Об’явлення 2:12-17 – Послання в Пергам
«А до Ангола Церкви в Пергамі напиши: Оце каже Той, що має меча обосічного: Я знаю діла твої, і що де ти живеш, там престол сатани. І тримаєш ти Ймення Моє, і ти не відкинувся від віри Моєї навіть за днів, коли в вас, де живе сатана, був убитий Антипа, свідок Мій вірний. Але трохи Я маю на тебе, бо маєш там тих, хто тримається науки Валаама, що навчав був Балака покласти спотикання перед синами Ізраїля, щоб їли ідольські жертви й розпусту чинили. Так маєш і ти таких, що тримаються науки Николаїтської так само. Тож покайся! Коли ж ні, то до тебе прийду незабаром, і воюватиму з ними мечем Своїх уст. Хто має вухо, хай чує, що Дух промовляє Церквам: переможцеві дам їсти приховану манну, і дам йому білого каменя, а на камені написане ймення нове, якого не знає ніхто, тільки той, хто приймає його.»
Десь там, за багато миль звідси, з потягу видно хмарочоси. Якщо їхати через Нью-Джерсі з боку Філадельфії, минувши Прінстон (чудове містечко!), то незабаром можна бачити, як вони несподівано зростають за вікном. Місце, на якому вони стоять, – маленький острів Мангетен – знаходиться більш менш на рівні моря. Але верхівки будівель тягнуться до самого неба, а в хмарні дні часто зникають у хмарах. Навіть після страшного знищення веж-близнюків залишилися фантастичні будівлі. Найвища з них, Емпайр-стейт-білдінг, має у висоту 443 метри.
Подібний ефект виникає і в англійському місті Лінкольн, хоча і з інших причин. Навколо нього лежить плоска болотиста місцевість, а місто знаходиться на великому пагорбі. Тому, як і нью-йоркські хмарочоси, його можна бачити здалека. Лінкольн відомий своїм собором. Собор видно з відстані в декілька десятків кілометрів.
Щось у тому роді було і в Пергамі, завдяки його географічному розташуванню. У середині височів акрополь з величними храмами. Бачити його можна було не лише з інших частин міста, але і з навколишньої місцевості. Мабуть, пергамці дуже цим гордилися. Проте для маленької християнської общини тут таїлася загроза, причому загроза, з якою християни не могли справитися.
В Об. 2:13 Пергам іменується місцем, де знаходиться «престол сатани». Оскільки «сатана» (чи «обвинувач», «диявол») визначається в Апокаліпсисі як «вуж стародавній» (20:2), можна угледіти тут натяк на місцеві Пергамські релігії. Передусім, спадає на думку знаменитий Асклепіум, святилище Асклепія, бога здоров’я (його символом була змія). Крім того, Пергам був одним з основних центрів імператорського культу: у ньому шанувалися Рим і римські імператори. Втім, Іван не називав Рим дияволом, але, як ми побачимо, він вважав, що диявол використовує Рим у своїх цілях (зокрема, для нападок на церкву). Також у Пергамі жив римський намісник.
Як же християнам було жити в Пергамі? Що можна робити, а що не можна? Нам залишається лише здогадуватися про бурхливі дискусії, які точилися з цих питань, і про різні відповіді, які давалися. Чи можна брати участь у звичайному цивільному житті, наприклад, святах на честь богів (серед яких були Рим та імператор!)? Якою мірою слід від подібних речей дистанціюватися? Згадаємо, що апостол Павло зачіпав ці теми у своїх посланнях (1Кор. 8-10, Рим. 14) і дав наступну зважену пораду: жодних компромісів з язичницькими храмами і культами бути не повинно, але до ідоложертовного (та взагалі до їжі і питва) можливий гнучкіший підхід.
Судячи з усього, члени Пергамської церкви перебільшили з гнучкістю і культурною асиміляцією: ніби, навіщо виділятися і йти проти течії – давайте будемо разом з усіма. Втім, деякі общинники, яким пропонували відректися від Ісуса, відмовилися це робити. У результаті один з них загинув мученицькою смертю (в. 13). Проте такий героїзм виявили далеко не всі, вважаючи за краще бути солідарними з пануючою в суспільстві культурою.
