«Коли б мали ви віру, хоч як зерно гірчичне» (Продовження)

Митник і фарисей

«Два чоловіки до храму ввійшли помолитись, один фарисей, а другий був митник. Фарисей, ставши, так молився про себе: Дякую, Боже, Тобі, що я не такий, як інші люди: здирщики, неправедні, перелюбні, або як цей митник. Я пощу два рази на тиждень, даю десятину з усього, що тільки надбаю! А митник здалека стояв, та й очей навіть звести до неба не смів, але бив себе в груди й казав: Боже, будь милостивий до мене грішного!… Говорю вам, що цей повернувся до дому свого більш виправданий, аніж той. Бо кожен, хто підноситься, буде понижений, хто ж понижається, той піднесеться.» (Лк. 18:10-14).

«Смиренного молитва крізь хмари пробивається» (Сир. 35:17)[1], і саме бідним притаманна свобода цілковито довіритися найніжнішому з отців, позаяк «Господь зламаносердим близький, і впокорених духом спасає» (Пс. 34:19).

Митник одягається у свою слабкість і саме так постає перед Господом у храмі завіту. Він несе з собою багаж невдач, усвідомлюючи, що лише в Богові є відкуплення. Його слабкість саме тому перетворюється на силу, що його єдиною зброєю є впевненість у Господньому співчутті. Натомість фарисей стоїть перед вівтарем, сильний у переконанні, що він чесний, – принаймні сам так вважає, – і що саме тому він має бути вислуханий. Він не такий, «як інші люди: здирщики, неправедні, перелюбні» (Лк. 18:11), і навіть не такий, як цей митник, котрий не осмілився звести очей вгору, настільки великим був його сором. Та хоча фарисей і був чесним, часто ходив до храму, брав участь у богослужіннях, постив двічі на тиждень і платив десятину, все це не заважало йому зневажати інших, вважаючи відмінних від себе перешкодою для своєї гідности. І все ж Учитель з Галілеї огорнув милосердям саме покинутих, освячуючи недостойне та зацьковане в очах людей, перетворюючи його на привілейоване місце для зустрічі з Богом.

Бідний взиває до Отця, позаяк знає, що лише в Ньому віднайде захист, адже «сироти проханням Він не погордує, ані вдовою, яка свою скаргу виливає» (Сир. 35:14). Дивно, що фарисей, нехай і надзвичайно набожний, не розуміє цього, а відтак, незважаючи на дотримання приписів, опиняється серед тих, кому Учитель каже: «Поправді кажу вам, не знаю я вас!» (Мт. 25:12). Дивно, але все ж не настільки, якщо людина називає себе віруючою, та це не є її сутністю. Бог знає людину настільки, наскільки її віра відповідає життю, розбудові взаємин з іншими та справедливості.

«Кожен, хто підноситься, буде понижений, хто ж понижається, той піднесеться» (Лк. 18:14). Це парадигма наслідування Христа, інакше й бути не може, бо що більше дізнаєшся, як Божа любов може відкрити твоє серце, то негіднішим почуваєшся через свою слабкість та драматичну непостійність.

Усвідомлення власної обмежености породжує бажання віднайти те, що нам справді необхідне, адже «коли бо я слабий, тоді я сильний» (2 Кор. 12:10). Якщо в Господі спочиває моя душа, то довіритися Йому означає визнати, що лише Він – це наша доля та слава.

* * *

«Додай нам віри» стає проханням того, хто вже зумів довіритися Богові, та водночас із тим розуміє усю складність свого становища. Саме тому він і просить про допомогу, яку завжди можна віднайти в Слові Учителя з Галілеї.

