Повертаючись додому

«А коли він далеко ще був, його батько вгледів його, і переповнився жалем: і побіг він, і кинувсь на шию йому, і зачав цілувати його» (Лк. 15:20). Руки, які міцно обіймають сина, втраченого і віднайденого, мертвого і воскреслого. Смерть не лякає, якщо знаєш, що є Отець, Який чекає на наше повернення, Батько, Який влаштовує свято щоразу, коли син встає після падіння і повертається до Нього.

У Євангелії написано переповнився жалем: і побіг, але вкотре переклад із грецької не може передати усіх відтінків почуття, яке споконвічно пов’язує Любов та людську природу.

Έσπλαγχνίσθη, що походить від σπλαγχνεύω, – це не лише «змилосердитися» у значенні емоційного переживання. Це щось більше. Це йти разом із кимось назустріч його долі. Звісно, грецьке σπλαγχνεύω означає «милосердя», але дуже глибоке, яке не може бути нічим іншим, окрім як співчуттям. Можливо, доволі сміливо зображати Бога як отця, котрий страждає через муки сина, але це саме те страждання, яке породжує і радість та свободу кинутися Йому на шию. Лише Бог, Який співстраждає, може чинити спротив смерті. Христос є втіленим у нашу історію співчуттям, яке може зрозуміти, полюбити і подивляти лише той, хто стає учнем співчуття. Бог потребує не жертвоприношень, а серця, сповненого жалістю і милосердям. Якщо замість величних храмів, збудованих на Його честь, ми гоїли б чиїсь рани, годували голодних, ділили б із нещасними їхній плач, то я впевнений, що Отець уже дав би нам ключі від небесного дому, що чекає на нас.

«Переповнився жалем: і побіг» (Лк. 15:20). «Переповнився жалем» видається правильним перекладом почуття, яке цілком опановує людиною. Але εσπλαγχνιςομαι – це щось значно сильніше, це «переживати усім нутром». Це рух, що починається з лона, проходить через спину і наповнює силою відчутої пристрасти.

Це і є Отець Небесний, про якого нам говорить Ісус: Бог любови, завжди сповнений милосердям до людей, любов’ю до Свого творіння. Отець, єдиною слабкістю якого є любов, що робить Його сильнішим за будь-кого.

І коли Христос каже про навернення, Він не просто закликає нас стати добрішими; μετανοιεϊτε – це повернутися назустріч Отцю, дозволити Йому підбігти, це зміна перспективи, зміна думки щодо неба, яке здавалось людині огидним. Та насамперед це перемога над спокусою звести Бога до власних потреб. Якщо Бог є любов’ю, то лише люблячи можна збагнути, що Він чекає на наше повернення.

Старший брат

Відколи Син Людський повернувся додому, у Ньому повертаємося і всі ми. Абсолютно всі, навіть ті, котрі не думають, що їх кличуть. Навіть найбільший грішник, якщо навернеться та покається, буде прийнятий Отцем, котрий завжди готовий пробачити: «Так само на небі радітимуть більш за одного грішника, що кається, аніж за дев’ятдесятьох і дев’ятьох праведників, що не потребують покаяння!» (Лк. 15:7). Якщо ж ми перебуваємо в полоні бажання відімстити, то Боже прощення нам здаватиметься несправедливістю, ми станемо такими ж, як старший брат із притчі.

На початку розповіді Ісус каже, що в чоловіка було двоє синів: молодший попросив свою частину спадку і пішов геть. Коли він повернувся, старший брат, який також отримав свою частку, працював у полі.

«А син старший його був на полі. І коли він ішов й наближався до дому, почув музики та танці. І покликав одного зо слуг, та й спитав: Що це таке? А той каже йому: То вернувся твій брат, і твій батько звелів заколоти теля відгодоване, бож здоровим його він прийняв. І розгнівався той, і ввійти не хотів. Тоді вийшов батько його й став просити його. А той відповів і до батька сказав: Ото, стільки років служу я тобі, і ніколи наказу твого не порушив, ти ж ніколи мені й козеняти не дав, щоб із приятелями своїми потішився я… Коли ж син твій вернувся оцей, що проїв твій маєток із блудницями, ти для нього звелів заколоти теля відгодоване…» (Лк. 15:25-30).

Реакція старшого брата багатьом видається природною і справедливою. Але те, що очевидне для людей, не є таким для Бога. Нам складно любити, не вимагаючи нічого натомість, саме тому ми не можемо зрозуміти поведінки Отця. Справжня любов, тобто любов Бога, – безкорислива. На початку притчі батько розділив спадок порівну між синами. І враховуючи, що сутністю є саме життя Бога, старший брат не отримав менше за молодшого. Навпаки, він міг би отримати значно більше, якби, залишившись у домі батька, замість того, щоб жити в страху перед покаранням, зрозумів, що немає більшої радости, аніж бути повністю любленим, таким, яким ти є, поганим чи добрим, вродливим чи негарним, здоровим чи хворим. Бог любить нас настільки, що ще задовго до того, як стане відомо, якими ми станемо і як будемо поводитися, Він дає нам спадок, Свої блага, Своє життя.

