Блудний син

Трагедія історії бере початок з одного розриву: людина втратила первісну спадщину добра і, таким чином, будучи створеною для щастя, відкрила для себе смерть, і страждатиме доти, поки не зрозуміє, що має докласти всіх зусиль, аби віднайти загублену дорогу. Про цей дочасний розрив та прагнення повернутися додому Ісус розповідає в одній притчі, неймовірній метафорі, в якій йдеться про історію всього людства і водночас кожної людини зокрема.

* * *

«У чоловіка одного було два сини. І молодший із них сказав батькові: Дай мені, батьку, належну частину маєтку! І той поділив поміж ними маєток. А по небагатьох днях зібрав син молодший усе, та й подавсь до далекого краю, і розтратив маєток свій там, живучи марнотратно. А як він усе прожив, настав голод великий у тім краї, і він став бідувати. І пішов він тоді і пристав до одного з мешканців тієї землі, а той вислав його на поля свої пасти свиней. І бажав він наповнити шлунка свого хоч стручками, що їли їх свині, та ніхто не давав їх йому. Тоді він спам’ятався й сказав: Скільки в батька мого наймитів мають хліба аж надмір, а я отут з голоду гину! Устану, і піду я до батька свого, та й скажу йому: Прогрішився я, отче, против неба та супроти тебе… Недостойний я вже зватись сином твоїм; прийми ж мене, як одного з своїх наймитів… І, вставши, пішов він до батька свого. А коли він далеко ще був, його батько вгледів його, і переповнився жалем: і побіг він, і кинувсь на шию йому, і зачав цілувати його! І озвався до нього той син: Прогрішився я, отче, против неба та супроти тебе, і недостойний вже зватися сином твоїм… А батько рабам своїм каже: Принесіть негайно одежу найкращу, і його зодягніть, і персня подайте на руку йому, а сандалі на ноги. Приведіть теля відгодоване та заколіть, будемо їсти й радіти, бо цей син мій був мертвий і ожив, був пропав і знайшовся! І почали веселитись вони. А син старший його був на полі. І коли він ішов й наближався до дому, почув музики та танці. І покликав одного зо слуг, та й спитав: Що це таке? А той каже йому: То вернувся твій брат, і твій батько звелів заколоти теля відгодоване, бож здоровим його він прийняв. І розгнівався той, і ввійти не хотів. Тоді вийшов батько його й став просити його. А той відповів і до батька сказав: Ото, стільки років служу я тобі, і ніколи наказу твого не порушив, ти ж ніколи мені й козеняти не дав, щоб із приятелями своїми потішився я… Коли ж син твій вернувся оцей, що проїв твій маєток із блудницями, ти для нього звелів заколоти теля відгодоване… І сказав він йому: Ти завжди зо мною, дитино, і все моє то твоє! Веселитись та тішитись треба було, бо цей брат твій був мертвий і ожив, був пропав і знайшовся!» (Лк. 15:11-32).

Людину завжди цікавило питання про причини страждання, про сенс життя перед неминучою смертю. Та людина не знає, що – парадоксально, але факт – саме смерть і визначає життя. Так, саме смерть, позаяк людина є в’язнем складної суперечности: з одного боку, сила розуму ставить людину вище за будь-яке інше створіння, а з іншого, саме розум і свідомість обмежености породжують тривогу. Людина почувається так, неначе вона не на своєму місці. Такий дискомфорт спричинений відчуттям, що світла доля прихована в самій людині, і це підтверджує зворушення від краси, любови, поезії; а в разі страждань ми почуваємося чужинцями, мандрівниками, які шукають чогось іншого.

Людина знає, що не може уникнути страждань, але постає питання: чому? Чому я повинен страждати саме так? Чому я втратив те, що любив?

Смерть – це біль. Завжди. Для всіх. Але той, хто вірить у Бога зі Святого Письма, знає, що на початках було інакше. Болю не було створено, він став таким через трагічну й таємничу подію. Спочатку була єдність та сопричастя, була надзвичайна родина Отця і дітей, які заселяли одне й те ж місце – рай. Так, саме рай! У різних релігіях його вважають місцем без часу, а сам термін став синонімом радости, щастя та вічного блаженства. Із плином століть, віддаляючись від початкового значення, це поняття стало позначати суто ідеальний стан. Але ж це початок та майбуття людини, місце, з якого ми вийшли і куди прагнемо повернутися.

Ніхто не знає, чому ми вирішили покинути дім Отця, де нам нічого не бракувало, окрім усвідомлення того, що в нас є все. Хтозна, можливо, саме тому, що ми не розуміли як слід нашого становища, ми покинули батьківський дім і вирушили на пошуки себе самих і світу.

Можливо, як підліток, котрий з роками віддаляється від батьків, аби сформуватися як особистість, так і людина ще на світанку людства віддалилася від Бога та, не знаючи або ж не усвідомлюючи пов’язаного із цим ризику, попросила в Отця дозволу вирушити в далекі землі.

