«Господи, навчи нас молитися» (Лк. 11:1)

«Отче, ви можете мені пояснити Бога?». Деколи запитання дітей просто вражають. Якось у неділю, під час Служби Божої для дітей, можливо, під впливом моєї проповіді про віру апостола Хоми, це запитання від одного хлопчини пролунало для мене просто як грім серед ясного неба. Пояснити Бога дитині! Не те що про Нього легше говорити з дорослими, але віднайти потрібні слова, аби розтлумачити малюкові, ким є Бог, – це справжня мука. Пояснити Бога, Його існування та Його любов – це завдання Євангелія, а віднайти потрібні слова – це Його заклик: «Тож ідіть, і навчіть всі народи» (Мт. 28:19).

На запитання «Ти віриш у Бога?» християнин відповідає просто: «Так, вірю». Але ця відповідь не є повною і не задовольняє тих, хто прагне отримати пояснення.

В історії розвитку думки, в усі епохи, від богословів до філософів, від пересічної людини до генія – усі Бога намагалися контролювати, піддавати судженням нашого розуму та нашим принципам, пояснювати різними способами, щоби зрозуміти Його, ризикуючи при цьому звести Бога до категорії речі. Він був ув’язнений у наших поняттях, ми не приймали Його таким, яким Він є. Звісно, запитання про абсолют необхідно ставити, але істина Бога буде невловимою для мене, якщо я не вмію будувати з Ним стосунків. Спокуса ув’язнити Бога народжується ще на початку взаємин між Богом та людьми, ще того ж дня, коли, з Божої волі, людина з Ним зустрілася. Перша книга Святого Письма, Буття, розповідає про цю первісну спокусу, яка дотепер присутня в людині, котра прагне посісти місце Бога, спотворюючи взаємини з Ним, і замість того, щоби відкрити в собі Його образ та подобу, продовжує творити Бога на образ людини.

«Так, я вірю в Бога». Це правильна відповідь, але якщо ми прагнемо подолати спокусу підпорядкувати Бога нашому бажанню володіти Ним, то такої відповіді недостатньо. Вона не повністю відповідає вірі християн, позаяк ми віримо в Бога Отця, Який перевершує поняття первісного нерухомого двигуна, котрий наповнив усесвіт життям і рухом.

Ставити запитання про Бога цілком логічно, завдяки розуму можливо навіть осягти істину Його існування. Але Євангеліє пояснює нам Бога інакше – як словесний досвід Слова. Божество, яке можна збагнути, дуже приваблює, адже такого бога можна пояснити завдяки нашим міркуванням. Та коли ми кажемо, що Бог – це Особа, і ця правда захоплює нас настільки, що в нас народжується любов до Нього та чітке усвідомлення того, що Він любить нас, тоді відкриваються небеса безмежних можливостей для розуміння Бога, нас самих, історії та світу. Саме так народжуються взаємини, що стають фундаментальними для того, щоби мати можливість говорити про Бога: якщо Бог є Отцем, тоді ми – Його діти, а віра – це дар любови. Отці Церкви ніколи не стверджували і не писали, що вірять у «просто» Бога, вони вірили в Бога Отця. Набагато легше вірити в якогось бога, котрий просто є кимсь іншим і живе десь над нами. Але дискурс про Бога Отця веде нас іншою дорогою, граючи на інших струнах нашої душі. Учитель з Галілеї прийшов у світ, щоби розповісти про Бога, Свого Отця: «Оце все Я в притчах до вас говорив. Настає година, коли притчами Я вже не буду до вас промовляти, але явно звіщу про Отця вам. Того дня ви проситимете в Моє Ймення, і Я вам не кажу, що вблагаю Отця Я за вас, бо Отець любить Сам вас за те, що ви полюбили Мене та й увірували, що Я вийшов від Бога. Від Отця вийшов Я, і на світ Я прийшов. І знов покидаю Я світ та й іду до Отця» (Ів. 16:25-28). Неймовірні слова Учителя: Від Отця вийшов Я!

Відколи я став священиком, ніколи не говорив людям про Бога помсти чи кари, Який випробовує їх, змушуючи страждати. Я говорив про Отця любови, готового підтримати в скрутну хвилину. Навіть дітям я кажу, що Бог є Отцем, адже вірю, що це дуже важливо для них. Ми часто молимося, промовляючи: «Господи, якщо станеться так, що я забуду про Тебе, ніколи про мене не забувай». Діти одразу ж, майже інстинктивно, вловлюють таку просту річ: якщо Бог добрий, то їм нічого боятися. Бог є Отцем, Якому можна довіряти, щоб отримати квітку надії. Це як в одній казці, котру я колись прочитав в якомусь журналі і дотепер розповідаю дітям. Так я зробив і тієї неділі, щоби відповісти дитині, яка своїм запитанням змусила мене на кілька секунд оніміти.

