«Що робити мені, щоб вспадкувати вічне життя?» (Закінчення)

Багатий чоловік

«Один чоловік був багатий, і зодягався в порфіру й віссон, і щоденно розкішно бенкетував. Був і вбогий один, на ім’я йому Лазар, що лежав у воріт його, струпами вкритий, і бажав годуватися кришками, що зо столу багатого падали; пси ж приходили й рани лизали йому… Та ось сталось, що вбогий умер, і на Авраамове лоно віднесли його Анголи. Умер же й багатий, і його поховали. І, терплячи муки в аду, звів він очі свої, та й побачив здаля Авраама та Лазаря на лоні його. І він закричав та сказав: Змилуйся, отче Аврааме, надо мною, і пошли мені Лазаря, нехай умочить у воду кінця свого пальця, і мого язика прохолодить, бо я мучуся в полум’ї цім!… Авраам же промовив: Згадай, сину, що ти вже прийняв за життя свого добре своє, а Лазар так само лихе; тепер він тут тішиться, а ти мучишся. А крім того всього, поміж нами та вами велика безодня поставлена, так що ті, що хочуть, переходити не можуть ізвідси до вас, ані не переходять ізвідти до нас. А він відказав: Отож, отче, благаю тебе, щоб його ти послав у дім батька мого, бо п’ятьох братів маю, хай він їм засвідчить, щоб і вони не прийшли на це місце страждання! Авраам же сказав: Вони мають Мойсея й Пророків, нехай слухають їх! А він відказав: Ні ж бо, отче Аврааме, але коли прийде хто з мертвих до них, то покаються. Йому ж він відказав: Як Мойсея й Пророків не слухають, то коли хто й із мертвих воскресне, не йнятимуть віри!» (Лк. 16:19-31).

«Поміж нами та вами велика безодня поставлена» (Лк. 16:26). Між багатим і Лазарем є відстань, яку неможливо подолати, вони не зможуть зустрітися, але життя помістило їх поруч, одного навпроти іншого.

Щедро приготований бенкетний стіл, накритий стидом і черствістю, годував тих, хто з повним шлунком був глухим на крик бідного, який шукав крихти під столом. Але жодної дрібки співчуття йому не залишили: жадібність не чує нічого, лише пси лизали рани бідного Лазаря. Велика безодня поміж тими, хто має все, і тими, в кого немає нічого; між тими, хто стає дедалі багатшим, і тими, хто через несправедливість почувається обділеним Богом і людьми, позаяк бачить вкрадені воду та хліб, проданих дітей та окуповану землю батьків.

Багач і бідняк, яких Учитель виставляє на суд фарисеїв, розповідають історію людства, розділену в собі самій між тими, хто вважає, що він сам проти всіх інших, та тими, хто страждає. Багач забув, куди спрямований погляд Отця Небесного і що Він обирає голодних та спраглих: «Блаженні голодні тепер, бо ви нагодовані будете» (Лк. 6:21). Це обрання перевершує час та встановлює справедливість серед тих, хто вистраждав в ярмі сильних світу цього: «Вбогий умер, і на Авраамове лоно віднесли його Анголи» (Лк. 16:22). Ще ніколи Учитель із Галілеї так прямо не описував бідняка в раю та багатого егоїста – у пеклі, де буде кара за корумповану сучасність, яку неможливо прийняти. В очах Бога смертельним гріхом є позбавлення мільйонів осіб хліба в той час, як невелика частина суспільства споживає, марнує та викидає на смітник необхідні для багатьох ресурси.

Убогий Лазар є взірцем ситуації, що кличе на суд диявольську економіку, яка перетворює землю на пустелю. Бог не робить поблажок тим, хто не має в серці місця для співчуття: «Тому вони підуть тепер на вигнання на чолі полонених, і перестане крик випещених» (Ам. 6:7).

На відміну від нечесного управителя, який після викриття подбав про своє майбутнє, помилкою багатого егоїста є віра в те, що економічна влада може гарантувати життя вічне. Рай – це зовсім інше. Його не можна купити за гроші, титули чи майно. Царство належить тим, хто його шукає, тим, хто знає, що справжній скарб є на небі, де ні іржа, ні злодій не зможуть його знищити.

Є надія і для багатіїв – якщо бідні Лазарі перестануть бути голодними спостерігачами і сядуть із ними за спільний стіл. Надія є для всіх, якщо співчуття переможе владу, егоїзм та байдужість.

