Об’явлення 4:1-6а – У тронному залі
«По цьому я поглянув, і ось двері на небі відчинені, і перший голос, що я чув його, як сурму, що зо мною говорив, сказав: Іди сюди, і Я тобі покажу, що статися має по цьому! І зараз у дусі я був. І ось престол стояв на небі, а на престолі Сидячий. А Сидячий подібний був з вигляду до каменя яспіса й сардиса, а веселка навколо престолу видом подібна була до смарагду. А навколо престолу двадцять чотири престоли, а на престолах я бачив двадцятьох чотирьох старців, що сиділи, у шати білі одягнені, а на головах своїх мали вінці золоті. А від престолу виходили блискавки, і голоси, і громи. А перед престолом горіли сім свічників огняних, а вони сім духів Божих. І перед престолом як море скляне, до кришталю подібне.»
У складі великої процесії ми увійшли до собору. Мій супутник, літній клірик, вивчав листочок з біблійним текстом, який мали читати під час богослужіння.
– Дивіться, – помітив він з посмішкою, – другим уривком йде четвертий розділ Апокаліпсису. Один з двох найчудовіших розділів Біблії!
Почувши це, я не міг не поцікавитися:
– А який ще розділ найчудовіший?
– Що за питання? – посмішка мого співрозмовника стала ширша, – звичайно ж, п’ятий розділ Апокаліпсису!
…Згодом я часто згадував цю розмову. Безумовно, послання семи церквам у розділах 2 і 3 справляють сильне враження. Опис Ісуса в розділі 1 такий дивний, що також не може не викликати благоговійний трепет у духовно чуйного читача. Проте тут з’ясовується, що розділи 1-3 були лише вступом і підготовкою. По-справжньому книга починається з розділу 4. Саме в ній Іван отримує «одкровення», якому твір зобов’язаний своєю назвою. Починаючи з цього моменту, ми дізнаємося, що відкрилося Івану, коли він стояв у небесній тронній залі.
У 4:1-6а досить детально описується, куди потрапив Іван, і що це все означає. Тут слід читати текст уважно, учитуючись буквально в кожну фразу.
Почнемо з початку. Як ви собі уявляєте, що на небі відкрилися двері? Багато років я думав, що Іван задер голову і несподівано побачив, що в небесах, подібно до далекої зірки, позначилися двері, через які він потім потрапив у небесний світ. Зараз я уявляю собі сцену абсолютно інакше.
Як ми вже сказали, у біблійному богослов’ї «небо» і «земля» не розділені непереборною прірвою. «Небо», сфера божественної реальності, знаходиться зовсім поруч і перетинається з реальністю повсякденною. Тому «двері» відкриваються не десь далеко на небі, а прямо перед нами: у кімнаті, у полі чи на вулиці. Несподівано виникає вхід в інший світ. Нас запрошують «зійти» і побачити небачене раніше.
Не треба думати, що тут описується, як Бог забирає праведника на небо, щоб він уникнув жахливих подій на землі. Йдеться про інше: пророка вводять у тронну залу Божу як «за лаштунки», щоб він зрозумів глибинний сенс того, що відбувається. Не можна розглядати розділи 4 і 5 у відриві від іншого оповідання. По-перше, на більш загальному плані вони вводять пророцтва, які займуть іншу частину книги. По-друге, на більш приватному плані вони вводять чергу пророцтв про «сім печаток», які от-от мають бути зняті (5:1).
