Наскільки велике гірчичне зерно? Яка його вага? Слово знаходить стежини значень, щоби розповісти про нечувану можливість прожити життя з іншим світоглядом та іншими переконаннями. Мати віру означає знати, що ти можеш покладатися на певну динамічну силу, внутрішню міць, яка дозволяє нам дивитися на власну історію і на всю історію загалом іншими очима. Але важливо зрозуміти, про яку віру ми говоримо. І якщо це правда, що одним важелем можна перевернути світ, то й гірчичне зерно може дозволити зрушити гори. Це питання про значення, і саме тому необхідно зрозуміти, наскільки великим є гірчичне зернятко і яка сила в ньому прихована. Можливо, на початку нашої подорожі нам зможе допомогти символічна розповідь, яку мені оповів салезіянин Еудженіо Фіццотті.
Готамі – це проста індійська дівчина, щаслива, як і всі дівчата, котрі отримують пропозицію вийти заміж. Обравши свого «принца на білому коні», вона стає його дружиною і йде жити в дім його батьків. Її радість зростає того дня, коли вона усвідомлює, що стане мамою. З усім можливим спокоєм вона готується до цієї визначної події. Але немовля помирає за кілька днів по народженні. Біль через смерть дитини заганяє Готамі в глибоку прострацію. Втрата занадто велика. У відчаї вона бере бездиханне тіло немовляти і метається з одного місця в інше, шукаючи ліків, які змогли б повернути дитину до життя. Люди висміюють її, вважаючи, що вона з’їхала з глузду. Але один чоловік пожалів її та скерував до найвидатнішого лікаря. Із серцем, сповненим надії, Готамі з мертвим немовлям на руках вирушила до цього світоча медицини.
Після тривалих пошуків вона знайшла його і, на превеликий подив, отримує від лікаря завдання: стукати у двері усіх мешканців міста і просити гірчичне зернятко лише в тих родин, які ніколи не зазнавали горя.
Та ніхто не зміг дати Готамі те, чого вона так потребувала. Всюди вона бачить сльози, біль та страждання. І її пошуки закінчуються нічим.
Та це лише на перший погляд. Насправді ж Готамі зрозуміла, що не лише вона та її дитина страждають: біль – це спільний закон для всього людства. Він є в житті кожної людини, ніхто не може його оминути. І Готамі починає жити по-новому, переосмисливши своє страждання, свідома того, що, як і гірчичне зернятко, вона зможе прийняти і здолати будь-які обставини.
Учні всіх часів, як і Готамі, живуть під провокацією досвіду: радість та біль кожної події, труднощі зростання, вірність та зрада вимагають відповідей, які зможуть поєднати «так» віруючого з конкретністю його особливої історії. Кожен вчинок є зусиллям для ствердження власного буття людини, поміщеної в «тут і тепер», у пошуках особистої зрілости та рівноваги між ногами, що твердо стоять на землі, та поглядом, спрямованим вперед, у майбутнє.
Нелегко тим, хто вирішив іти за Учителем, дотримуватися слова, даного Його Слову, у суперечності між усвідомленням власного буття та необхідністю «бути», як про це пише апостол Павло: «Бо не роблю я доброго, що хочу, але зле, чого не хочу, це чиню» (Рим. 7:19). Занадто часто серце готове, але тіло – слабке, особливо тоді, коли страждання породжують непрості запитання. І саме тому учні завжди просять Господа: «Додай Ти нам віри!» (Лк. 17:5). Це прохання тих, хто шукає сили залишитися вірним, попри життєві негаразди, щоб осяяти темряву тим необхідним світлом, яке дозволяє гідно подолати всі випробування. «Додай нам віри!» – це прохання про допомогу, щоб могти зрозуміти сенс життя, коли бракує відповідей. Про віру просять, щоби серед страждань довіритися Божій волі, яка перемагає світ, незважаючи на біль випробувань, гіркий присмак поразки та страх не впоратися.