Добрий самарянин

«І підвівсь ось законник один, і сказав, Його випробовуючи: Учителю, що робити мені, щоб вічне життя осягнути? Він же йому відказав: Що в Законі написано, як ти читаєш? А той відповів і сказав: Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом, і свого ближнього, як самого себе. Він же йому відказав: Правильно ти відповів. Роби це, і будеш жити. А той бажав сам себе виправдати, та й сказав до Ісуса: А хто то мій ближній? А Ісус відповів і промовив: Один чоловік ішов з Єрусалиму до Єрихону, і попався розбійникам, що обдерли його, і завдали йому рани, та й утекли, покинувши ледве живого його. Проходив випадком тією дорогою священик один, побачив його, і проминув. Так само й Левит надійшов на те місце, поглянув, і теж проминув. Проходив же там якийсь самарянин, та й натрапив на нього, і, побачивши, змилосердився. І він підійшов, і обв’язав йому рани, наливши оливи й вина. Потому його посадив на худобину власну, і приставив його до гостиниці, та й клопотався про нього. А другого дня, від’їжджавши, вийняв він два динарії, та й дав їх господареві й проказав: Заопікуйся ним, а як більше що витратиш, заплачу тобі, як вернуся. Котрий же з цих трьох на думку твою був ближній тому, хто попався розбійникам? А він відказав: Той, хто вчинив йому милість. Ісус же сказав йому: Іди, і роби так і ти!» (Лк. 10:25-37).

Питання законовчителя розбиває мур упередження тих, хто думає, що сенс життя можна віднайти завдяки приписам. Любити Бога понад усе, любити ближнього свого, як себе самого. Ось заповідь для успадкування щастя.

Закон віднаходить свій ідеальний підсумок у впорядкованому перерізі життя кожної людини, яка, спровокована майбутнім, прогресує в теперішньому ритмі любови, рухаючись до Любови. Бог є першим, але в людському досвіді Він об’являється після людини, всередині неї. Дитина бачить спочатку обличчя матері. Саме вона представить їй Бога, котрий як абсолют входить у досвід людини через інших. Ось чому я не можу любити Бога, Якого не бачу, якщо не люблю ближніх, котрі перебувають поруч зі мною (див. 1 Ів. 4:20). Заповідь іде далі і розповідає про можливу любов, подарованому іншому, позаяк вона народилася з визнаного і розпізнаного «я»: люби ближнього, як себе самого. Тобто ніхто не може дати іншим те, чого сам не має. Я можу любити, якщо приймаю себе, якщо люблю себе, якщо перебуваю в гармонії із собою, якщо, знаючи себе, я можу собі пробачати. У такому випадку Бог приходить через мене, адже любити іншого – це дар себе. Але хто мій ближній?

Учитель не ухиляється від відповіді і, зав’язуючи вузол на минулому законі, дає нову заповідь, сповнену такою ж, як Його, любов’ю. Любов’ю, що здатна співчувати.

Притча про самарянина є крахом обману, переможеного безкорисливістю. Священик і левіт проходять повз того, хто помирає від болю, як і більшість тих, що говорять про справедливість та братерство, але не живуть ними. Натомість людина, інша за релігією та походженням, приймає виклик невинного страждання і впізнає в болі людину, якою є й сама. Наслідком стає милосердя, що творить диво достатку в часи голоду.

Учитель доводить свою думку до неочікуваних серйозних наслідків. Хто ж він, мій ближній? Той, хто перебуває в потребі, той, кого залишили помирати на самоті. Це ж очевидно, хто ж іще? Але запитання Учителя просто дезорієнтує: хто був ближнім цього бідолашного? Таким чином Він змінює ролі головних дійових осіб, роблячи всіх однаково головними: мій ближній – це не тільки той, хто отримує, бо потребує, а й той, хто дарує, отримуючи радість від служіння. Можливо, справді велика втіха є в тому, щоби бути готовим допомогти тим, хто страждає, але ще захопливіше долати бар’єри, щоб інші, люблячи мене, відкрили для себе в даруванні яскраві границі радости.

Попередній запис

«Що робити мені, щоб вспадкувати вічне життя?» (Лк. 18:18)

Святий Августин підсумував характер віри перших християн так: «Хто має Бога, той щасливий. Його достатньо!». І якщо Бог є щастям, ... Читати далі

Наступний запис

«Ось вийшов сіяч, щоб посіяти...» (Мт. 13:3)

«Ось вийшов сіяч, щоб посіяти...» Ісус також вийшов, як Син Отця, щоби зерно Слова, висіяне в землю надії, дало життя ... Читати далі