Звичайно, виникає запитання, чому всемогутній Бог не заборонив цього, якщо знав про майбутні страждання? Але саме людині властиво ледь не змушувати до чогось Бога, а Отцю – відпускати Своїх синів, знаючи, що вони наражаються на небезпеку. Якби Бог скористався Своєю всемогутністю, то ми не були б вільними, а стали б маріонетками в Його руках. Отець знав про муки, які чекали на людину уже в той день, коли вона скуштувала плоду з дерева пізнання, але Він знав і про те, що це пізнання було необхідним для її зростання та розуміння того, яким є життя в добрі та злі.

Людина вирушила саме на пошуки своєї ідентичности, щоби надати значення своєму буттю з Отцем. І, не маючи своїх засобів, окрім бажання іти та готовности ризикнути майбутнім, вона сказала: «Дай мені мою частку, і я піду геть. Дозволь мені піти своєю дорогою». Так, як і в притчі, народилася історія людства: ми попросили в Бога нашу частину маєтку.

«Дай мені, батьку, належну частину маєтку!» (Лк. 15:12).

Слово «спадок» у грецькій мові (ούσια) означає насамперед буття, життєву сутність. Неначе син просив: «Дай мені твою силу, дай мені твоє життя, дай ту твою іскру, яка дозволить мені бути собою, – і відпусти мене». А з іншого боку, куди б ми пішли без тієї частинки неба всередині нас?

Спадок – це дух, який Бог вдихнув у нас, витискаючи на нашій історії Свій образ і подобу. Він створив нас із Себе. А наша свобода може пробувати обходитися без Нього, заперечувати Його чи відкидати, однак ми не можемо викреслити Його з нашої плоті, як не можемо позбутися з нашої ДНК геному батьків. Це так, ніби людство має Божу ДНК.

У давні часи пророк Ісая використав метафору про майстра, що надає форми матерії: «Господи, Ти – наш Отець, ми глина, а Ти наш ганчар, і ми всі чин Твоєї руки» (Іс. 64:7). Але й поза метафорою важливо те, що всередині нас діє принцип сопричастя, і щоразу, коли ми його відрікаємося, наші божественні клітини неначе божеволіють, а відтак людство іде назустріч найстрашнішій дегенерації, найжахливішій формі раку – до індивідуалізму.

Нас створено для того, щоб ми були з Отцем у сопричасній єдності, яка надає сенсу нашому існуванню. Іти геть, покинути домівку означає не тільки рішення обходитися без Бога, а й відмову від життя в раю, де можемо бути із Всевишнім та іншими, без жодних страждань.

Іти геть означає залишити. Зокрема, залишити за плечима впевненість в одній любові та ніжність руки, яка завжди заспокоює, в обмін на свободу. Та позаяк саме любов дарує нам свободу, Бог не змушує нас зостатися з Ним, Він не нав’язує Своєї любови і не вимагає від нас нашої взамін. Як добрий батько, котрий не тільки дозволяє піти, а ще за життя дає дітям їхню частку спадку, щоби вони могли самостійно іти дорогою життя.

«І той поділив поміж ними маєток» (τόν βίον) (Лк. 15:12).

Використане в грецькому варіянті слово τόν βίον може допомогти вийти за межі буквального значення. Τόν βίον – це матеріяльні блага, але βίος; означає також «життя як абсолютне благо», «час життя». Спадок, який просить людина, – це сутність Отця, ούσια, Який з любові розділив між дітьми Своє життя, βίος.

Людина може піти геть лише за умови, що попросить власника життя, аби дозволив їй жити своїм життям. Її дорога належатиме лише їй, її кроки будуть лише її, але сліди, які вона залишатиме, нестимуть подвійне навантаження: Бога та людини.

І от людина нещасна тому, що вирушила на пошуки себе самої, відмовляючись від своїх коренів сопричасної єдности з Творцем. Вона забрала з собою свою частку, але зробила все для того, щоби втратити її, щоби спробувати бути богом без Бога. Вона вірила, що навіть ціною смерти, відмовляючись від життя вічного, зможе бути щасливою, обернувшись спиною до небесної радости. Лише тоді, коли людина відчує нестерпний біль, згадавши про першопочатки та досвід батьківських обіймів, у ній прокинеться прагнення повернутися додому.

І ця подорож назад уже розпочалася тоді, коли Отець вирішив, що настав час повернути дітей додому.

Тоді Бог побачив удалині дівчину, яка набирала з криниці воду. Він завжди думав про неї, обравши її ще на початку віків. Це була дівчина дванадцяти-тринадцяти років. Єврейка, яка народилася в Палестині, у містечку Назарет. У неї була оливкова шкіра і темне волосся. Її ім’я було типовим для дівчат того часу – Марія. Вона народить дитятко, якого назве Ісусом, і Його історія від самого свого початку буде мандрівкою людини до забутого Царства.

Попередній запис

«Господи, навчи нас молитися» (Закінчення)

Наполеглива вдова «У місті якомусь суддя був один, що Бога не боявся, і людей не соромився. У тому ж місті ... Читати далі

Наступний запис

Край далекий

Подорож – це дійсність, що описує людину. Але йти геть, грюкнувши дверима, – це зовсім інше. Людина перестає бути щасливою, ... Читати далі