Послідовники Учителя з Галілеї часто перебували на межі між вірою та її запереченням, переможені, як і більшість із нас, запитаннями, на котрі, здавалося б, немає відповідей, і страхом залишитися наодинці із власною долею. І переляканим учням Ісус каже: «Чого ви такі полохливі? Чому віри не маєте?» (Мр. 4:40). А Марті Він відповість: «Я воскресення й життя. Хто вірує в Мене, хоч і вмре, буде жити… Чи ти віруєш в це?» (Ів. 11:25-26). Дилема учнів, Марії та Марти, наша здатність продовжити вірити, коли біль стає нестерпним, залежить саме від того, якою є наша віра в Бога та яку віру ми просимо зміцнити. Необхідно запитати себе, чи те, що ми розуміємо про Бога, тобто те, що нам було про Нього сказано, а також наше ставлення до життя і смерти, відповідають вченню Христа, Який повторює усім нам: «Чого ви такі полохливі, якщо Бог Отець ваш перебуває з вами? Якою є ваша віра?
Адже, якби ви мали віру, ту, про яку я вам говорю, як зерня гірчичне, ви могли б зрушити гори…». Отож, якщо ми вимагаємо від Бога пояснень щодо наших страждань та життя, кричимо, не погоджуючись зі смертю, якої ми не розуміємо і не приймаємо, якщо ми говоримо про Його відсутність та нечутливість, то справедливо було б також, щоб і Він спитав нас, а яким ми Його бачимо. Можливо, ми Його просто не знаємо?
«Бо знаємо, що все створіння разом зідхає й разом мучиться аж досі» (Рим. 8:22). Павло чітко розумів ситуацію і, незважаючи на страждання, його віра знайшла відповідь, що дозволяє йому запропонувати нам певне бачення, яке дасть змогу поєднати віру і життя. Людство, каже Павло, як творіння, як природа, живе очікуванням, що не є замкнене часом, ми не є в’язнями лише болю, усе творіння перебуває в очікуванні. І завдяки метафорі про пологи Павло вживає новий образ для опису прагнення, бажання та волі пояснити все життя, неначе це життя новонародженого. Життя, що сповнене сонцем, яке акумулює колір і тепло народження в наших очікуваннях, життя, що відкрите для надії, – нехай ми й усвідомлюємо реальність подій та повсякденности, що деколи містить чимало страждань і труднощів, які необхідно подолати.
Наше становище має перспективу, адже життя – це пологи, життя – це час народження, життя – це завжди зернина, посіяна в лоні історії; і ми зможемо стати переможцями, якщо матимемо віру в Боже Слово, довірившись Отцю.
Тож віра – це вибір волі того, хто є сильним, це впевненість, що можна довіряти Тому, хто пообіцяв, що «праведний житиме вірою своєю» (Ав. 2:4). Це віра робить видимим можливий вихід, зміцнює слабкого, готуючи його до бою. Берегти віру – це повсякденне життя в надії, що нас ніколи не розчарує Слово Того, хто пообіцяв, що не залишить нас самих, і сказав, щоби ми не боялися.
Той, хто вірить, що Бог на його боці, може попросити Його: «Додай мені віри!». Лише в цьому випадку прохання має сенс, адже додати можна лише до того, що вже є. Людина віри добре знає, що віра – це перебувати в обіймах Бога, бути впевненими в Його любові, і цього цілком достатньо. Але для того, щоби зберегти віру, треба ніколи не соромитися отриманого Євангелія та «засвідчення Господа нашого… але переносити труди для Євангелії» (див. 2 Тим. 1:8). Необхідно дозволити Божому Слову спровокувати зростання нашої віри та зробити так, аби те, що ми слухаємо, визначало наше життя та орієнтувало наші рішення. Необхідно слухати Слово, щоб уміти читати історію та йти за межі нашої віри, щоби змогти повірити в Отця Господа нашого Ісуса Христа. Інакше ми залишимося серед тих, хто говорить, але не робить.
