Спам’ятавшись…

Наскільки низько не опустилася б людина, в усі часи, в усіх куточках світу, у кожній культурі завжди присутній голос, який відроджує, тонкий прошарок пам’яті, прихованої під змарнованим спадком, що кличе людство віднайти себе, відродитися з висоти, коли пустеля надії провокує голод за чимось іншим.

Неначе зернина, у голові людства завжди присутній голос. Голос пророків, який пропонує піднятися до божественности, прихованої в людині з першого її дня, а згодом розтраченої на спорудження високих веж, які було збудовано, щоби кинути виклик Богу, але вони породили лише смерть. Голос, який насправді ніколи не покидав людини, навіть тоді, коли вона обернулася спиною до Отця. Це сигнал яскравої присутности в людині чогось іншого, чогось такого, що відроджує надії і виводить її із багнюки. Внутрішній голос, який нагадує про Слово Творця, неначе відлуння, що не дає людині забути про її приналежність до небес. Голос, який то слабшає, то міцніє, то почутий, то відкинутий, але завжди присутній у пустелі людського життя. Голос, що зійшов із неба, як волога, що зрошує землю. Саме так голос пророків упродовж тисячоліть звіщає людині те, що є за стіною, яка розділяє час і вічність.

Лише тоді, коли інші слова стають зайвими, мужній голос пророків досягає серця сина, який пустив за вітром спадщину Отця.

«Тоді він спам’ятався й сказав: Скільки в батька мого наймитів мають хліба аж надмір, а я отут з голоду гину!» (Лк. 15:17).

На початку, коли молодший син пішов із дому, він слухав голосу гордині, яка вимагає прав, просить спадку достроково, навіть ціною батькового життя. Тепер же, опам’ятавшись, він слухає внутрішній голос, голос пророцтва, яке народжується з поразки, з тиші людської долі: «Я тут помираю».

Неначе він сказав сам собі: «Я почав блукати», або ж, ще краще: «Я заблукав. Я вирушив у далекий край, покинувши рідний дім. Я вимагав незалежности. Мені її дали. А тепер я стою на порозі смерти і розумію, що це кінець».

Усі великі пророки запрошують людину зануритися в тишу, не слухаючи голосів цього світу, щоби почути голос серця та душі, голос сумління – святилище, з якого Бог звертається до людини. Саме ці голоси викликають із βίος, нашого життя, спогад про походження; вони шукають ούσια, сутність буття, творче слово добра.

Після непростої подорожі, з якою Бог мовчки погодився, необхідно розпочати іншу, щоби кожен пережив досвід своєї людяности – повернення додому, яке дозволить людині опам’ятатися і віднайти у своєму божественному походженні відповіді на запитання про сенс. І в притчі Ісус каже: «Спам’ятався» (Лк. 15:17).

Ελθών походить від έρχομαι, що означає також «подорожувати», вирушити в найважливішу в житті та історії людства подорож, яка передбачає самопізнання як першооснову для можливости віднайдення раю.

Людська історія несе в собі іскру абсолюту. Від початку віків чоловіки і жінки, мрійники і пророки всіх епох, борються за те, щоби людина віднайшла свої початки. Безліч разів різними способами Бог, Який створив людину, повертався, щоб об’явитися в людській історії через запитання про сенс, яке спонукає не вдовольнятися стручками для свиней.

Навіть сьогодні краса поезії або ж кольорів, якими висловлюють почуття, мелодія записаної нотами тиші, проста молитва, промовлена різними мовами, або ж ніжність до страждаючої дитини, прагнення справедливости, убогість, прийнята як свобода від негуманної влади, сльози матері, котра сподівається врятувати власних дітей, – усе це вияви людяности, яка відчуває дошкульність голоду і вимагає поживи, іншої, аніж повсякденна їжа.

У кожній культурі голос пророків є постійною провокацією в страждаючому серці людини. Він породжує прагнення неба посеред пустелі хворого життя. І в кожну епоху завжди був хтось, готовий взивати до людей, щоби погнати їх, навіть серед епізодів деградованої історії зла, на пошуки мужности, аби згадали про своє божественне походження.

Спам’ятавшись (див. Лк. 15:17), після віднайдення внутрішнього спокою, голодна вмираюча людина, якщо забажає, може вислухати голос Бога і бути готовою до зустрічі з Ним.

Встану

«Устану, і піду я до батька свого» (Лк. 15:18).

«Устану» означає бажання віднайти шлях. Не який-небудь, а дорогу, що веде від смерті до рідної домівки. Αναστάς, звичайно ж, означає «вставати», позаяк, аби продовжити путь, необхідно підвестися. Але що означає «встати» для мертвого?

Встану та й піду до батька мого. Αναστάς, перекладене як просто «встати», означає також «здійнятися», «вийти» і навіть «воскреснути з мертвих».

Встану є надією для всіх людей, упевненістю, що мур, який відділяє життя від смерти, зруйнував Ісус Христос, коли Він воскрес.

Попередній запис

Голод

Людина, спасенна Христом, має не раз зазнати невдачі, вона має страждати, падати, вмирати, перш ніж зрозуміє, що самотужки не впорається. ... Читати далі

Наступний запис

Повертаючись додому

«А коли він далеко ще був, його батько вгледів його, і переповнився жалем: і побіг він, і кинувсь на шию ... Читати далі