Для розуміння наступних розділів слід мати на увазі, що книга структурована по «сімках». Сім послань до церков ми вже прочитали. Незабаром буде сказано про «сім печаток» (6:1-8:1). За сімома печатками відбудуться по черзі сім труб (8:6-11:15). Потім, у центрі книги, буде вказане на вище джерело зла і на його основні знаряддя – це змій, звірина з моря і звірина із землі, – а також розказано про перемогу над цими монстрами (роз. 12-15). Далі ми прочитаємо про сім чаш гніву Божого, останні кари, через які, як колись через кари єгипетські (15:1), здійсниться суд над тиранічною владою і позбавлення народу Божого. Чаші виливаються в розділі 16, але більше детально пов’язані з ними події описані в розділах 17 і 18, услід за чим йде тріумф над двома звіринами в розділі 19. Тоді залишається лише сам старий змій, про останні перипетії долі якого повідомляє розділ 20. Це розчищає сцену для остаточного звершення божественного задуму: настає новий Єрусалим, в якому небо і земля з’єднуються повністю і назавжди.
Таким чином, розділи 4 і 5 зображують ще не остаточне звершення доль, не останні «небеса» як місце для праведників. Іван лише бачить «небеса», якими вони були на той момент. І доки він перебуває в тронній залі, йому відкривається майбутнє: не «кінець світу» у власному значенні слова, але страшні події, які насуваються на світ і спричиняють страждання народу Божому (пор. вище із застереженнями до семи церков).
Подібно до деяких древніх ізраїльських пророків, Іван удостоюється честі стояти в залі ради Божої і слухати те, що відбувається, щоб потім повідати про це людям. Як і Михей, син Їмли, він бачить Бога, Який сидить на троні, і небесне воїнство навколо, чує їх розмови (пор. 1Цар. 22). Згадується і першій розділ Книги Єзекіїля, де пророк споглядає божественну колісницю з її страшними огненними колесами. Веселка (в. 3) посилає нас не лише до цього видіння, але і до історії Ноя (Бут. 9), де веселка виступає зримим знаком милості Божої, обіцянкою не насилати більше потоп на землю. Смарагдову веселку уявити непросто (як і багато що інше в наступних розділах!), але, без сумніву, вона красива, велична і обіцяє милість.
Подібно деяким древнім духовидцям, Іван бачить раду Божу: двадцять чотири старці на окремих престолах. Швидше за все, старці символізують дванадцять колін Ізраїлевих і дванадцять апостолів Христових, утілюючи повноту народу Божого в його причетності до володарювання Бога над світом. Їх білий одяг вказує на чистоту і перемогу, а вінці видають у них «царствене священство» (1:6; 5:10; 20:6). Сцена, м’яко кажучи, не безтурботна: виблискує блискавка, гримить грім, горить полум’я (пор. далі в ключові моменти – 8:5; 11:19; 16:18). Коли відкривається задум Божий, нам є чому устрашитися.
Зауважимо ще одну загадкову деталь тронної зали: щось на кшталт «скляного моря». Не виключено, що перед нами алюзія на Храм Соломонів, в якому було «море», величезна бронзова чаша (1Цар. 7:23-26). Проте в 15:2 скляне море несподівано нагадує Червоне море, через яке йшли ізраїльтяни при виході з Єгипту. А ще, згідно з Апокаліпсисом, з якогось моря виходить велика звірина (13:1, пор. Дан. 7), тоді як змій стоїть на березі і, мабуть, інспірує появу звірини (12:18). Цікаво, що в Новому Єрусалимі «моря» вже не буде (21:1). Створюється враження, що «море» у тронній залі втілює дію зла у світі. Ми дізнаємося, що наскільки б туго часом не доводилося, на усе є воля Божа, і, врешті-решт, Бог скине зло.
Такі старозавітні алюзії і такий Божий престол у небесах. Проте опис тронної зали з верховним Володарем і радниками не міг не нагадати адресатам Апокаліпсису і про двір кесаря. У перших розділах книги ми вже зустрічали вказівку на протистояння царств світу цього і Царства Божого. Тут ми бачимо ще один важливий натяк: влада світу цього – лише дешева імітація, дешева пародія на ту велику Владу, яка реально править на небі і на землі. Далі ми дізнаємося, як людські царства набули своєї жорстокої і нечестивої сили, і як вони будуть скрушені Богом. Саме до участі в цій майбутній перемозі Божій покликані сім церков.
