«Олива в посудинках» (Мт. 25:4)

Віра народжується з глибокого особистого прагнення вийти назустріч Нареченому; вона народжується в серці того, хто має спрагу за справжньою любов’ю: «Душа моя прагне до Тебе» (Пс. 63:2). Вона народжується в тих, хто усім своїм єством благає залишитися в любові Ісуса з Назарета, у Його любові, яка єднає Отця і Сина. Мати віру означає вірити, що Любов, яку Ісус Христос залишив світові в спадок, є неймовірною силою, що дозволяє нам бути поєднаними з Ним.

Під час Таємної вечері Ісус підбадьорив Своїх учнів, аби не боялися і вірили в Нього: «Перебувайте в Мені» (Ів. 15:4), неначе Він мав на увазі: ми разом будуємо наш дім, оселю для Бога та людини, ми творимо родину. Учитель запропонував нам місце, простір, час, можливість, досвід, щоби ми були сильними і впевненими, незважаючи на випробування. «Перебувайте в Мені» – це спосіб бути, а не просто знаходитися в якомусь місці, це рішення зорієнтувати своє існування в іншому напрямку, аби віднайти поживу та силу для того, щоб зрозуміти, з якого боку барикад перебувати.

Зазвичай саме ми, живучи вірою, яка іде знизу вгору, будучи здебільшого проханням, саме ми, переможені ніччю, як учні з Еммауса, просимо Господа залишитися на нашому боці. Тепер, натомість, Учитель провокує нас змінити світогляд, відмінний від простого «залишитися», відмінний від наших прохань, позаяк ми прагнемо почуватися в безпеці, захищеними, втішеними та благословенними присутністю Бога. Ми потребуємо Його, адже ми – Його, ми належимо Йому і не матимемо спокою, доки не спочинемо в Ньому. «Перебувайте в Мені» перевертає з ніг на голову прохання: це не людина просить Всевишнього зійти в її історію, а саме Бог молить і благає людину піднятися до Нього, стати частиною Його родини, увійти в Його таїнство та перебувати в Ньому. Це те «народитися згори», яке Ісус пропонує Никодиму в ніч, коли той прийшов до Нього.

«Поправді, поправді кажу Я тобі: Коли хто не народиться згори, то не може побачити Божого Царства» (Ів. 3:3).

Никодим іде шукати Його вночі, і вся людська історія наповнена Никодимами: я – Никодим, ти – Никодим, всі ми є Никодимами в цю ніч невирішених питань, у ніч сенсу життя, у ніч проблем, які наповнюють існування, у ніч самотности, у ніч зради, трагедії життя, котрі допомагають нам усвідомити нашу скінченність. Але навіть у найтемнішу ніч знайдеться промінчик світла.

Якраз в екстремальних ситуаціях, коли я ставив запитання про те, наскільки справедливо просити смерти, щоби зупинити страждання, які змушують забути про людську гідність, я зрозумів, що один промінчик світла таки освітлює відчай як місце, в якому треба визначити структурну зміну перспективи, себе самого, що дозволить пробити діру в стіні темряви. Один промінчик світла здатен вселити надію та показати майбутнє страждань, адже навіть біль, хвороби, обмеженість, суперечності та самотність можна прийняти, якщо ми не замкнені в собі, якщо ми не є в’язнями меж, як і Сабрина та її мама, котра нещодавно написала мені листа, що дуже мене розчулив.

Дорогий отче!

Мене звати Лючія, я мама Сабрини. Я вже давно хотіла розповісти Вам про наше життя з болем та хворобою, щоби могти наблизитися до джерела втіхи, яке завдяки Вашим словам досягає мого серця. Але позаяк із мене поганий оратор, то я вирішила написати.

Я постійно дякую Господеві за те, що зустріла у своєму житті кількох чудових священиків, які змогли розвинути в моєму серці зернину віри, що була посіяна ще в далекому дитинстві. Із плином часу це серце стало сухим, але неочікувано, років дванадцять тому, коли все було чудово – родина, робота, діти, здоров’я, у мені знову прокинувся інтерес до Христа. Я вірю, що Бог, знаючи про страждання, назустріч яким ми йдемо, зробив неможливе, щоб, як Ви кажете, «зачепитися» за нас… І це Йому вдалося. Якою я була б без Його допомоги, без Його втішання? Зараз я усвідомлюю, що дозволила Йому «скористатися» мною, аби Він дійшов до Сабрини та привів її у свій храм. Саме так ми зустріли Вас, отче Дженнаро, – єдиного священика, котрий зміг зацікавити нас Ісусом з Галілеї та відкрив моїй дитині можливість мужньо прийняти драму, яка на неї чекала. Щовечора ми промовляли молитви, а кілька разів мені довелося пережити глибоку радість, коли вона просила мене помолитися, якщо в той час я була чимось зайнята. Одного дня в липні 2010 року, після першого виснажливого хірургічного втручання та чотирьох місяців хіміотерапії, я написала їй повідомлення (їй я теж намагаюся писати). Я сказала їй, що шукала і знайшла гарну молитву. Це була молитва Джузеппе Москатті: «Молитва хворого», яку Ви точно знаєте:

«О Господи Ісусе, хвороба постукала у двері мого життя, відірвала мене від моєї роботи і пересадила мене в інший світ, світ хворих людей. Це складне випробування. Господи, це дуже складно прийняти. Але, Господи, я дякую Тобі за те, чого навчилася і вчуся завдяки цій хворобі: я доторкнулася до своєї слабкости та нестабільности життя, звільнившись від багатьох ілюзій.