Таких людей Ісус суворо викриває: вони припускаються тієї ж помилки, що і древні ізраїльтяни, коли моавський цар Балак найняв пророка Валаама проклясти Ізраїль (в. 14). Валаам, не чужий справжнього духовного натхнення, зрозумів, що не може вимовити прокляття. Проте він не збирався втрачати обіцяної нагороди і запропонував підхід: пряма духовна атака (прокляття) неефективна, тому діяти краще шляхом спокус, передусім сексуальних. Біблійний сюжет тут чимось нагадує шпигунські романи (і, мабуть, реальні шпигунські історії): є жертва, і є приманка. Моавитяни послали жінок, щоб ті спокусили ізраїльських чоловіків (які, судячи з усього, вже були одружені на співвітчизницях!). Піддавшись спокусі, ізраїльтяни впали в ідолопоклонство, вклонилися іншим богам окрім ГОСПОДА. Прийом спрацював.
Аналогічна тактика чудово діє і в наші дні. Всупереч широкій думці, сексуальна мораль – це не віджилі правила, яких дотримуються тільки ретрогради, а воля Бога-Творця, Який хоче, щоб люди одружувалися і зберігали вірність шлюбу, подібно до того як нерозлучні небо і земля. (Цей образ з’явиться в чудовій сцені наприкінці Апокаліпсису.) Любов у шлюбі – символ вірності Творця Своєму творінню. А сексуальна аморальність часто згадується поряд з ідолопоклонством, бо часто-густо веде до інших богів (наприклад, богам «крові і ґрунту», раси і влади). Це на рідкість отруйна суміш, від якої, як вказував апостол Павло (1Кор. 10), християни повинні триматися чимдалі.
Цілком імовірно, що маленька група «николаїтів» поширювала вчення, що походило від вчення Валаама. Деякі коментатори вважають, що імена «Никола» і «Валаам» мали схожі значення (відповідно в грецькій і єврейській мовах). Як би то не було, ключова проблема в Пергамі полягала в тому, що церква частково втратила здатність казати «ні» навколишній культурі. Згадаємо, як у Діях апостолів перші християни відповідали владі: слід більше слухатися Бога, ніж людей. Це правило застосовне і в даному випадку, хоча тут йдеться не про шантаж державних чиновників, а про тиск середовища, про філософію «роби як усі». (Втім, чиновники також могли являти загрозу, якщо християни відмовлялися підкорятися державній релігії.)
Воля Ісуса ясна. Нехай фізичний меч належить імператорові, – у самого Ісуса виходить з вуст двосічний меч (2:12, 16). Цей меч уразить дряблу «духовність», яка намагається усидіти на двох стільцях.
Обіцяння Боже тут не до кінця зрозуміле. Очевидно, мається на увазі паралель з виходом з Єгипту і поневіряннями пустелею, характерна для багатьох ранніх християнських текстів (зокрема, 1Кор). Адже Валаам – саме з розповіді про поневіряння пустелею. Під час поневірянь Бог насичував Свій народ «манною», дивовижним хлібом з неба. Ісус обіцяє створити подібне для християн: нехай їм погрожує голод, але є «прихована манна». Якою розрадою служили ці слова для багатьох християн, що терпіли духовний голод у чужому середовищі! Цілий ряд коментаторів співвідносили це обіцяння і з таїнством тіла і крові Христової (пор. знову ж таки 1Кор. 10).
Обіцяний також білий камінь, на якому написане нове ім’я. Що це за образ? Великі будівлі Пергама були побудовані з місцевого темного каменю. Коли люди хотіли зробити на них напис, вони користувалися білим мармуром. Напис на білому мармурі прикріплювали до темної будівлі, на тлі якої він яскраво виділявся. Ще один можливий натяк (і можлива перекличка з «прихованою манною»): гостям на святах давали які вхідний квиток камінчик з написаним на ньому ім’ям гостя.
Але про яке нове ім’я йде мова? Чи ім’я це самого християнина, або ім’я Ісуса Хиста (на противагу старим іменам місцевих і імперських богів)? На користь другого варіанту можна вказати можливу алюзію на імена колін Ізраїлевих, накреслених на шатах первосвященика. Усі ці імена сходяться в імені одного справжнього ізраїльтянина, Ісуса Христа. Зауважимо, проте, що отриманого імені не знає ніхто, окрім того, хто отримав. Тому перший варіант вірогідніший. Кожному вірному і «переможцеві» учню Ісус обіцяє глибокі стосунки із Собою, причому Ісус називатиме його особливим таємним ім’ям (як люблячі люди придумують один одному особливі імена). Сексуальна розпуста обіцяє лише оманливу близькість, але духовний союз з Христом – близькість справжню.
