«Захований скарб» (Мт. 13:44)

«Я вірив, що моя подорож уже наблизилася до кінця, оскільки мені вже бракувало сил. Я вірив, що дорога переді мною обірвалась, а провіянт закінчився». Так писав Рабіндранат Тагор, видатний індійський поет.

«Я більше так не можу! Життя стало нестерпним!» – чую я від багатьох людей, що потерпають від особистих трагедій, які, здається, не дуже когось цікавлять, або ж ця зацікавленість триває недовго. Мати і батько, які пережили трагічний досвід смерти своєї дитини, все ще перебувають у полоні спогадів, усмішок та сліз тієї любови, яка їх чомусь покинула. Таке неможливо прийняти, адже воно суперечить природі, це трагедія, яку можна лише пережити. Так, смерти не уникнути, але ти чекаєш, що спочатку помреш сам, а не твої діти.

Спочатку багато хто йде за порадою до своїх батьків, дехто висловлює категоричну незгоду через абсурдну долю, ще хтось стає в’язнем спогадів про красу, особливість та неповторність цих зірваних раз і назавжди квітів. Часто емоційне враження триває занадто довго. Для інших життя продовжується, і біль тих, хто пережив втрату, стає нав’язливим, нестерпним, адже провокує забагато запитань та дезорієнтує. Усі з нетерпінням і трепетом чекають, що надійде втіха; усі справедливо прагнуть пояснити згорьованим, що життя триває. Та можливо, для тих, хто пережив таку втрату, життя змінилося або ж зупинилося назавжди, і марно сподіватися, що колись усе знову буде, як раніше. Слова, навіть найсолодші і найчесніші, не стають порятунком для тих, хто вже пізнав нову реальність, породжену абсурдом. Те, що довкола, їх уже не цікавить. Усе стало чужим. Вони шукають тиші. Вони прагнуть залишитися на самоті. Але самотність породжує страх.

Якщо віриш у Бога, то питаєш Його про причини, починаєш випробовувати свою віру. Якщо ж не віриш, то мішенню стає життя, доля та фатум. Всі ми однаково кричимо про свою неготовність прийняти такі речі. Але все ж трагічний досвід втрати дорогої особи є повсякденним, він навідується до всіх, не маючи ні для кого поблажок. Смерть притаманна життю, але в сучасну епоху життя без життя складно пережити ще й смерть. Якщо прийняти її означає скласти зброю перед ворогом, то намір боротися з нею любов’ю стає вирішальним для нашої гідности.

Тагор закінчував цей вірш такими словами: «Я вірив, що настав час відпочити в темряві, сповненій тиші. Натомість я зрозумів, що Твої плани щодо мене ще не закінчилися, і коли старі слова вмирають на моїх устах, нові мелодії народжуються в серці, а там, де я втратив сліди старих стежок, відкривається нова країна в усій своїй красі».

Коли вмирають старі слова, а слова без майбутнього згасають, настає час Слова.

«Ідіть…» (Мт. 28:19) та проповідуйте світу, що ви більше не самі у своїх стражданнях. Це чудова новина, яку звіщає вам Євангеліє, демонструючи всю турботу Бога, Бога-з-нами, Бога, Який чекає на людину – на кожну людину, – щоби влаштувати грандіозне свято.

Християнство є звіщенням про це свято, і коли воно втрачає революційну силу чудової новини, то стає чимось іншим. Якщо опис страждаючої людини та викриття зла не супроводжуються пасхальною звісткою остаточної слави, радости й миру, то наша віра стає марною. Неправильне уявлення про омертвлення, яке зупиняється на хресних стражданнях і не кричить про воскресення Христове, завершується одою стражданням, неначе це найкращий шлях очищення, неначе Богу приємно спостерігати за муками людини.

Досконала радість – це не біль, а розрада віри, яка нас підтримує та заспокоює, бо той, хто вірить у християнського Бога, знає, що там, де його страждання стають протестом, з ним протестуватиме і Отець, Який у Христі засудив біль і смерть на домовині Свого друга Лазаря: «Вийди сюди!» (Ів. 11:43).

Християнство – це радісна битва, яку ведуть зброєю милосердя проти влади тих, хто зазіхає на справедливість, надію і єдність. Це рішення приєднатися до скривджених, там, де Учитель чекає на нас: у голоді голодних, у спразі спраглих, у болі страждаючих (див. Мт. 25:35). І не тому, що нам подобаються шати поразки, а для того, щоби розірвати їх і пошити з них одяг співчуття та любови.

Віра – це прихований скарб, який породжує радість для того, щоби з могутньою зброєю в руках кинутися в битву, яка чекає на кожного з нас.

Попередній запис

«Олива в посудинках» (Закінчення). Десять дів

Десять дів, Джеймс Крістенсен Десять дів «Тоді Царство Небесне буде подібне до десяти дів, що побрали ... Читати далі

Наступний запис

«Захований скарб». Книжник

«Царство Небесне подібне до розчини, що її бере жінка, і кладе на три мірі муки, аж поки все вкисне... Царство ... Читати далі