Тепер я дивлюся на все іншими очима: я знаю, що те, що я маю, не належить мені, це Твій дар; я зрозуміла, що означає залежати, потребувати всіх і всього, не мати можливости впоратися самостійно; я відчула самотність, тривогу, але також ніжність, любов, дружбу багатьох осіб. Господи Ісусе, навіть якщо мені складно, я кажу від усього серця: нехай буде воля Твоя! Я жертвую Тобі мої страждання і охоче поєдную їх із Твоїми. Допоможи лікарям, санітарам, родичам та всім тим, хто вдень і вночі дбає про мене.

Дай усім велике, терпеливе і щедре серце. Підтримай мене під час страждань, дай мені довіру, терпеливість та мужність. Якщо на це Твоя воля, даруй зцілення мені та іншим. Нехай буде так, мій Господи!»

Вона відповіла мені: «Ця молитва така гарна і правдива. Якщо хвороба допомогла мені наблизитися до Нього, зробила мене кращою, щоб я усвідомлювала значення страждань, раділа з маленьких речей та назбирала стільки сил, аби змогти впоратися з труднощами повсякдення з усмішкою, то це означає, що мета була правильною!.. Ми вже майже… Я тебе люблю і ти завжди в моєму серці!»

Ці слова були для мене даром Господнім, нагадуючи про події, які я ревно пам’ятаю і які завжди викликають у мене сльози. І з великою мужністю та силою буйвола Сабрина зустрічала всі труднощі, які випадали на її долю: біль, свербіж на ногах, зумовлений хімією, що заважало їй рухатися, а також ілеостомія, нефротомія, тромбоз, які перетворили її ногу на цистерну, лише часткове харчування, яке тривало до Різдва 2010 року, коли вона хотіла з’їсти бодай кусень хліба, котрий не змогла б перетравити, а потім остаточна кишкова непрохідність, яка тривала чотири місяці і якої не можна було перемогти навіть хірургічним втручанням. Через це вона часто блювала, по кілька разів на день, а ще були опіки стравоходу, зумовлені шлунковими соками, та безліч інших речей, серед яких зонд, котрий вона зненавиділа. І як моя дитина віднаходила причини для надії на завтра, на одужання, на повернення додому? Для надії, якої, попри все, вона не втрачала? Як вона могла відповісти тим, хто питав її про самопочуття: «Все добре», а в останній її вечір: «Я почуваюся чудово»?!

Упродовж цих півроку Голгофи (від операції 15 вересня 2010 року – спомину Пресвятої Діви Марії Страждальної – після 10 годин в операційній) як ми залишалися б мужніми та спокійними, якби не було Утішителя? Жодної сльози в її присутності, жодної брехні, а лише обнадійливі слова. Тим, хто питав мене тоді і питає зараз: «Але як тобі це вдається?», я завжди казала: це не моя заслуга, самотужки я не впоралася б! Але ж як складно свідчити Істину!

Я змінилася. Тепер я відчуваю присутність людей, які оточують мене, намагаюся брати участь в їхніх справах, нехай навіть одним словом, підказкою чи жестом. Раніше, до хвороби моєї дитини, я не була такою, я була зосереджена лише на собі, тож не усвідомлювала, що навколо мене страждають люди.

Зараз я почуваюся спокійною, але боюся помилитися і втратити цей стан благодати. Я боюся бути упередженою, боюся, що надмірно показую себе сильною: можливо, я просто хочу комусь щось довести? І я питаю себе: чи можливо, щоби така грішниця, як я, була в захопленні від Христа? Чи можливо, що для мене так природно слідувати за Ним зараз, якщо кілька років тому мені було все одно? І мені здається неправильним, що Господь так дбає про мене. Я плачу, але молюся Йому, щоби Він не дав мені віддалитися від Нього, адже тоді я остаточно загубилася б… А ще молю про диво, щоб мій чоловік, син і вся родина теж полюбили Христа. Саме тому я прошу Вас, отче, відслужити панахиду в першу річницю смерти Сабрини. Я вірю, що, слухаючи Вас, вони теж захочуть возз’єднатися з Любов’ю. Вибачте за те, що забрала у Вас стільки часу, який Ви могли присвятити чомусь важливішому, але я дуже хотіла пояснити Вам, наскільки Ви були важливими для Сабрини та для нас. А також хочу подякувати за все, особливо за те, що Ви допомогли мені вперше пережити як слід свято Воскресення.

Із вдячністю, Лючія.

 

Попередній запис

«Коли б мали ви віру, хоч як зерно гірчичне» (Закінчення)

Вірити означає вийти на поверхню після того, як ми заховалися, після того, як ми змогли докопатися до глибини, щоб у ... Читати далі

Наступний запис

«Олива в посудинках» (Продовження)

У ніч Никодима, саме в ту ніч народжується питання сенсу: що робити для того, аби бути щасливим? Ісус відповідає Никодиму ... Читати далі