Лицемірство

Горе вам, книжники і фарисеї, Джеймс Тіссо

«Тим часом, коли зібралися тисячі народу, так що тиснули один одного, Він почав говорити, передусім ученикам Своїм: бережіться закваски фарисейської, яка є лицемірство» (Лк. 12:1).

Практично всі дорікання, які сказав Ісус в Євангелії, адресовані фарисеям. Ісус не критикує Іродову владу чи несправедливість римської окупації, однак не проходить повз фарисеїв. Звичайно, це не означає, що Йому подобалося правління Ірода, чи захоплення Юдеї іноземними військами. Але фарисейська закваска, на думку Господа, була більш небезпечною, ніж аморальний політичний режим. Останній був лише зовнішньою загрозою для духовного життя, лицемірство ж – загроза внутрішня.

Але що ж таке лицемірство? У чому його суть?

Грецьке слово, яке використовується в оригіналі Нового Завіту, крім лицемірства означає також акторську гру, лицедійство. Лицемір приховує своє справжнє «я» за певною роллю. Він не щирий (хоч може зіграти щирість). Фальшиві посмішки, підроблена зацікавленість, театрально розіграні почуття – маски, які лицемір одягає на себе. Лицемірство і є приміряння масок, «облич».

Христос звинувачує фарисеїв у не справжності. Сутність лицемірства, найвірогідніше, полягає в невідповідності зовнішнього і внутрішнього. Наші почуття і думки не співпадають з нашими словами. Наші слова не відповідають життю. Подібна несумісність і є лицемірством.

«Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що очищаєте зовні чаші і блюда, тоді як усередині вони повні злодійства і неправди. Фарисею сліпий, очисть перше всередині чаші і блюда, щоб чистими були і зовні вони. Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що уподібнюєтесь розмальованим гробам, які зовні здаються гарними, а всередині повні кісток мертвих і всякої нечистоти. Так і ви на вигляд здаєтесь людям праведними, а всередині повні лицемірства і беззаконня» (Мф. 23:25-28).

При цьому важливо підкреслити, що лицемірство – це не просто не співпадання зовнішнього і внутрішнього. Це скоріше намагання видати «зовнішні декорації» за внутрішній зміст.

Де ж у нашому духовному житті найбільш вірогідний прояв лицемірства? Де зони ризику?

Перш за все, – це сфера відносин. Лицемірство – гріх публічний.

У Нагорній проповіді Ісус згадує благодійність, молитву і піст як благочестиві, на думку юдеїв, заняття. Однак лицеміру і потрібні суспільно значимі форми благочестя. Жертвувати, молитися і поститися потрібно так, щоб оточуючі це обов’язково помітили і оцінили. Це праведність, яка втратила вертикальний вимір. Тут немає бажання вгодити Богу, але є бажання звернути увагу публіки до власної персони.

Немає нічого поганого в тому, щоб допомагати бідним чи молитися в багатолюдних місцях. Питання тільки в тому, для чого ми це робимо, і в кого шукаємо винагороди. Перед нами проблема мотивів. Лицеміром рухає намагання здатися кращим, ніж він є насправді.

Хоча, це не нікчемна форма лицемірства. Тут бідні хоч щось виграють. Гірше, коли людина роздумує про жертовність, а сама і копійчини не дасть потребуючому. Робити добро з нечистих мотивів все ж краще, ніж робити зло, прикриваючись словами про добрі мотиви.

У чому причина лицемірства? Де ховається сила, яка його рухає?

Щоб розібратися в цьому питанні, розглянемо один біблійний епізод з послання до Галатів. Павло пише: «Коли ж прийшов Петро до Антиохії, то я особисто протистав йому, бо він заслуговував на нарікання. Бо до прибуття деяких від Якова він їв разом із язичниками; а коли ті прийшли, він почав таїтися та відсторонятися, побоюючись обрізаних. Разом з ним лицемірили й інші юдеї, так що навіть Варнава пристав до лицемірства їхнього» (Гал. 2:11-13).

Чому Петро поступив таким чином? Чому став сторонитися язичників?

Він остерігався, щоби брати з Єрусалиму не відкинули його. Боявся впасти в їхніх очах, бо їхня думка була для нього важливою.

Чому ми одягаємо на себе маски? Чому розігруємо з себе те, що нам не властиве?

Вірогідно, є два головних мотиви.

