«Захований скарб». Книжник

«Царство Небесне подібне до розчини, що її бере жінка, і кладе на три мірі муки, аж поки все вкиснеЦарство Небесне подібне ще до захованого в полі скарбу, що людина, знайшовши, ховає його, і з радости з того йде, та й усе, що має, продає та купує те поле. Подібне ще Царство Небесне до того купця, що пошукує перел добрих, а як знайде одну дорогоцінну перлину, то йде, і все продає, що має, і купує її. Подібне ще Царство Небесне до невода, у море закиненого, що зібрав він усячинуЧи ви зрозуміли це все? – Так! – відказали Йому. І Він їм сказав: Тому кожен книжник, що навчений про Царство Небесне, подібний до того господаря, що з скарбниці своєї виносить нове та старе» (Мт. 13:33,44-47,51-52).

В іншому місці Ісус каже, що «наблизилось Царство Небесне» (Мт. 4:17), і завжди всі були переконані, що воно близьке в часі. Скільки разів темні пророцтва звіщали про кінець світу, неначе життя на землі закінчувалося, щоби поступитися небесному. Натомість більш правдоподібно, що Учитель мав на увазі те, що Царство близьке за відстанню, значно ближче, ніж ми уявляли. Бо воно є всередині нас, у серці кожної людини. Якби ж ми тільки змогли закинути сіті в море наших бажань та думок, то навчилися б викидати геть хіть, егоїзм, прагнення володіти і, вичистивши поле, віднайшли б цінну перлину, прихований скарб усередині нас, цю божественну іскру, яка сповнює нас радістю, що дозволяє нам вистояти в битві навіть у найскрутнішу мить. Якби ж ми тільки змогли поринути в тишу і, далекі від гомону цього світу, навчилися слухати серцебиття, то почули б і сутність життя, яка цінніша за все те, що маємо. Кожен із нас, принаймні раз у житті, чув розмови про рай всередині себе: щоразу, коли ми когось любимо і боремося за його щастя, ми відчуваємо не тільки радість, а й нову силу, завдяки якій могли б зрушити гори. Та все ж ми майже ніколи не усвідомлюємо, що ця сила, яка нас підтримує, є конкретним проявом Бога в нашому житті. «Бог є любов» (1 Ів. 4:8), пише євангелист Іван, і щоразу, коли ми відчуваємо любов, ми маємо відкривати Царство Небесне всередині нас. Але ми майже ніколи цього не усвідомлюємо. Може, нам треба пробудити в собі ту «дитину», яка віддає перевагу не інтелектуальним роздумам, позаяк не в змозі пояснити все на світі, а причинам, прихованим у серці, щоби мати можливість дивитися за межі чуттєвого світу? Саме тоді зачарованим поглядом ми зможемо віднайти в прихованих глибинах речей сутність, яка ховається від дійсности. А відтак, як мала дитина, ми змогли б дати нові імена речам «новим та старим» (див. Мт. 13:52), відкриваючи їх для себе заново. Для глухих на серцебиття через надмірний шум світу, який ставить на перше місце мати, а не бути, серед багатьох непотрібних речей і дружба, привітність та любов залишаються лише цінними словами, прихованим скарбом, забутим у Царстві Небеснім, що стає пустою абстракцією. Можливо, ми маємо молитися, як Соломон, котрий знав, як розрізнити зло й добро (див. 1 Цар. 3:9), і тоді Господь допоможе нам віднайти прихований скарб.

* * *

Перед II Ватиканським собором, коли треба було охрестити дитину, до церкви ішли без попередньої домовлености. Мати, батько і хрещені батьки приходили до пароха з дитиною на руках: «Отче, треба охрестити». Там повідомляли певну інформацію, після чого всі йшли в баптистерій, який майже завжди був розташований при вході до церкви, і розпочинався обряд, під час якого священик брав дрібку соли та клав її дитині на язик. У відповідь на невдоволення немовляти, через неприємний присмак, священик казав: «Отримай сіль мудрости». Простий жест, в якому йшлося про певний виклик, неначе життя не має смаку, значення і не є життям, адже Господь сказав: «Ви сіль землі. Коли сіль ізвітріє, то чим насолити її? Не придасться вона вже нінащо, хіба щоб надвір була висипана та потоптана людьми» (Мт. 5:13).

І мудрість, як і сіль, дає присмак подіям. Але зараз здається, що їм бракує соли, адже в нашій історії також не вистачає значення та сенсу.

Криза віри насправді пов’язана з кризою мудрости, мудрости, яка відчитує події, керує ними, дає силу і можливість допомогти тим, хто просить про поміч, потребуючи втішного слова та сенсу, яке могло б вказати і нам необхідний шлях до перемоги над труднощами.

Великий Соломон відповів Господеві, Який спитав у нього, чого він потребує: «Дай же Своєму рабові серце розумне» (1 Цар. 3:9). Він міг просити будь-що – і отримав би це, але він просить розумного серця, мудрости, цього прихованого скарбу, який ми маємо в собі. Надзвичайна відповідь, оскільки той, хто має мудрість, може зрозуміти сенс життя, не потребуючи ані речей, ані часу. У нього вже є все, позаяк він зрозумів причини болю й радости.

