«Чи світильника приносять на те, щоб поставити його під посудину» (Мр.4:21)

Відкритися на життя, на радість звіщення доброї новини – це має бути притаманним кожному християнину, на відміну від тих, хто, особливо в певних псевдоінтелектуальних і псевдорелігійних середовищах, вважає, що радість серця – це передпокій ідіотизму. На жаль, давня приказка про те, що надмір сміху свідчить про ненормальність, зробила свій внесок у те, щоби зробити духовність дуже сумною. Драматично сумною! Так уже повелося, що віруючий, замість того, щоби виражати пасхальну радість, повинен бути серйозним у своїй релігійності. Я бачив у наших церквах, що більшість людей виглядають так, ніби щойно пережила серйозні труднощі, замість того, щоб обличчя випромінювало світло Воскресення.

Звичайно, життя є також і стражданням, але християнська пропозиція не може і не має ще більше його ускладнювати. Строгість, вимогливість, твердість видаються необхідними засобами для виховання людини, аби вона могла протистояти життєвим негараздам. Але ті, що прочитали, зрозуміли і прийняли Євангеліє, а особливо ті, що його проповідують, не можуть зрадити його революційного духу, затьмарюючи оптимістичний тон, який повинен відкрити серце християнина на радість.

Я вірю, що Бог сповнений радістю, спокоєм і миром, тож запропонувати людству щось далеке від цього всього було б віддаленням та втечею від євангельської звістки. Якщо кожному дню достатньо свого тягаря, то Христос не може бути додатковим тягарем, Він – це визволення. Християнська звістка не має обмежуватися хрестом, адже воскресення – це тріюмфальна відповідь на наші тривоги, тож не говорити про цю безмежну радість у нашій проповіді, молитві, богослужіннях та свідченні віри означало б фальшиве свідчення щастя, яке дав нам Христос. З іншого боку, є ж якась причина того, що перші християни віталися словами «Мир і радість!».

Воскреслий Христос є шляхом оптимістичного розуміння життя. Коли все здається протилежним, коли все готове до наших невдач, ми можемо почуватися спокійно в обіймах Бога, будучи впевненими, що Він нас не покине. Перемога Ісуса над смертю відкрила шлях через песимізм людства, це перемога, яка заново окреслила в Божому батьківстві радісну та позитивну історію світу.

Еффата! Відкрийся на життя, надію та радість. Понад те: «Вийди!». Це вирішальне слово Христа. Слово, яке не лише відкриває гробницю Лазаря, щоби показати нам наше майбуття, а й заклик до справжнього життя всіх людей, щоби запросити нас вийти за межі себе та відчути нарешті радість серця.

«Вийди сюди!» – це те саме, що сказати: «Покажи своє світло, не приховуй яскравости своєї віри, засвідчи своє кредо та освіти надією час темряви».

«Ви світло для світу. Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори. І не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, і світить воно всім у домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі» (Мт. 5:14-16). Скільки ж разів, натомість, ми ховаємо світло Слова та віри під ліжком наших страхів та фальшивих переконань! Де свідки світла, які, завдяки воскресенню, мають кричати з дахів про перемогу над смертю? Де супутники Учителя з Галілеї, які повинні розтлумачити надію, яку мають? Ув’язнені у своїх церквах, сховані під ліжком страхів, ми не можемо осяяти сенсом свої дні. Світло воскресення, його революційний досвід все ще ледь-ледь спроможні перев’язати рани нашої віри, і ми запитуємо, як і перші учні, що означає воскреснути з мертвих, адже це справді важливо, це причина наших страхів та ховання світильника під ліжком.

Християнська надія народжується із воскреслого Христа: можна вірити в Бога, в інше життя, в життя після смерти, але воскресення – це зовсім інше. Це продовження нашого історичного та позаісторичного буття, це продовження в оновленому та спасенному тілі: «Сіється тіло звичайне, встає тіло духовне» (1Кор. 15:44). Більшість людей натомість, серед яких і віруючі, думають про воскресення як про певну абстрактну умову, фантастичну дійсність, химеру, в якій безсмертна душа буде лише ефемерною, а не реальною присутністю. Вони вірять, що є «щось», але його не можна конкретизувати. Це не новинка для християнства – ставити запитання про іншу реальність, це постійна величина для людини, яка завжди думала про те, що на неї чекає. Ми навіть можемо стверджувати: скажіть мені, що ви думаєте про життя після смерти, а я скажу, у що ви вірите. Кожна релігія має позаземну надію, і навіть ті, що не вірять у Бога, вірять у продовження життя. Але винятковість християнської думки полягає у вірі в певне продовження, яке не суперечить нашому земному життю: чим ми були, тим і залишимося, нехай і змінені. Це будемо ті самі ми, з нашою пам’яттю, ідентичністю, це будемо ми, а не хтось інший.

Немає перевтілення, переселення душ, немає реінкарнацій, є безперервність – як нескінченна лінія, що тягнеться від дня нашого зачаття в материнському лоні, відтоді, як почалася наша історія, і аж до вічности. І ця безкінечна лінія – це ми. З нашими взаєминами, історіями, з нашою силою та слабкістю, лінія, яка преображає нас, стаючи сильнішою, кращою та величнішою. Як ембріон перетворюється на дитину – сильнішу, гарнішу та досконалішу істоту, так і наше існування виходить далеко за межі цього життя, стаючи іншим: наша краща частина преображається, як Христос на горі Тавор. Це і є радісною звісткою, в яку треба повірити, навіть якщо очевидність свідчить про протилежне: з пороху вийшов і в порох повернешся. Саме це і є тією надією, яку ми маємо свідчити, інакше марні усі обряди, таїнства, прощі, святі та чуда. І воскресення є можливим, позаяк Бог, будучи відмінним від нас, у своїй величі та милосерді дав людині трішечки свого світла, маленьку іскру, щоби порох міг повернутися до життя. Бог став людиною, щоби прописати в нашій людяності, в нашому історичному та біологічному бутті, в наших клітинах свою вічність. Абстрактний бог, який живе на хмаринці і смикає за мотузки нашої історії, може бути зручним виправданням, щоб залишитися нерухомими в очікуванні зміни вітру, але він не дарує радости чи надії. Натомість Бог, Отець Господа нашого Ісуса Христа, є Богом, Який прагне побачити нас щасливими та врятованими. Це Бог, який прагне бачити воскресле та преображене людство. Це Бог, який кличе до зобов’язання, до боротьби і просить нас використовувати наші таланти, щоб ми могли стати супутниками всіх стражденних, щоб усі мали змогу взяти участь у радості Царства.

Попередній запис

«Тоді показався і кукіль». Виноградарі-вбивці

Злі виноградарі, Анатолій Венедюхін «Був господар один. Насадив виноградника він, обгородив його муром, видовбав у ньому ... Читати далі

Наступний запис

«Чи світильника приносять на те, щоб поставити його під посудину». Таланти

«Так само ж один чоловік, як відходив, покликав своїх рабів і передав їм добро своє. І одному він дав п'ять ... Читати далі