«Ось вийшов сіяч, щоб посіяти…» (Мт. 13:3)

«Ось вийшов сіяч, щоб посіяти…» Ісус також вийшов, як Син Отця, щоби зерно Слова, висіяне в землю надії, дало життя новому виклику: повірити в батьківство Бога.

«Вийшов» – це дієслово, яке Учитель використав для початку притчі, і в ньому прихована історія однієї із найбільш захопливих пригод: надзвичайної подорожі від ідеї про теоретичного бога, неспроможного на взаємини, до Бога, Який любить життя, Отця всього сущого. «Вийти» – це зародок небес, який не просить нічого, окрім того, щоби бути посадженим у землю людей. Це слово про неймовірну пригоду Того, хто, будучи за природою Богом, «не вважав за захват бути Богові рівним» (Фил. 2:6), а роздягається, щоби зодягнути людські надії.

Слова потрібні тоді, коли вони діють, коли той, хто їх промовляє, знає про їхню можливість увійти в серця слухачів. Саме тому Ісус із Назарета є Учителем. Грецьке дієслово, яке використав євангелист, має єдине значення, яке поєднує в собі сіяча з притчі Матвія, котрий виходить, щоб сіяти, і Учителя з Галілеї, який виходить від Отця як Слово, що втілюється, аби творити з людиною майбутнє. Сіяч вийшов, як пише Матвій, εξμλθεν, як і εξμλθον, яке вживає євангелист Іван, коли говорить, про яку подорож ідеться: «Від Отця вийшов Я, і на світ Я прийшов» (Ів. 16:28).

Ісус вийшов від Отця, пише Антоній Падуанський, і прийшов у світ, щоби посіяти та розбудувати Свою Церкву, в якій має бути збережене непорушне зерно (Слово), призначене тривати в часі, позаяк сенс місії Христа полягає не в задоволенні людських потреб, а в поверненні людини до Бога. Слово, що виходить з уст Господа, зерно для сіяння майбутнього в землі людей, – це сам Христос, вічне Слово Отця, яке вийшло з Його таємниці і запропоноване людині, щоби вона зрозуміла потреби Бога.

Слово виходить з лона Отця, щоби сіяти Слово, яке поверне людей до втраченої землі і приведе їх додому. Чудова підказка! Це так, ніби все суще було створене зі слова, зі звуку, неначе до існування воно було покликане Словом.

Тора розповідає, що Всесвіт було створено словом Вседержителя: «І сказав Бог: Хай станеться світло! І сталося світло.» (Бут. 1:3). Якщо засобом творіння є Слово, то «творіння є акустичним феноменом, так, як ним стане згодом об’явлення спочатку Аврааму, а потім і всьому єврейському народові в Синайській пустелі: “Ви чули голос, лише голос”. У єврейському монотеїзмі присутня не теофанія (богоявлення. – Прим. пер.), а теофонія (богозвучання. – Прим. пер.)» (М. Овадія).

Це голос, що об’являється людині. Бог дозволяє Себе побачити. Він об’являється говорячи, і саме Його сказане Слово уможливлює творіння та об’явлення. Різниця між написаним та усним словом полягає у звучанні, у пісні. Це гармонія звуку, музикальність слова, що надає краси переходу з висот на землю. Знавці каббали, єврейської містики, зауважують, що перше слово Тори, «на початку» – bereshit на івриті, містить у собі дивовижну анаграму: taev shir, «сп’яніння піснею». Тож можна поетично стверджувати, разом із першими єврейськими дослідниками Біблії, що світ був створений ласолюбством однієї пісні. Також і останнє слово П’ятикнижжя, Ізраїль, містить потужну анаграму: shir el, «пісня Богу».

Тож сіяч вийшов сіяти, коли Слово вийшло з Отця, щоби відновити втрачену гармонію.

Сіяч

«Ось вийшов сіяч, щоб посіяти. І як сіяв він зерна, упали одні край дороги, і пташки налетіли, та їх повидзьобували. Другі ж упали на ґрунт кам’янистий, де не мали багато землі, і негайно посходили, бо земля неглибока була; а як сонце зійшло, то зів’яли, і коріння не мавши, посохли. А інші попадали в терен, і вигнався терен, і їх поглушив. Інші ж упали на добрую землю і зродили: одне в сто раз, друге в шістдесят, а те втридцятеро. Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає!» (Мт. 13:3-9).