Але спершу треба прозріти, побачити справжню картину речей. У житті церков древньої Туреччини трапляються одна проблема за другою, вони терплять нападки з боку псевдосинагог і володарів; їм непросто збудувати і громадське життя, – але над усім височіє володарювання Творця, Який сидить у небесній тронній залі, і володарювання це непохитне. Лише уповільнивши свій біг і вдумавшись у це видіння, ми можемо хоч би частково доторкнутися до тієї реальності, яка дозволить нам не лише зрозуміти наше життя, але і здобути перемогу.
Об’явлення 4:6б-11 – Хвала Творцеві
«А серед престолу й навколо престолу четверо тварин, повні очей спереду й ззаду. І перша тварина подібна до лева, а друга тварина подібна до теляти, а третя тварина мала лице, як людина, а четверта тварина подібна до орла, що летить. І ті чотири тварині, кожна з них мала навколо по шість крил, а всередині повна очей. І спокою не мають вони день і ніч, промовляючи: Свят, свят, свят Господь, Бог Вседержитель, що Він був, і що є, і що має прийти! І коли ті тварини складають славу, і честь, і подяку Тому, Хто сидить на престолі й живе віки вічні, тоді падають двадцять чотири старці перед Тим, Хто сидить на престолі, і вклоняються Тому, Хто живе віки вічні, і складають вінці свої перед престолом та кажуть: Достойний Ти, Господи й Боже наш, прийняти славу, і честь, і силу, бо все Ти створив, і з волі Твоєї існує та створене все!»
Учені та антропологи неодноразово задавалися питанням: «Що може робити людина, чого не міг би зробити комп’ютер?» Врешті-решт, комп’ютери обіграють усіх у шахи і набагато швидше нас вирішують багато проблем. Тому дехто сміливо стверджує, що колись вони обставлять нас в усьому.
У письменника Девида Лоджа є на цю тему роман під назвою «Думають». Його героїня знаходить відповідь: люди можуть плакати і здатні прощати. Такі дві дивні людські властивості, неможливі для машини. Без них ми не лише не були б людьми – ми були б нижчі за людей.
Ставлять і інше питання: «Що може робити людина, чого не могла б зробити тварина?» Знову-таки від деяких учених можна почути, що ми, люди, і самі не більше ніж мавпи. Як з цим бути? Питання складніше, ніж з машинами! В уривку, до читання якого ми зараз перейшли, дається цікава відповідь: люди можуть сказати слово «бо» і більше того, сказати його про Бога.
Порівняємо два гімни-хвали, один у в. 8 і другий у в. 11. Перший вдень і вночі оспівують чотири тварини. Вони прославляють святість і вічність Бога. До речі кажучи, тварини самі по собі заслуговують на увагу. Вони нагадують старозавітних серафимів, що оточують Бога у видінні Ісаї (Іс. 6), а також чотири істоти у видінні Єзекіїля (Єз. 1). Вони втілюють собою все живе, створене Богом. Проте на цьому рівні тварина з обличчям людини – лише одна фігура серед інших, разом з царем диких звірів (левом), найбільш значним з приборканих тварин (биком) і царем птахів (орлом). (У деяких ранніх християнських традиціях ці тварини символізували євангелістів: лев – Марка, бик – Луку, орел – Івана, а з людським обличчям – Матвія. Передбачалося, що вони оточують і оспівують Ісуса.) Цікаво, що вони не просто юрбляться біля трону, але готові до виконання Божої волі. Двічі Іван повідомляє, що вони «повні очей». Вони невсипущо стоять на варті над усім творінням Божим.
