«Ось вийшов сіяч, щоб посіяти…» (Закінчення)

Насправді ж ми занадто часто віримо в те, що віримо. Але ми не впевнені в тому, що Боже Слово, у силу своєї творчої сутности, незалежно від нашого повного єднання, може народжувати нову квітку на теренах нашого існування. Можливо, навіть учні на початках свого проповідування не могли усвідомити, що те Царство Боже, про яке говорив Учитель, матиме такий багатий врожай. Незважаючи на переслідування та різкі дії влади всіх часів і народів, воно прийшло аж до нас, людей третього тисячоліття. Як дивовижний врожай, який могло спричинити лише божественне зерно. Царство Боже, як каже Учитель, є поруч, воно посеред нас і в нас. Як «дощ чи то сніг сходить з неба й туди не вертається, аж поки землі не напоїть і родючою вчинить її» (Іс. 55:10), так і Слово не повернеться назад, доки не посіє в серцях людей зерно справедливости, солідарности, миру та любови. Можливо, притча про сіяча, перш ніж розділити людей на віруючих і невіруючих, тих, що тримаються віри, і тих, хто приймає Слово надто зверхньо, прагне допомогти зрозуміти тим, хто має вуха, щоби слухали, що навіть серед життєвих негараздів, навіть коли земля здається вкритою злом, не треба боятися: Боже Слово зробить свою справу, адже Ісус переміг світ.

Сумно усвідомлювати, наскільки наша проповідь далека від цієї відправної точки. Впродовж тривалого часу важливіше було розбудовувати наші спільноти віруючих на основі сенсуалізму, тобто сприйняття незбагненних подій, або на захопленні добре виваженими роздумами, аніж на ароматі Слова, зернини, посадженої в сутності нашої історії. Ми наповнили церкви та каплички, але забули відповісти на найважливішу потребу людини: зрозуміти власне життя у світлі Слова. І, як наслідок, отримали прогресуюче віддалення багатьох людей до псевдохристиянства, яке, пропонуючи ігри надприродної магії, приховувало єдину надзвичайну істину: взаємини з Богом Отцем, Його присутність у нашому існуванні.

Сучасна людина давно звільнилася від зумовлености релігією, яку сприймає уже як соціологічне, а не як таїнственне явище. Досліджуючи безліч можливостей людського розуму та генію, надаючи перевагу науковому обґрунтуванню багатьох загадкових явищ, людина пояснювала більшість подій, які донедавна вважали фундаментальними для проголошення правд віри, перетворивши на забобони все те, що колись дивувало віруючих минулих епох. Із цього приводу Бертран Рассел писав: «Після релігійних воєн богослов’я втратило безмежну владу, яку мало над людськими душами. Якщо його місце щось і зайняло, то це, безсумнівно, наука». Навіть Вольтер, а після нього безліч інших, здається, остаточно закинув пошуки: «Менше забобонів – менше фанатизму, менше фанатизму – менше проблем».

Якщо Маркс бореться з релігією ілюзій, опіюмом для народів, то, можливо, він пізнав практику вірування, яка шукала відповіді лише на чуттєві питання існування, відмовляючись від таємниці. Якщо Ніцше проголошує «смерть бога», то, можливо, цей бог, якого він знав, був породженням уяви, а не Богом Отцем, об’явленим Ісусом Христом. І цілком можливо, що бог Вольтера, Маркса і Ніцше є тим самим Богом розуму, Богом, якого проповідували століттями, забувши про Його безмежну любов до людей, – аж до Його надзвичайного дарування Себе в Христі, котрий, ставши сенсацією для всіх, вбрався в людську одежу і випив до дна чашу страждань.

«Ось вийшов сіяч, щоб посіяти», щоб зерно-слово могло впасти в землю й переконати нас, аби ми були такими ж, як Учитель: «Нехай у вас будуть ті самі думки, що й у Христі Ісусі! Він, бувши в Божій подобі, не вважав за захват бути Богові рівним, але Він умалив Самого Себе, прийнявши вигляд раба, ставши подібним до людини; і подобою ставши, як людина, Він упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерти, і то смерти хресної» (Фил. 2:5-8).

«Наскільки ж складний Бог!» – сказали б деякі сучасні літератори. Але говорити про батьківство Бога – це єдина дорога, що може запропонувати інший спосіб вірити, якою вузькою вона не була б.

Прагнення будь-якою ціною проповідувати зручного для себе Бога призвело до своєрідного затьмарення, відчуження між сучасною людиною та Богом, Отцем нашого Господа Ісуса Христа.

Він попереджав нас і доклав усіх зусиль, щоби нас не віддалили від правди Його Євангелія.

Подолання всіх можливих забобонів, використання Бога у своїх інтересах, бажання віднайти чарівну паличку, яка вирішила б усі негаразди, все те, що так чи інакше спричинило втрату зерна, висіяного вздовж дороги, між камінням і тернями. Саме про це задовго до всіх противників і критиків релігії кричав Ісус Христос через Своє життя та Слово, через мужність звіщення віри, відкритої на синівський діялог з Отцем Небесним.

Необхідно довіритися Слову, щоби зміцнити свою віру. Зерно, посіяне в нашій сутності, не пропаде намарно. Лише так воно дасть плід, необхідний для забезпечення надії та мужности, щоби подолати всі перешкоди.

Час дороги, час кам’янистого ґрунту, час тернини, як про це розповідає притча про сіяча, є описом людей та окремих подій: посередність дороги, непостійність каміння і тривога тернів уособлюють різні типи спротиву Слову. І нарешті добра для зерна земля. Але не треба намагатися зрозуміти, до якої з категорій належимо ми. Людина віри, перед обличчям Учителя з Галілеї та Його Слова, готова бути посіяною в нашій історії, залишається голою і свідчить про себе правду: всі ми є одночасно дорогою, камінням, терниною і доброю землею. У нашому житті, житті віруючих, є час і на посередність, і на непостійність, і на спротив Слову, – і лише тією мірою, якою ми боремося за те, щоби бути доброю землею, ми й матимемо добрий врожай.

Різні етапи єдиного шляху: Боже Слово може впасти на дорогу, на каміння або поміж терня, незалежно від того, хоче того зерно чи ні. Слово падає на добру землю, якщо ми можемо відчути прагнення Христа потрапити в наше життя, щоб Його Слово стало нашим. Саме Христос бажає жити в нас, тож якщо Його прагнення є саме таким, то почнімо думати Його думками, говорити Його словами, любити Його любов’ю, сподіватися силою Його серця. Необхідно звільнити місце для Його зерна, щоби засадити нашу землю оновленим життям. І якщо Він перебуває в нас, то ми маємо реагувати, коли ображають нашу людську гідність. Ми пам’ятатимемо Його думки, не дамо Його словам пропасти, ми зважатимемо насамперед на Його пропозицію, а не на власні очікування, щоби не перетворювати Його на в’язня наших потреб.

Попередній запис

«Ось вийшов сіяч, щоб посіяти...» (Мт. 13:3)

«Ось вийшов сіяч, щоб посіяти...» Ісус також вийшов, як Син Отця, щоби зерно Слова, висіяне в землю надії, дало життя ... Читати далі

Наступний запис

«Коли б мали ви віру, хоч як зерно гірчичне» (Лк. 17:6)

Наскільки велике гірчичне зерно? Яка його вага? Слово знаходить стежини значень, щоби розповісти про нечувану можливість прожити життя з іншим ... Читати далі