* * *

Кажуть, що в одному місті традиційним було свято першої весняної квітки. Щороку в ту ж неділю мер збирав усіх жителів і відправляв їх на пошуки первоцвіту. У цьому заході брали участь абсолютно усі мешканці міста – чоловіки й жінки будь-якого віку. Хто першим віднаходив квітку, той у нагороду на тиждень ставав мером.

Після слів «Увага, руш!» усі побігли, але того року віднайти квітку було дуже складно. Град, лютий холод та дощі ще не дали землі зацвісти. Ніхто не зміг відшукати жодної пелюстки, окрім малюка, який знайшов квітку на краю яру.

«Я знайшов її! Знайшов!»

І всі побігли до нього, щоби поглянути на знахідку.

«Тепер ти повинен її зірвати, – сказав мер, – і тиждень керуватимеш містом».

Дитина кивнула головою і подивилася на яр: квітка виросла в місці, яке було майже недосяжним. Тож хлопчик відповів: «Я хотів би стати мером, але цю квітку складно зірвати. Я боюся впасти». Усі присутні погодилися з ним. Тоді мер заспокійливо відповів: «Не турбуйся, я тобі допоможу».

Він узяв малого за руку, але той знову поглянув на яр і, попри те, що мер міцно тримав його, сказав: «Ні! Я все-таки боюся!».

Тоді вирішили зробити з мотузки спеціяльні стропи, надійно прив’язали їх до дерева, а троє кремезних чоловіків підтримували на них малюка. Натовп намагався підбадьорити хлопчика, люди вигукували, що тепер йому буде безпечно.

Дитина завагалася, але потім знову промовила: «Мені шкода, але тут дуже страшно!».

Присутні почали невдоволено перешіптуватися, адже без цієї квітки свята уже не було б. Однак незважаючи на всі їхні зусилля заспокоїти хлопчика, той не піддавався на вмовляння. Аж раптом очі дитини засяяли, малий усміхнувся, коли побачив, як із натовпу виходить невисокий худорлявий чоловік. Хлопчик вигукнув: «Тепер я спущуся по квітку, але мене триматиме саме він!». І вказав на того чоловіка. Мер недовірливо поглянув на нього і сказав: «Не розумію… Він не схожий на велетня, як ти можеш йому довіритися? Чому йому довіряєш, а нам ні?».

«Бо це мій батько!» – вигукнула дитина.

* * *

Довіритися Богові та почуватися захищеним любов’ю Отця – це джерело мужности і впевнености для учня. І невипадково Ісус у відповідь на прохання апостолів: «Господи, навчи нас молитися» (Лк. 11:1), відповів: «А як молитеся, не проказуйте зайвого, як ті поганибо знає Отець ваш, чого потребуєте, ще раніше за ваше прохання! Ви ж моліться отак: Отче наш, що єси на небесах!» (Мт. 6:7-9).

Слова не завжди, майже ніколи не можуть описати прагнення ніжности та захищености тих, хто саме в Богові шукає надійну опору. Слова занадто слабкі, коли намагаються прокласти шлях до небес та дати відповіді на запитання, які віруючі ставлять Царству Небесному. Усе Святе Письмо є діялогом між нашими убогими, крихкими і суперечливими словами та Словом, яке не зраджує та уможливлює неможливе спілкування між Усім та нічим. Учень потребує відповідних слів, які можуть подолати час і торкнутися вічности. Вимагати від Господа Бога відповіді – це не божевілля. «Господь близький всім, хто взиває до Нього» (Пс. 145), а Його відповідь є потіхою в стражданнях, боротьбою за справедливість. Та Учитель із Галілеї дивує тих, хто до Нього взиває. Він іде за межі слів, які хочуть від Нього почути, Він приймає виклик і каже учням, щоб вони просили – і тоді їм дасться, щоб вони стукали – і тоді їм відчинять, щоб вони шукали – і тоді віднайдуть. Та все це за однієї умови: якщо відкриються на правдиве пізнання того Бога, до Якого вони звертаються, щоб Він об’явив Своє обличчя, даючи певну ласку.

Попередній запис

«Це все в притчах Ісус говорив до людей, і без притчі нічого Він їм не казав» (Мт. 13:34)

Дотепер багато людей запитують, чому Ісус для проповідування Свого Євангелія використовував притчі, а не говорив чітко і безпосередньо (як Він ... Читати далі

Наступний запис

«Господи, навчи нас молитися» (Закінчення)

Наполеглива вдова «У місті якомусь суддя був один, що Бога не боявся, і людей не соромився. У тому ж місті ... Читати далі