Їх пісня є акт хвали. Усі ми, читачі Апокаліпсису, покликані побачити разом з псаломщиком, що все творіння зобов’язане своїм життям Богові і по-своєму поклоняється Йому. Про це варто замислитися, адже більшість з нас бачить тваринне царство зовсім інакше! Проте звернемо увагу на те, що кажуть двадцять чотири старці. Якщо творіння в цілому лише славить Бога, то народ Божий розуміє, чому робить це. Старці вигукують: «Достойний Ти, Господи й Боже наш, прийняти славу, і честь, і силу, бо все Ти створив». Ключове слово тут – «бо»: саме воно відрізняє людей від тварин, наскільки завгодно благородних. Людям дана здатність роздумувати про те, що відбувається, осягати його сенс і виражати своє розуміння в молитві.
Врешті-решт, поклоніння – найважливіша людська (і вже точно християнська) діяльність. Коли я був студентом, багато моїх однокурсників активно брали участь у найрізноманітніших християнських служіннях: вчилися і учили, вивчали Писання, проповідували, проводили молитовні зустрічі і так далі. У храм ми ходили часто, але не особливо роздумували, що ми там робимо. Втім, ми слухали проповіді, сприймали богослов’я гімнів, і нам подобалося бути разом, але коли один з нас сказав, що поклоніння, богослужіння стоїть у центрі усього, ми подивилися на нього криво (ніби, що за перебір).
Адже він був правий! Заради поклоніння ми і створені. Поклоніння з «бо» робить нас людьми. Значить, ця сцена в Апокаліпсисі грає ключову роль у розумінні того, що відбувається. Усі подальші події обумовлені тим фактом, що творіння покликане вклонитися Богові, прославити Його як єдиного та істинного Творця. Глибокі неполадки в творінні означають, що Творець втрутиться і виправить його. Справа не в тому, що творіння погане, і Бог гнівається на справу рук Своїх: річ у тім, що Він благий, а гнів Його осягне тих, хто перекрутив і спотворив творіння, спробував його знищити (11:18).
З коротких пісень хвали починається один з найчудовіших уривків книги. Апокаліпсис містить декілька подібних місць з хвалою і молитвою Богові Творцю (іноді довших). Ці пісні виросли з богослужіння древнього Ізраїлю і містять безліч алюзій на Псалми і Пророків, а також інші біблійні тексти (наприклад, гімн Мойсея і Маріям у Вих. 15). Існує поширена і правдоподібна гіпотеза, що вони багато в чому схожі з молитвами і піснями ранніх християн. Проте Іванова логіка полягає не в тому, що небесне богослужіння повторює земне богослужіння церкви, а в тому, що ми на землі повинні повторювати те, що він побачив на небі. Головне – небо, зразок – небо.
Так, про небо і молитву нам належить дізнатися ще багато що з наступних уривків. Проте зробимо паузу і замислимося. Чи достатньо уваги ми приділяємо хвалі Богові як Творцеві усього сущого у своїх молитвах і богослужіннях? Чи дійшли древні тексти на кшталт пісні трьох отроків до нашого серця, чи навчили вони нас причетності тій хвалі, яку возносять Богові всі частини божественного творіння? Чи сприймаємо ми світ як місце загальної хвали, і якщо так, то чи з трепетом знаходимося в такому дивному місці?
І, нарешті, чи віддаємо ми належне тому, що стоїть у цьому уривку за словом «бо»? Чи усвідомлюємо, що Бог гідний «слави, честі і сили», бо зробив щось дуже важливе?
На перший погляд, це самоочевидне. Проте яка вже там очевидність! Світ повний рухів, систем, філософій і релігій, які бачать у творінні щось неповноцінне, а то і вважають його темним, неприємним і небезпечним місцем або ж несуттєвим для «духовного» життя. Немає браку і в тих, хто поклоняється не Богові Творцю, а самому світу або силам у ньому (як правило, грошам, сексу, війні чи силі). Апокаліпсис закликає нас обрати золоту середину. Усе творіння славить Бога, і ми, люди, покликані прославити Його всім серцем і всією душею, усвідомивши, що Творець гідний нашої хвали.