Невміння відповісти собі на багато різних «чому» стискає нам серце. І саме тому кожен із нас повинен спитати себе, чого ж він хоче насправді, чого він дійсно потребує. Якщо ми відкриємо прихований скарб, котрий може компенсувати абсолютно все, ми продамо все, що маємо, аби його отримати. Царство Небесне, каже Ісус, як чоловік, котрий віднайшов найважливішу у своєму житті річ, і саме тому маємо відмовитися від усього іншого. Царство Небесне всередині нас, віра, довіра, обійми Бога – усе це і є віднайденим скарбом, світлом серед темряви, відповіддю на всі негаразди.

Хто має Бога, нічого не потребує, він має розум серця, істину, яка осяює. Життя складається з дня і ночі, здоров’я і хвороби, успіхів і невдач. Життя – це життя! Але якщо всередині нас є Бог і мудрість, то ми можемо здолати навіть найбільший біль завдяки іншій силі та гідності, які дають нам змогу жити в правді. Вірити, щоби віднайти виправдання і не боротися за зміну світу, – це втеча. Вірити, щоби віднайти силу для того, аби змінити світ, – це віра! Вірити означає сказати собі: я довірятиму Богу завжди! Достатньо лише Бога! Бога, Якого можна зустріти в собі. І коли ми Його зустрічаємо, то готові продати все, залишити будь-яку річ, позаяк усе знаходить свій сенс у Ньому: «Я хотів би зустріти Тебе в цьому житті… але якщо мені цього не дано, зроби так, щоб у моєму серці назавжди залишився спогад про те, що я Тебе не бачив. Зроби так, щоб я не забув про це ніколи, щоб ностальгія не дала мені заснути. Доки триває життя посеред людей, які зайняті ринком світу, а я наповнюю руки невеличким заробітком на прожиття, зроби так, щоб я не забув Твою зустріч, щоб ностальгія не дала мені заснути. Коли я сумний і змучений сідаю на узбіччі дороги, коли я розстеляю на землі килимок, нагадай мені, що я ще повинен Тебе зустріти. Зроби так, щоб я про це не забув, а ностальгія не дала мені заснути» (Р. Тагор).

І коли ми зустрінемо Його, «відкриємо» на ниві нашого життя, то відчуємо солодку ніжність Голосу, який заспокоює нас: «Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку!» (Мт. 28:20). Я «з вами» як друг, готовий усім поділитися. Я «з» вами, йду поруч, наповнюючи ваше життя Своєю присутністю, Я з вами аж до кінця, і Я вас ніколи не покину.

Це перше і останнє слово віри, це скарб мудрости того, хто вірить і знає, бо не може не знати, що вірити не означає просто пристосувати власний розум до ідеї, що Бог існує. Християнська віра є плодом не тільки інтелектуальних пошуків, наскільки це можливо, та доказів існування Бога, а й відповіддю на питання про сенс та напрям власного життя.

Вірити в Бога – надзвичайно, але довіряти Йому – це віднайдення прихованого скарбу. Вірити – це розумова діяльність, мати віру – це почуття, дар, розчинення в любові, це довіряти іншому більше, ніж собі. Ісус не прийшов у світ, аби пояснити, що Бог існує, а для того, щоб об’явити обличчя Бога, щоб ми полюбили Його. Бог є Батьком, Сином, взаєминами, почуттями. Перебувати в Богові, отже, – це відчувати потребу увійти в цю таємницю любови, думаючи, що Отець Своєю ніжністю возносить нас на небеса, Син у Своїй спільності обіймає нас, а Дух Своєю силою тримає нас, змушуючи іти стежками любови. У ту мить, коли ми усвідомлюємо, що походимо від Бога, від цієї дивовижної пригоди, ми почуваємося захищеними. Якщо Бог на нашому боці, якщо ми маємо Його образ всередині нас, то нам вже нічого боятися.

Один старенький чоловік, який відсидів в африканській в’язниці, в пустелі, котра висушувала все живе, розповів мені, що вода там була єдиним скарбом, тож він ані на мить не завагався б, чи обміняти в бедуїнів свій золотий годинник на горнятко води. Можна віддати все, щоб отримати те, що потрібне насправді.

Вірити, носити в собі Царство Небесне та прихований скарб – це рішення продати все, щоби віддатися Божій волі.

Попередній запис

«Захований скарб» (Мт. 13:44)

«Я вірив, що моя подорож уже наблизилася до кінця, оскільки мені вже бракувало сил. Я вірив, що дорога переді мною ... Читати далі

Наступний запис

«Тоді показався і кукіль» (Мт. 13:26)

У своєму житті душпастиря я зустрічав різних людей: багатих і бідних, здорових і хворих, і не завжди легко віднайти відповіді, ... Читати далі