«Насіння пускає паростки та росте…» (Мр. 4:27)

Людина віри знає, що Христові була дана «всяка влада на небі й на землі» (Мт. 28:18), знає, що, відкривши серце на надію, це мале зернятко «виростає, і стає над усі зілля більше» (Мр. 4:32), доки одного дня всі народи, склавши зброю, принесуть свої багатства, зроблені з різних історій, культур та традицій, щоби разом збудувати Царство Боже.

«Удень та вночі, а насіння пускає паростки та росте» (Мр. 4:27). На противагу царствам земним, Царство Боже не потребує влади світу, щоби ствердити свою першість над людством. Людині не дано пізнати час і спосіб, яким Боже Царство іде через історію та життя кожного з нас. Людина може і має докладатися до розбудови Царства, але Божа ініціятива завжди залишається понад усіма людськими спробами пришвидшити перебіг історії.

Завжди присутній у людині спокусі звести Бога до власних потреб та пристосувати Його час до часу світу Учитель з Галілеї протиставляє бачення Царства, настільки відмінного від земного, що його можна збудувати, лише довірившись Божій волі. Хто ж не покладається на Нього, а шукає підтримки деінде, завжди житиме в розчаруванні. Земна влада тільки на перший погляд непереможна, але вона завжди зазнає фіяско. Створена для ув’язнення, а не звільнення людини, вона завжди утискає бідних і вивищує сильних. Створена для самої себе, вона невгамовна, пожирає усе довкола і, не в змозі дочекатися жнив, дочасно зрізає усе, що бачить. Вірячи в те, що вона збирає багатства, влада усе руйнує. Її насіння квітне, дерево виростає, стає високим, але тінь його гілок затьмарює землю: несправедливість та зловживання керують світом. І що більше ростуть ці гілки, то більше схиляється стовбур, який зламається, коли подує вітер – Дух мудрости та істини, Дух Божий, Який завжди вислуховує крик бідного: «І пізнають усі польові дерева, що Я, Господь, понизив високе дерево, повищив дерево низьке, висушив дерево зелене, і дав розцвістися дереву сухому» (Єз. 17:24).

Чи людина «спить, чи встає», посаджене Богом зернятко «випустить галузку й принесе плід» (Єз. 17:23). Аж до часу жнив, серед світла й тіні, історія людства продовжує свій перебіг, але настане день, коли «зацвіте справедливий, як пальма» (Пс. 92:13). Світло Царства Божого, посіяного Христом, переможе темряву – і більше не буде ані плачу, ані криків, оскільки влада темряви не походить від світу цього. Його зернятко мале, «як те зерно гірчичне» (Мр. 4:31), але його сила така, що воно стає великим деревом, яке росте в серці людини, народів, націй, щоби розквітла надія в тих, хто вірно слідує шляхами Господа. На спокусу впасти в песимізм та здатися, навіть тоді, коли видається, що все втрачено у світі, спокушеному земною владою, людина віри відповідає не капітуляцією, а відштовхуванням темряви та приймає виклик на двобій. На відміну від тих, хто змушує вірити в переможну силу грошей, корупції та насильства, вона плекає маленьку зернину справедливости, чесности та солідарности, зернину миру, і терпеливо та витривало чекає, що «родить земля сама з себе: перше вруна, потім колос, а тоді повне збіжжя на колосі» (Мр. 4:28). Вона чекає, щоб ніч дозріла і вдихнула перші години нового дня.

«Пильнуйте!» (Мр. 13:37), здається, знову повторює Учитель людям нашого часу. Зерно дасть плід, але ми маємо бути готовими зустріти Господаря, коли Він повернеться, позаяк не знаємо ані дня, ані години.

Слуги, що пильнують

«Уважайте, чувайте й моліться: бо не знаєте, коли час той настане! Як той чоловік, що від’їхав, і залишив свій дім, і дав рабам своїм владу й кожному працю свою, а воротареві звелів пильнувати. Тож пильнуйте, не знаєте бо, коли прийде пан дому: увечорі, чи опівночі, чи як півні співатимуть, чи ранком. Щоб вас не застав, що спите, коли вернеться він несподівано. А що вам Я кажу, те всім Я кажу: Пильнуйте!» (Мр. 13:33-37).