«Ким є Бог для тебе?». Це запитання перегукується з іншими: «Ти віриш у Бога?», або ж: «Який досвід прагнеш із Ним пережити? Ким є для тебе Ісус із Назарета?». Кожен покликаний обґрунтувати це знання, судження та висновки, які він зробив особисто для себе. Не можна доручити комусь іншому, щоби відповів за нас. Шукати Бога маємо лише на рівні інтимного й особистого досвіду. Зернина Христа прагне прорости в нас і стати частинкою нашого життя. Ніхто не може відповісти за нас. З одного боку є наше життя, наші страждання, біль, наші невирішені проблеми, а з іншого – можливий шлях наслідування, істина, яка прагне бути об’явленою, що стає ймовірним лише тоді, коли її переживають у собі, коли вона провокує кожного з нас дати свою відповідь.

Ми просимо додати нам віри, а Учитель відповідає: «А ви за кого Мене маєте?» (Мт. 16:15).

Я вірю, що ми маємо розпочати з цього виклику, аби потім могти просити про зміцнення нашої віри. Адже лише так зможемо усвідомити, чого насправді просимо. Необхідно осмислити своє життя, йдучи шляхом, на який ми ще, можливо, навіть не ступили, – шляхом пізнання Бога, відмінного від того, яким ми собі Його уявляли. Ми маємо піддатися на провокацію запитанням, яке Він ставить кожному з нас, і лише уважно вислухавши Його пропозицію, зможемо відповісти: «Ти – Ісус із Назарету, Учитель з Галілеї, Який об’явив нам Отця».

Вірити і бути віруючим не означає лише стати частиною певного «тіла», не означає втратити власну індивідуальність і бути елементом загальної маси. Ми не можемо загубитися в релігійних меандрах-звивинах чи догматичних означеннях, яких навіть не розуміємо. Той, хто вірить, не може вірити, слідуючи певній родинній традиції чи щоб іти шляхом суспільства та нації. Що більше Церква і богослови намагалися пояснити Христа, то більше позбавляли кожного можливости відповісти самостійно на заклик Божий. Доти, поки існуватимуть нав’язані відповіді, Христос буде для нас визначною людиною, великим пророком, першим соціялістом в історії людства, – але Він залишатиметься мучеником, якого розіп’яли на хресті, а ми, заховавшись серед людей, продовжуватимемо очікувати від інших, аби відповіли за нас.

Вірити означає відповісти особисто на найбільш захопливе запитання нашого існування: «Ти, саме ти, відвідуючи щонеділі Службу Божу, кого ідеш побачити й почути?».

Відповідь може народитися лише завдяки зусиллям у відносинах, які ми хотіли з Ним встановити.

Коли я відвідую родини з моєї спільноти, зустрічаю багатьох людей, яких знаю, з багатьма з них у мене чудові стосунки, багатьох питаю про те, як у них справи. Та деколи зустрічаю осіб, які не належать до церковної спільноти, однак це не є причиною вважати їх гіршими за інших. У будь-якому разі, коли я заходжу в їхні домівки, вони завжди намагаються виправдатися: «Отче, знаєте, ми не часто ходимо до церкви, але один наш дядечко – монсеньйор!». Хтось інший каже: «Теперішні клопоти відволікають нас від духовности, але, дякувати Богові, наша родичка є монахинею-місіонеркою в Африці». Неначе всі вони хочуть сказати, що в них усе гаразд, адже хтось «платить» за всіх!

Можливо, щоби зрозуміти, ким Христос є для нас, ми маємо поміркувати над словами євангелиста Івана, коли він описує, як Ісус кликав за Собою перших учнів. Він говорить про Христа, Який захоплює і водночас провокує. Іван Христитель мав уже багато послідовників, але коли побачив Учителя, то не забарився вказати на Нього своїм учням: «Ото – Агнець Божий!» (Ів. 1:36). І сказав це так, ніби з кожним із нас хоче поділитися прагненням пізнати Христа. Він мав спитати: «Чого ви шукаєте?». Адже учні шукали когось, а не щось, і саме Ісус був об’єктом їхніх пошуків. Ісус, Який чудово нас знає, пропонує нам Свою увагу, провокуючи нашу відповідь. Іван та Андрій скажуть Йому: «Равві – перекладене це визначає: Учителю, де Ти живеш?» (Ів. 1:38). Звичайно, в цю мить двоє учнів прагнули знати, де Він живе, щоби згодом відвідати Його та потоваришувати з Ним. Та я вважаю, що це запитання може надати сенсу нашим пошукам і нагальній потребі віднайти когось, хто зміг би відповісти на наші очікування, якщо ми інтерпретуємо це «Де перебуваєш?» як «Де ти?».

