Об’явлення 10:1-11 – Невелика книжка
«І бачив я іншого потужного Ангола, що сходив із неба. Був одягнений в хмару, і над його головою веселка була, а обличчя його як стовпи огняні, і мав у руці своїй книжку розгорнену. І він поставив свою праву ногу на море, а ліву на землю, і закричав гучним голосом, як лев той ричить. І як він закричав, то заговорили сім громів голосами своїми. А як заговорили сім громів голосами своїми, я хотів був писати. Та я почув голос із неба, що до мене казав: Запечатай оте, що сім громів казали, і того не пиши! А Ангол, що я бачив його, як стояв він на морі й землі, зняв до неба правицю свою та й поклявся Живучим по вічні віки, Який створив небо та те, що на ньому, і землю та те, що на ній, і море й що в нім, що вже часу не буде, а дня голосу сьомого Ангола, коли він засурмить, довершиться Божа таємниця, як Він благовістив був Своїм рабам пророкам. І голос, що я чув його з неба, став знов говорити зо мною й казати: Піди, та візьми розгорнену книжку з руки Ангола, що стоїть на морі й землі. І пішов я до Ангола та й промовив йому, щоб дав мені книжку. А він мені каже: Візьми, і з’їж її! І гіркість учинить вона для твого живота, та в устах твоїх буде солодка, як мед. І я взяв з руки Ангола книжку та й з’їв її. І була вона в устах моїх, немов мед той, солодка. Та коли її з’їв, вона гіркість зробила в моїм животі… І сказали мені: Ти мусиш знову пророкувати про народи, і поган, і язики, і про багато царів.»
Знаменитий бейсбольний суддя Біл Клем умів висловитися не лише вагомо, але і хльостко. Одного разу зайшло питання про спірну подачу. Зазвичай судді просто констатують факт: «бол» або «страйк». Але Клем усе зволікав. Один з гравців не витримав і запитав: «Так що ж? Це бол або страйк?» Клем вмить відреагував: «Це взагалі ніщо, поки я не скажу».
Яка віра через власне слово! Навряд чи пітчери і ті, що б’ють, були від неї в захваті… Між тим концепція, згідно якої, слово проречене створює нову реальність, йде корінням у сиву старовину: ми знаходимо її в біблійних пророків, які не лише бачили і сповіщали прийдешнє, але і прорікали слово, що в якомусь сенсі створює нові ситуації. Слово, як і слово самого Бога (втім, пророк і говорить від імені Божого!), дієве. «Словом Господнім учинене небо, а подихом уст Його все його військо… бо сказав Він і сталось, наказав і з’явилось.» (Пс 33:6,9). Коли Господь вкладає слово у вуста пророків, відбувається те ж саме. Пророк не лише описує прийдешнє: він частково запускає хід подій.
Це робить Іванове становище дуже відповідальним. Багатьом подіям у Божому задумі лише належить здійснитися, і здійсняться вони багато в чому через слово Іванове. Саме тому ангел приносить йому маленьку книгу з небес. Судячи з усього, це та сама книга, що описана в п’ятому розділі. Агнець зняв печатку. Тепер книгу можна прочитати, і Іван робить це. Цілком можливо, що за цим його і покликали в тронну залу.
Так діє пророцтво. Слова Божі повинні стати словами Івановими, щоб стати реальністю. Частково в цьому і полягає сенс обіцяння про те, що народ Божий розділить з Богом Його володарювання над світом (пор. Дан 7:14, 22, 27). Він править Своїм словом, як і Агнець на останньому суді (19:15), проте тут Його слово дане пророкові. Пророк куштує його, засвоює і потім прорікає.
Як і всякий дар зверху, книга солодка подібно до меду (пор. Пс. 19:11; 119:103). Проте з’ївши книгу, Іван виявляє, що звістка його виявилася гіркою. Попереду нові суворі застереження, як було і у випадку з Єзекіїлем, якому також довелося з’їсти книгу.
Що ж це за метафора, з’їдання книги? Сенс її полягає в наступному: пророк може говорити слово Боже лише в тій мірі, в якій воно, солодке або гірке, стало частиною його життя. Згадаємо: Бог хоче діяти у світі через слухняних Йому людей. Пророцтво, вимовляння слів божественного оновлення світу, є один зі шляхів людського покликання. У даному випадку ця місія лягла на плечі Іванові. Далі ми побачимо, як слово Творця, промовлене через Івана, несе і суд, і милість, в якій «довершиться Божа таємниця» (див. особливо роз. 12-20).
Дар книги і місія перетворити її слова на пророцтво – усе це відбувається, поки ми, затамувавши подих, чекаємо сьомої сурми. Так, каже ангел, близьке виконання «Божої таємниці» (в. 7). Часу вже не буде (в. 6): мабуть, не в абстрактно-філософському сенсі небіблійних світоглядів (як вихід у позачасову «вічність»), а в тому сенсі, що спливе час тих, хто випробовує Боже терпіння. Це нагадує нам, що семеричні черги (листи, печатки, сурми, чаші) описують не хронологічну послідовність, а різні грані однієї реальності. У цьому сенсі за кінцем одинадцятого розділу могла б йти розв’язка книги, але замість неї ми читаємо ще цілу низку розділів, що розповідають ту ж історію під абсолютно іншим кутом. І до кульмінації доведеться дізнатися ще про багато що.
Ангел на початку розділу з’являється в сяйві світла, якому не можна не порадіти після похмурих кошмарів попереднього розділу. Одягнений у хмару – мабуть, знак присутності Божої, – прямує він з небес із словом Божим. Веселка над головою нагадує про тронну залі (роз. 4) і низку древніх біблійних текстів. Його обличчя подібне до сонця, як і обличчя Сина Людського в першому розділі, а ноги його, подібні до огняних стовпів, викликають у пам’яті стовп огняний у пустелі, полум’яніючий знак особистої присутності Божої. Це явно не звичайний ангел: його голос схожий на левове гарчання! Він з’являється із словами Лева-Агнця, Месії. Він утілює суверенітет Божий над усім творінням: море і земля (в. 2, 5) суть дві сфери «землі», як небо і земля – дві сфери творіння в цілому, а чоловіче і жіноче – дві сфери тваринного світу. Навряд чи можна ясніше сказати, що його звістка виходить від Творця: у в. 6 він присягається Тим, хто створив небо, землю, море і усе, що в них. Тому не можна думати, що для цієї звістки можливий компроміс із силами руйнування, і що вона допускає можливість відкинути нинішній світ як купку сміття, замінивши його на щось інше. Коли звершиться таємниця Божа, це буде утвердженням, а не знищенням, творіння.
А ми готуємося дізнатися про сьому сурму. Проте перш ніж вона прозвучить, церкви-адресати Іванової книги повинні дізнатися про те, як вони вписуються у великий задум про світ. Вони лише глядачі, або їм уготована певна роль?