Пильне очікування є структурою віри: «Нехай підперезані будуть вам стегна, а світла ручні позасвічувані!» (Лк. 12:35). Кожен учень, який обрав шлях Учителя, береже на устах Його слово і не приховує свого бажання зустрітися з Ним. Завжди лунатиме його крик: «Марана та!» (1Кор. 16:22). Прийди, Господи!

Чекати на свято, на майбутню зустріч, – це умова віри, яка визначає шлях нового пізнання життя, історії, взаємин між людьми. Першим християнам було притаманно переживати очікування, як свято. Навіть у найскрутніші часи, як це згадано в листі до Діогнета, незважаючи на звичайний спосіб життя, вони дивували усіх, хто їх зустрічав, через той присмак, якого вони надавали існуванню.

Ніхто не може знати часу, коли Учитель повернеться, але цей день настане і правда об’явить своє обличчя, дозволяючи індивідуальній та колективній історії зрозуміти нарешті саму себе, віднайшовши відповіді на всі запитання. І якщо той день – це весільний бенкет, то очікування буде винагороджене. Чекати, пильнувати – це умова, підперезані стегна та запалені світильники – це спосіб. Підперезані стегна притаманні тим, хто готується до подорожі, але й слузі, який, знаючи свою справу, обов’язок служіння, підперезується, щоби мати можливість вільно пересуватися та навіть бігти, не боячись упасти. Світильник у руках притаманний тим, хто не хоче заснути, вміє скерувати погляд вперед, будучи готовим кинути виклик темряві.

Учень завжди чекає на свято, не зважаючи на час, який має минути, і переконаний у тому, що необхідно дати сенс виділеному часу: «Тож від кожного, кому дано багато, багато від нього й жадатимуть. А кому багато повірено, від того ще більше жадатимуть» (Лк. 12:48). Учень готовий діяти так, щоб любов перемогла, щоб вона стала основою нових зустрічей, новини, спроможної змінити передбачення егоїзму, породженого гріхом, бо той, хто збирає скарби для себе, не збагачується перед Богом.

Безумний багатій

«В одного багача гойно нива вродила була. І міркував він про себе й казав: Що робити, що не маю куди зібрати плодів своїх? І сказав: Оце я зроблю, порозвалюю клуні свої, і просторніші поставлю, і позбираю туди пашню свою всю та свій достаток. І скажу я душі своїй: Душе, маєш багато добра, на багато років складеного. Спочивай, їж та пий, і веселися! Бог же до нього прорік: Нерозумний, ночі цієї ось душу твою зажадають від тебе, і кому позостанеться те, що ти був наготовив?… Так буває і з тим, хто збирає для себе, та не багатіє в Бога.» (Лк. 12:16-21).

Очікування свята, підперезані стегна, щоби служити, світло в очах, щоби звіщати правду, кричать про нове знання: немає іншого багатства, іншої нагороди для тих, хто обрав Учителя і Царство. Радість як умова і свято як прагнення разом формують новий скарб: «Бо де скарб ваш, там буде й серце ваше!» (Лк. 12:34).

Людина віри, на відміну від безумного багатія з притчі, не боїться ані часу, ані дня, позаяк будує своє життя на очікуванні та впевненості в тому, що Господь прийде витерти сльози, осяюючи новим світлом усе існування. Очікування Його приходу вже є причиною радости, яка наповнює серце подивом. Очікування, яке не буде марним: «Насіння пускає паростки та росте, хоч не знає він, як» (Мр. 4:27). Посеред темряви Він готує новий прихід у день, коли запанує світло.

Очікування нового дня має наповняти нас радістю, як дітей, що чекають на Різдво, бо саме це свято наповнює їхні серця радістю. Ми чекаємо на цей день, адже вдягли весільну одежу.

Попередній запис

«Чи світильника приносять на те, щоб поставити його під посудину». Нечесний управитель

«Оповів же Він й учням Своїм: Один чоловік був багатий, і мав управителя, що оскаржений був перед ним, ніби він ... Читати далі

Наступний запис

«Насіння пускає паростки та росте...» (Весільний бенкет)

Притча про весільний бенкет, Корнеліс Дроохслут «Царство Небесне подібне одному цареві, що весілля справляв був для ... Читати далі