Звикнувши ділити людей на добрих і поганих, наприкінці притчі ми могли б засумніватися, що молодший син, після усього, що накоїв, є взірцем доброго сина, а старший брат – поганого. Але чи справді ми впевнені в тому, що батько любить лише добрих дітей? Той, хто має непутящого сина, котрий іде з дому, хіба не чекатиме на його повернення? Навіть якщо він став би убивцею і потрапив до в’язниці, хіба батько не доклав би всіх зусиль, щоби його звільнити? Якщо один син іде дорогою зла, то батько страждає, але продовжує його любити. Понад те, він полюбив би його ще більше, адже розуміє, що помилки приведуть його дитину до відчаю. І навіть якби батько не зміг йому допомогти, то все одно виглядав би його щовечора з вікна і, як батько з притчі, побачивши сина здалеку, переповнившись жалем, побіг би йому назустріч.

Згідно з деякими інтерпретаціями, коли Ісус говорить про старшого брата, то має на увазі книжників і фарисеїв того часу, які дотримувалися усіх приписів, але шанували Бога лише на словах, а не в серці. Інші кажуть, що старший брат уособлює єврейський народ, який вважає себе єдиним обраним і не може зрозуміти відкриття небес назустріч усьому світу. Та, можливо, двоє синів не представляють різних категорій осіб. Я гадаю, що вони являють собою людину в її повноті, це два обличчя вічного внутрішнього конфлікту, який вирує в кожному з нас. І кожен, навіть тоді, коли встає, щоби повернутися додому, повинен щодня боротися з тією своєю частиною, яка постійно чинить опір та змушує думати, що немає сенсу бути чесним, щедрим та приязним, якщо інші про тебе не дбають. Навіть найправдивіший християнин під час своєї життєвої подорожі докладає зусиль, щоби полюбити своїх братів, пробачити завдані образи. Але це нелегко: заздрість, ревнощі і злопам’ятність є людськими слабкостями, як людськими є і блукання, покаяння, повторні падіння. Важливо встати. І ніхто не робив би цього, якби не був переконаний, що Бог кожного разу йому прощає.

З іншого боку, якби Бог мав обрати, кого нагородити, а кого покарати, то рай був би порожнім! Натомість Він чекає всіх на порозі дому, всіх людей і кожну особу зокрема, з її чеснотами і вадами, щоби кинутися їй на шию. Звісно, Божа любов є настільки великою, що її неможливо уявити. Саме тому Ісус говорить притчами – аби спробувати перекласти істину Бога-Любови на зрозумілі нам образи.

«Ти завжди зо мною, дитино, і все моє то твоє! Веселитись та тішитись треба було, бо цей брат твій був мертвий і ожив, був пропав і знайшовся!» (Лк. 15:31-32).

Якщо двоє братів уособлюють ту ж саму особу, з її слабкостями та достоїнствами, то для людини, що повертається додому, відповідь батька старшому синові означала б приблизно таке: Не переживай через те, що всередині тебе ще є місце для тіні, якщо ти ще не вмієш любити так, як я, якщо відчуваєш заздрість та ревнивість, не переживай, якщо ти загубився і блукаєш. Я завжди з тобою, і все моє – твоє, мої блага і моє життя – твої. Саме тому й треба святкувати.

І свято вже розпочалося: годоване теля було приготоване і перстень царської величі нарешті одягнуто на палець людини. Свято вже розпочалося і, навіть якщо нам це здається неможливим, рай уже почав поширюватися по всій землі. Той, хто святкує, робить це у своєму серці і може передати цей настрій своїм друзям, стаючи вісником вічної і блаженної надії. Бенкет розпочато в той день, коли людську плоть, у тілі Христовім, було прийнято у вічність небес. Свято людства розпочалося тоді, коли Ісус Христос переміг смерть, з любови до нас прийнявши хрест.

Попередній запис

Спам’ятавшись...

Наскільки низько не опустилася б людина, в усі часи, в усіх куточках світу, у кожній культурі завжди присутній голос, який ... Читати далі

Наступний запис

«Що робити мені, щоб вспадкувати вічне життя?» (Лк. 18:18)

Святий Августин підсумував характер віри перших християн так: «Хто має Бога, той щасливий. Його достатньо!». І якщо Бог є щастям, ... Читати далі