Перший мотив – це страх позбавитись людського визнання, любові, поваги. Нам страшно, що нас не зрозуміють, відкинуть… Саме цей страх, очевидно, відчував Петро.

Другий мотив пов’язаний з бажанням отримати більше визнання, любов і повагу людей. Таке бажання мали фарисеї. Ісус говорив про них: «Всі ж діла свої роблять так, щоб їх бачили люди: розширюють пов’язки свої і подовжують край одежі своєї. Також люблять возлежати на перших місцях на вечерях і сидіти на перших місцях у синагогах; і вітання на торжищах, та щоб люди звали їх: учителю, учителю!» (Мф. 23:5-7).

Неважко побачити, що яким би не був мотив в основі лицемірства, ключову роль, у будь-якому випадку, грає орієнтація на думку людей. Лицемір завжди стурбований тим, що подумають про нього оточуючі.

У Нагорній проповіді Христос описує мотиви справ лицемірів:

  • «щоб прославляли їх люди…» (Мф. 6:2);
  • «щоб бачили їх люди…» (Мф. 6:5);
  • «щоб показати людям…» (Мф. 6:16).

Любов і повага людей стає важливішою за любов Божу, а слава людська – за славу Божу. І найсумніше те, що це заміщення може відбуватися непомітно для нас самих.

Чи можна перемогти лицемірство? Якщо так, то як це зробити?

Перше рішення ми знаходимо в тій же Нагорній проповіді. Перемогти лицемірство можна, якщо вгамувати бажання визнання «у корені», зробивши своє праведне життя таємницею для інших.

«Як твориш милостиню, нехай ліва рука твоя не знає, що робить правиця твоя, щоб милостиня твоя була потаємною; і Отець твій, Який бачить таємне, воздасть тобі явно» (Мф. 6:3,4).

Це, звичайно, не означає повну конспірацію, сенс не в цьому. Дитріх Бонхеффер дуже чітко висловив суть заповіді про таємницю: «Видимість слідування за Христом – для кого вона має бути таємницею? Не для інших людей – вони, навпаки, мають бачити, як світить світло учнів Христових; воно має бути таємницею для того, хто чинить явне».

«Нехай ліва рука твоя не знає, що робить правиця твоя …» Ми покликані робити добрі діла, не ведучи облік, не помічаючи себе.

Завдяки таємниці ми можемо здолати перший мотив лицемірства – бажання слави і визнання. Але як бути з другим мотивом – зі страхом бути відкинутим і незрозумілим?

Тут потрібне інше рішення. Одним із яскравих прикладів людей, які вистояли перед страхом бути відкинутим, є Павло. Він писав: «Чи в людей я шукаю тепер благовоління, чи у Бога? Чи людям я прагну догоджати? Якби я і тепер догоджав людям, не був би рабом Христовим» (Гал. 1:10).

Що дозволило Павлу встояти, якщо не Божа любов? Людині, яка вкорінена в Божій любові, зовсім не важливо, що думають про неї оточуючі і як вони до неї ставляться. Якщо вона робить щось, то не заради «показухи».

В іншому місці Павло пише: «Для мене не важливо, як судите про мене ви або як судять інші люди; я і сам не суджу про себе. Бо хоч я і нічого не знаю за собою, але тим не виправдовуюсь; суддя ж мені Господь» (1Кор. 4:3,4).

Звільнення від страху бути освистаним і від жаги аплодисментів. Звільнення від тяги постійно доводити щось іншим і самому собі, закріпляючи свій духовний «statusquo». Як таке можливе? Чи можливе взагалі? Адже ми всі в тій чи іншій мірі, у тих чи інших ситуаціях лицеміримо…

Найпершим кроком до нелицемірної віри буде визнання нашої нездатності справитися з лицемірством, з подвійністю існування. Тільки усвідомивши, що «для людей це неможливо», ми відкриваємо, що «все можливо Богові» (Мк. 10:27).

Автор: Андрій Суховський

Попередній запис

Про лицемірство

Напевно, не помилюся, якщо скажу, що лицемірство веде до смерті душі, а це – головне. "Благими намірами вимощена дорога в ... Читати далі

Наступний запис

Лицемірство як самообман

«І говорив їм у вченні Своїм: стережіться книжників, які люблять ходити в довгому одязі і приймати вітання на народних зібраннях, ... Читати далі