Неначе «Де Тебе віднайти? Чому, Господи? Чому так сталося?». Саме так ми зрозуміємо відповідь Ісуса Іванові та Андрію, та й кожному з нас: «Ходіть і побачте!» (Ів. 1:39).

«Ходіть і побачте! Оскільки той, хто прагне йти за мною, повинен узяти свій хрест, свої труднощі, свої негаразди, своє життя та слідувати за мною». Ніхто не може думати, що інші мають пройти за нього цей шлях.

Як біль, любов, емоції, нехай і спричинені та пережиті спільно з іншими, народжуються в абсолютній конкретності «я», так і взаємини з Богом, віра в Нього мають бути засвідчені, передані та об’явлені, враховуючи наш особистий, незамінний, фундаментальний пошук.

«Ходіть і побачте!». І, можливо, наприкінці подорожі ви пізнаєте справжнього Бога, Отця Господа нашого Ісуса Христа, – й тоді біль, страждання, радість, життя і смерть набудуть іншого значення. Достатньо вірити в Слово Учителя та довіряти Йому.

Лише одна крихта віри, зернятко довіри Богові, породжує неймовірну мужність, змінює світ. Понад те, саме віра є перемогою над світом.

Та коли Ісус говорить про крихітну зернину, то Він не має на увазі маленькі зусилля і не баналізує багатство життя віруючої людини, нібито для того, щоби вірити, достатньо зовсім небагато.

Тереза Авільська так пише у «Внутрішньому замку»: «Ви, напевно, чули, яким достоту небаченим чином виготовляють шовк; тільки Господь міг винайти таку дивовижу. Отож, шовкопряд народжується з насіння, що завбільшки із зернину перцю. Коли потепліє і шовковиця вкриється листом, насіння те оживає – до того воно було неначе мертве. Гусениці живляться листям, доки не виростуть і не оселяться на маленьких гілочках. Тоді вони починають своїми крихітними ротиками прясти шовк, замотуючись у дуже щільні невеличкі кокони. Потому велика бридка гусениця вмирає, перетворюючись на гарненького білого метелика, який виходить із кокона.

Погляньте, що можемо зробити з Божою поміччю: сам Всевишній, як у тій молитві злуки, стане оселею, яку ми для себе збудуємо. Поспішаймо звершити цей труд, сплести цей кокон, відмовившись від себелюбства, самовілля та прив’язаности до земного; звершімо подвиг покаяння, послуху й омертвлення плоті. І ми побачимо Господа, перебуваючи в Його величі, буцім ота гусениця в коконі.

О велич Божа! Якою ж преображеною постає душа, коли виходить із молитви, побувши трохи всередині Божої величі, і наскільки ж поєднана вона з Господом! Повірте, – це щира правда, – душа сама себе не впізнає. Погляньте, яка велика різниця між огидною гусеницею і білим метеликом; така ж різниця і тут. Душа не може збагнути, як стала гідною такої великої ласки, звідки їй таке неймовірне благо. Подвиги святих більше її не дивують, бо вже з власного досвіду знає, як Господь допомагає душі та як її змінює – аж вона сама не впізнає власного образу».


[1] Переклад з книги Ісуса Сина Сирахового даний у перекладі о. Івана Хоменка

Попередній запис

«Коли б мали ви віру, хоч як зерно гірчичне» (Лк. 17:6)

Наскільки велике гірчичне зерно? Яка його вага? Слово знаходить стежини значень, щоби розповісти про нечувану можливість прожити життя з іншим ... Читати далі

Наступний запис

«Коли б мали ви віру, хоч як зерно гірчичне» (Закінчення)

Вірити означає вийти на поверхню після того, як ми заховалися, після того, як ми змогли докопатися до глибини, щоб у ... Читати далі