Об’явлення 2:18-29 – Послання в Тіятиру
«І до Ангола Церкви в Тіятирах напиши: Оце каже Син Божий, що має очі Свої, як полум’я огняне, а ноги Його подібні до міді: Я знаю діла твої, і любов, і віру, і службу, і твою терпеливість, і останні вчинки твої, що більші за перші. Але маю на тебе, що жінці Єзавелі, яка каже, ніби вона пророкиня, ти попускаєш навчати та зводити рабів Моїх, чинити розпусту та їсти ідольські жертви. І Я дав був їй часу, щоб покаялася, та вона не схотіла покаятися в розпусті своїй. Ось Я кину її на ложе, а тих, що чинять із нею розпусту, у велику біду, коли тільки в учинках своїх не покаються, а діти її поб’ю смертю. І пізнають усі Церкви, що Я Той, Хто нирки й серця вивіряє, і Я кожному з вас дам за вчинками вашими. А вам, та іншим, що в Тіятирах, що не мають науки цієї, і як кажуть не розуміють так званих глибин сатани, кажу: не накладу на вас іншого тягару, тільки те, що ви маєте, тримайте, аж поки прийду. А переможцеві, і тому, хто аж до кінця додержує Мої вчинки, Я дам йому владу над поганами, і буде пасти їх залізним жезлом; вони, немов глиняний посуд, покрушаться, як і Я одержав владу від Свого Отця, і дам Я йому зорю досвітню. Хто має вухо, хай чує, що Дух промовляє Церквам!»
Деякі міста відомі за продуктами, які в них виробляються. Узяти, приміром, мій рідний Ньюкасл на північному сході Англії. Впродовж двох сотень років Ньюкасл був одним з лідерів з виробництва вугілля в країні. Існувала навіть приказка «возити вугілля в Ньюкасл». Вона означала: давати щось тому, у кого це в надлишку. Аналогічним чином у наші дні кажуть: «продавати пісок у Саудівську Аравію» або «продавати лід ескімосам». (Та я знаю: слово «ескімоси» деякі вважають образливим і пропонують замінити на «інуїти».) На жаль, зараз Ньюкасл не експортує вугілля, хоча вугілля під землею залишилося немало. Доводиться чекати, коли політика влади зміниться, і область задіє свої явні плюси. Якщо це станеться, прислів’я знову опиниться у вжитку, бо Ньюкасл знову буде знаменитий своїм прославленим продуктом.
Місто Тіятира було менш прославлене, ніж інші шість міст-адресатів послань, проте в ньому діяли відомі торгові гільдії, зокрема, з виплавки виробів з міді і бронзи. Це може пояснити певні деталі опису Ісуса у в. 18: ноги подібні міді (пор. 1:15). Мабуть, ще цікавіша та обставина, що Аполон-Тюрайос, що вважався місцевим покровителем торгівлі міддю, зображався на тіятирських монетах разом із «сином божим», римським імператором. З урахуванням цих асоціацій, сильне враження робить початок послання в Тіятиру: «Оце каже Син Божий, що має очі Свої, як полум’я огняне, а ноги Його подібні до міді».
Місцевий бізнес з усіма його гільдіями створював велику проблему для церкви. Як і зараз у деяких торгових і ділових співтовариствах, на славу цих індустрій і з метою призвати на них милість зверху, існували релігійні і квазірелігійні обряди. Знову-таки, як і в наші дні, багато хто наслідував ці обряди, навіть ставлячись до них з долею скепсису. Проте у своєму посланні Ісус заповідає християнам принциповішу позицію. Так, справи Тіятирської церкви суттєво покращали (в. 19). У ній є і любов, і віра, і служіння, і терпіння – згадаємо Павлові переліки чеснот зрілої общини! – але серйозні проблеми залишаються.