«Послухайте ж притчу про сіяча. До кожного, хто слухає слово про Царство, але не розуміє, приходить лукавий, і краде посіяне в серці його; це те, що посіяне понад дорогою. А посіяне на кам’янистому ґрунті, це той, хто слухає слово, і з радістю зараз приймає його; але кореня в ньому нема, тому він непостійний; коли ж утиск або переслідування настають за слово, то він зараз спокушується. А між терен посіяне, це той, хто слухає слово, але клопоти віку цього та омана багатства заглушують слово, і воно зостається без плоду. А посіяне в добрій землі, це той, хто слухає слово й його розуміє, і плід він приносить, і дає один у сто раз, другий у шістдесят, а той утридцятеро» (Мт. 13:18-23).

Зерно – це Боже Слово, сіяч – Христос. Притча здається досить простою, особливо для слухачів того часу, які знали звички палестинських хліборобів та ненадійність їхніх полів. Дорога, кам’янистий ґрунт, ями та родючі поля уособлюють різну готовність людської душі прийняти Слово.

Кожен знає, що, навіть опанувавши почуття та емоції, ми не завжди можемо забезпечити те, щоб це зерно життя вічного дало достатній плід, аби зробити нас щасливими. Часто, як пояснює Учитель, ми слухаємо не розуміючи, а перші ж скрутні часи підривають нашу довіру до Бога. Ще частіше турботи цього світу заглушують Слово і не дають нам вийти на стежину надії. Занадто часто ми підвладні песимізму і роздумуємо над численними трагедіями людства, почуваючись безпорадними, як у пустелі життя, в якій жодне зерно не може дати плоду, забуваючи, «що страждання теперішнього часу нічого не варті супроти тієї слави, що має з’явитися в нас» (Рим. 8:18).

Часто спротив людини Богові народжується через викривлене подання євангельської звістки: «Потім я ще багато років підтримував офіційні стосунки із Всевишнім. У приватному житті ми вже не зустрічалися. Лиш одного разу в мене виникло відчуття, що Він існує. Бавлячись сірниками, я пропалив килимок, а коли спробував замести сліди свого злочину, Бог раптом мене побачив. Я відчув Його погляд усередині своєї голови і на руках; я заметушився у ванній кімнаті, помітний звідусіль, ставши живою мішенню. Мене врятувало обурення: я просто знесамовитів від такого очевидного нахабства і почав блюзнити, бурмочучи, як мій дід: “Хай йому біс, чорти б його побрали, хай йому всячина!” Відтоді Він більше ніколи на мене не дивився» (Ж.-П. Сартр «Слова»).

Звичайно, Сартр, як і багато інших, знав Бога, відмінного від Бога Отця. І, можливо, якби він пізнав Його, то не злився б через віру, яка не звільняє від гріха та відчуття самотности, а кладе на плечі ще більший тягар. Так, складно дивитися на страждання через призму Божої любови. І коли Борже пише: «Ідея Бога, всезнаючої, всемогутньої Особи, яка нас любить, є однією із найризикованіших вигадок фантастичної літератури», його думка, вочевидь, зумовлена цією уявною суперечністю. Але правдою є також те, що «Богові, який сидить на троні блаженної безтурботности або ж апатичної трансцендентности, не думаючи про жодні страждання, я б противився. Але я не можу противитися Богові, Який у стражданнях Христа об’явив мені велич Свого співчуття. Божественна справедливість, прийнята як абстрактне суще, та гармонія запрограмованого на теперішнє та майбутнє Всесвіту викликають у мені спротив. Але я не можу противитися любові Отця загублених, Який об’явився в Ісусі, неупередженій та безмежній любові, яка обіймає мої страждання, втішає мою негідність, позбавляє розчарувань та допомагає мені протистояти численним невдачам, аби наостанок перемогти. Божа любов не оберігає мене від усіх страждань. Але вона оберігає мене, коли я страждаю. Таким чином мені об’являється зараз те, що сповниться… у майбутті: остаточна перемога любови Бога, Який не є байдужим та черствим, глухим на біль та несправедливість, Бога, який завжди переживатиме у своєму серці страждання людей» (X. Кюнг).

Попередній запис

«Що робити мені, щоб вспадкувати вічне життя?» (Закінчення)

Багатий чоловік «Один чоловік був багатий, і зодягався в порфіру й віссон, і щоденно розкішно бенкетував. Був і вбогий один, ... Читати далі

Наступний запис

«Ось вийшов сіяч, щоб посіяти...» (Закінчення)

Насправді ж ми занадто часто віримо в те, що віримо. Але ми не впевнені в тому, що Боже Слово, у ... Читати далі