«Тоді показався і кукіль». Двоє синів

Притча про двох синів, Андрій Миронов

«Один чоловік мав двох синів. Прийшовши до першого, він сказав: Піди но, дитино, сьогодні, працюй у винограднику! А той відповів і сказав: Готовий, панотче, і не пішов. І, прийшовши до другого, так само сказав. А той відповів і сказав: Я не хочу. А потім покаявся, і пішов. Котрий же з двох учинив волю батькову? Вони кажуть: Останній. Ісус промовляє до них: Поправді кажу вам, що митники та блудодійки випереджують вас у Боже Царство. Бо прийшов був до вас дорогою праведности Іван, та йому не повірили ви, а митники та блудодійки йняли йому віри. А ви бачили, та проте не покаялися й опісля, щоб повірити йому» (Мт. 21:28-32).

«Поправді кажу вам, що митники та блудодійки випереджують вас у Боже Царство». Серйозна заява, якою Учитель пояснює главам священиків та старійшинам значення притчі про двох синів, котрих батько попросив допомогти у винограднику. Вони поводяться по-різному. Один відповів: «Готовий, панотче, і не пішов», інший же: «Я не хочу. А потім покаявся, і пішов». Притча здається легкою для розуміння, і на запитання Ісуса: «Котрий же з двох учинив волю батькову?», священики без жодного сумніву відповіли, як відповіли б і ми: «Останній». Якщо вони зрозуміли притчу, чому ж Учитель так строго про них мовив?

Перш за все треба сказати, що юдеї, вважаючи себе обраним народом, хранителями Закону, ніколи не погоджувалися з тим, що Ісус відвідував митників та блудниць, і не могли зрозуміти, що Царство Боже відкрите для всіх, навіть поган, а не лише для юдеїв. Звісно, зручніше було вважати себе правильним лише тому, що належиш до єврейського народу, аніж іти шляхом віри, справедливости та любови. Вони не повірили Івану Христителю, який, прийшовши «дорогою праведности» (Мт. 21:32), закликав усіх до покаяння. Легше було дотримуватися приписів, аніж навернутися серцем та працювати в Божому винограднику. Вони не могли – або ж не хотіли – зрозуміти, що слідувати дорогами Господніми надзвичайно складно, адже Бога не цікавить віра, яку сповідують устами, і Він не ділить людей за жодними ознаками. Навіть сьогодні Він заглядає в глибини наших душ. І, поза тогочасним поділом на юдеїв та поган, притча стосується і нас, християн сучасности, які часто вважають себе вищими за інших, навіть усвідомлюючи те, що віру ми отримали більше завдяки культурній традиції, аніж як пережиту впевненість.

Бог не починає зі стереотипів, а «грішних навчає в дорозі» (Пс. 25:8), адже Царство є для всіх, для митників і блудниць усіх часів, для тих, хто визнав власні помилки, покаявся і готовий працювати у винограднику. Людина віри не задовольняється дотриманням приписів, а утримується від осуду, визнаючи власні недоліки, і покірно молиться: «Дороги Твої дай пізнати мені, Господи» (Пс. 25:4).

Також ця притча допомагає нам зрозуміти, що ніхто не є лише кукілем чи збіжжям. Досвід навчає, що життя – це подорож із самим собою, мандрівка стежками, деколи вимощеними, деколи звивистими. Бувають радісні дні і дні, коли весь світ проти нас, буває, що ми готові на неймовірну жертовність, а трапляється, що все затьмарює егоїзм. Але ми такі, які є, – збіжжя і кукіль, що ростуть разом. І нас любить Бог, Який віддав Своє життя задля спасення світу. Можливо, замість того, щоб намагатися зрозуміти, до якої категорії ми належимо, нам треба молитися, аби мале зернятко всередині нас зростало гарним деревом, щоби ми самі навчилися знищувати в серці людства кукіль, який придушує зерно миру. Необхідно молитися з вірою за спасення усіх людей, усвідомлюючи, що «Сам Дух заступається за нас» (Рим. 8:26).

Не нам виполювати кукіль, бо Ісус, попри логіку цього світу, пожертвував Своїм життям за всіх. Не нам судити, адже навіть кукіль може дивовижним чином перетворитися на збіжжя, як добрий розбійник, котрого Христос забрав із Собою в рай, як Павло, котрий із переслідувача християн перетворився на апостола народів, як Августин і Франциск, котрі після розпусного життя стали найвизначнішими співцями Божої краси та любови. І кожен з нас, якщо вже бути щирими, може розповісти, скільки в його історії бур’яну і як мало в ній зерна. Збіжжя і кукіль, погане і добре, радість і біль, гарне і страшне, смерть і життя – усе разом. Чи можливо повірити такій пропозиції?

Книга Мудрости відповідає: Бог не створив смерти і не радіє руїні живих. Саме це є вихідним пунктом для кожної подорожі, яка допомагає нам відновити взаємини з Богом. Зазвичай Бог, Якого ми знаємо, Бог, Якого нас навчили, Бог, Якого ми успадкували, є Богом, Який дає і забирає, це Бог життя і смерти, Бог, Який нагороджує і карає. Нам важко зрозуміти, що за нашими стражданнями немає осуду і Божого рішення. Саме тому, коли з нами щось стається, ми кажемо: «Господи, чому Ти так вчинив?». Цього не оминути, і позаяк ми успадкували з таким ставленням щось таке, що нас віддаляє, і нам складно збагнути все це, то ми уникаємо навернення, адже простіше розділити дійсність на гарне і страшне, добре і зле, життя та смерть – і поставити об’єднуючого Бога над нашим рішенням. Але це типово поганське бачення, котре не має нічого спільного з проповіддю Христа, Який узяв на плечі наші страждання, бо Отець хоче, щоб усі ми спаслися. Абсолютно всі! На жаль, бувало так, що навіть Церква використовувала спокусу звести Бога до Господа життя і смерти, Бога, Який нагороджує справедливих і карає грішників, аби краще керувати долею світу та історії. Але якби все так і було, то Бог був би готовий вирвати кукіль, щоби залишити рости лише добре збіжжя. Бог нас не зраджує, це ми зраджуємо Його щоразу, коли обираємо брехню, а не правду, коли замість того, щоби вшанувати Його в Дусі та правді, перетворюємо Його на в’язня рукотворних храмів.

Попередній запис

«Тоді показався і кукіль». Перші робітники

«Бо Царство Небесне подібне одному господареві, що вдосвіта вийшов згодити робітників у свій виноградник. Згодившися ж він із робітниками по ... Читати далі

Наступний запис

«Тоді показався і кукіль». Виноградарі-вбивці

Злі виноградарі, Анатолій Венедюхін «Був господар один. Насадив виноградника він, обгородив його муром, видовбав у ньому ... Читати далі