Як ми вже знаємо, викриття Пергамської церкви містило алюзію на знамениту біблійну розповідь про пророка Валаама. У 2:20 з’являється алюзія на іншого древнього лиходія, а точніше злочинницю: Єзавель, дружину царя Ахава, яка неодноразово підбурювала і чоловіка до нечестивих вчинків. Ця історія описана в Першій книзі Царів (1Цар. 16-22), закінчуючись смертю Ахава. Трохи пізніше повідомлялося і про сумний кінець Єзавелі (2Цар. 9). Подібно моавитянкам, за допомогою яких Валаам і Балак спокушали ізраїльтян і відвертали їх від чистого поклоніння ГОСПОДОВІ, Єзавель була чужоземкою і ввела в Ізраїлі поклоніння Ваалу. Це призвело до численних випадків «розпусти та споживання ідольських жертв» (2Цар. 9:22).
«Перелюбом» у 2Цар. 9:22, як і «розпустою» в Об. 2:21, образно іменується духовне загравання з іншими богами. Без сумніву, в Івана основний сенс саме метафоричний: навряд чи члени церкви вдавалися до сексуальної розпусти з певною «Єзавеллю». Проте, судячи з того, що ми знаємо про древнє, та і сучасне, язичництво, цілком могла мати місце і буквальна сексуальна аморальність. Таке враження складається і з в. 20. Якщо ти вважаєш (на відміну від апостола Павла!), що немає нічого поганого у відвідуванні заходів в язичницьких храмах, то легко можеш зануритися і в поведінку, яка нерідко супроводила подібні ігрища, включаючи незаконний секс. До того ж, якщо ти хочеш знайти повію, найпростіше зробити це саме в межах язичницького храму.
Тим більший шок викликає той факт, що церква терпимо ставилася до жінки, яка тут умовно названа «Єзавелю». Ми не знаємо, чи входила вона офіційно в керівництво церкви, але без сумніву, вона була фігурою впливовою завдяки пророчому дару. Створюється враження, що в християнській общині, яка ще не зміцнилася, деякі вважали, що духовна свобода може виражатися і в сексуальній розбещеності (до речі, нині в деяких псевдохристиянських колах «пророцтвом» називають заклик до сексуальної розгнузданості!), і відвідуванні язичницьких святилищ, культових трапез, а також спільних трапез у торгових гільдіях. (Останні мали релігійний відтінок.) Можливо, деякі вірні розуміли християнську свободу від гріха як дозвіл поглиблюватися в «глибини сатанинські» (в. 24), сміливо входити у ворожий табір лише з тим, щоб продемонструвати власну невразливість.
Ісус вважає подібну поведінку духовною катастрофою. Жодного компромісу з язичницьким богослужінням і язичницькими звичаями в церкви бути не може. Тут, як і далі в описі вавилонської розпусниці, імперського міста (роз. 17-19), сповіщається суд і над самою Єзавелю, і над усіма, хто пішов за її нечестям. Звичайно, обіцянка повергнути на ложе і в скорботу (в. 22), а дітей побити смертю (в. 23), носить образний характер, але цей образ говорить про реальне і суворе покарання: Господь, чиї очі як полум’я огняне, досліджують думки і серця (в. 18, 23), очистить Свій народ від такого зла.
Про владу, з якою Господь може зробити усе це, сказано з алюзією на Псалом 2. Це один з великих царських псалмів, в яких Месія отримує право залізним жезлом пасти народи, розбиваючи їх, як посуд гончарський. Згідно в. 26-27, Він розділить Свою владу з переможцями (важлива для Апокаліпсису тема церкви як «царственого священства»). Тим же, хто не захопився вченням і звичаями «Єзавелі», необхідно твердо зберігати отримане. Цей заклик актуальний і в наші дні, коли в церквах і церковних співтовариствах поширюються і вихваляються порядки, чужі шляхи Христовому.
І ще: Ісус обіцяє дати вірним «зорю досвітню». У наступних розділах «зорею досвітньою» буде названий сам Ісус (22:16). Мабуть, перед нами ще один натяк на міру близькості, яку Він пропонує Своєму народу: вірні стають причетними Його місії. «Зоря досвітня» (мабуть, Венера, найяскравіше сяюча на небі перед сходом Сонця) є знак особливого покликання християн. Частково це покликання полягає в тому, щоб триматися твердо, коли інші зазнають тиску і йдуть на компроміси з місцевими язичницькими звичаями. Християнське свідоцтво сповіщає зорю нового дня, в якому любов, віра, служіння і терпіння розцвітуть у повну міру, ідолопоклонство і розпуста будуть викриті як ілюзія і мережі, а Ісус Христос встановить Своє славне володарювання у всьому світі.
