«Це все в притчах Ісус говорив до людей, і без притчі нічого Він їм не казав» (Мт. 13:34)

Дотепер багато людей запитують, чому Ісус для проповідування Свого Євангелія використовував притчі, а не говорив чітко і безпосередньо (як Він це й робив у більшості випадків), що було б значно зрозуміліше. Насправді ж необхідно уточнити, що Христос починає говорити притчами лише тоді, коли через Його популярність дехто починає виражати щодо Нього відкриту ворожість та відразу. Сам Ісус пояснює Своїм учням: «Тому, що вам дано пізнати таємниці Царства Небесного, їм же не дано. Бо хто має, то дасться йому та додасться, хто ж не має, забереться від нього й те, що він має. Я тому говорю до них притчами, що вони, дивлячися, не бачать, і слухаючи, не чують, і не розуміють. І над ними збувається пророцтво Ісаї, яке промовляє: Почуєте слухом, і не зрозумієте, дивитися будете оком, і не побачите… Затовстіло бо серце людей цих, тяжко чують вухами вони, і зажмурили очі свої, щоб коли не побачити очима й не почути вухами, і не зрозуміти їм серцем, і не навернутись, щоб Я їх уздоровив! Очі ж ваші блаженні, що бачать, і вуха ваші, що чують» (Мт. 13:11-16).

Це не вирок невіруючим, а таємниці Його Царства, що приготовлені лише для тих, хто вирішив пройти головну частину шляху разом із Ним. Не проста цікавість чи прагнення побачити щось особливе змусили Учителя розповідати про небо. Саме тому, що Він нам його обіцяє, Ісус перевіряє тих, хто вірою готовий слідувати за Ним і довіритися Його Слову. В ім’я віри кожен буде змушений дати свою чітку відповідь.

Притчі Христа з їхнім багатством фігуральних образів є лінгвістичними засобами, звичними в ті часи не тільки для юдаїзму. Вони допомагали якомога простіше проілюструвати абстрактні концепти, використовуючи певний тип мовлення та явні образи. Сучасне спілкування змогло відновити схему притч, застосувавши мультимедійну підтримку.

Підсумовуючи можемо сказати, що притча – це дидактична форма, яка використовує такі основні елементи:

  • Коротка розповідь;
  • Безпосередність значення;
  • Усі складові притчі пов’язані з певними персонажами, котрих не більш як троє;
  • Швидке засвоєння значення, такий собі екскурс у центр подій, щоб одразу усвідомити ціннісну складову розповіді;
  • Тлом подій виступає повсякденне життя, що провокує авдиторію, залучаючи її до перебігу подій: «Хто має вуха…»;
  • Під маскою популярної розповіді приховано авторитет оповідача, який доносить глибоке значення слухачам;
  • Заключну мораль притчі залишено на вільну інтерпретацію учня, який сам повинен її усвідомити, або ж Учитель пояснює мораль притчі, але при цьому чітко окреслює рамки для особистих пошуків;
  • Саме Учитель завершує притчу словами, які спонукають учнів вирушити правильним шляхом;
  • Завжди присутнє певне моральне чи практичне завершення, що зосереджене в певному лаконічному приказковому мовленні, яке виступає таким собі домашнім завданням для слухача.

Дослідники Святого Письма вважають, що при інтерпретації притч Учителя з Галілеї необхідно дотримуватися певних основних засад:

  • Жодна біблійна доктрина не може триматися лише на елементах притчі;
  • Основне вчення притчі полягає в її цілісності, а не в якомусь окремому елементі;
  • Притча використовує образи та форми, що типові для дидактичного мовлення, саме тому ці складові не можуть становити основи духовности.

Ісус із Назарета багато разів використовував притчі, аби пояснити учням, що ж таке віра.

Віра – це не тільки плід пізнавального процесу, це не просте інтелектуальне зусилля, яке допомагає усвідомити високі істини, не сліпий послух авторитетній традиції. Це плід досвіду, який спроможний відкрити людській діяльності, пізнанню та думкам непередбачувані горизонти, що виходять за межі реальности, перевершуючи її, але не утискаючи, не ображаючи і не змушуючи. Це світло для трактування життя по-новому, це гармонія з іншим, з Богом, Якого вважають товаришем, а не загрозою. Це обмін, що ґрунтується на щирому та відкритому діялозі, який записаний і висловлений літерами символізму та силою мрії, що притаманні притчам.

Віра без досвіду мертва, тоді вона є чимось іншим. Досвід стає можливим завдяки вчинкам, особистій історії, яка переплітається з історією інших людей, будучи зануреною в сучасність подій. Це досвід, що властивий саме мові притч.

Віра, далека від часу, яка не спроможна спілкуватися з культурою власного часу, є німою. Вона непотрібна. «Віра полягає в тому, щоби завжди виходити з Богом за власні межі: це творча інтерпретація дійсности, щоб уже тепер відчути Царство Боже, взяти власне життя у свої руки та “вгризтися” у власне тіло (див. Йов 13:14), це принести плід, коли ще не настала пора (див. Мр. 11:13)» (А. Бордато). Це мрія про нові небеса та нову землю, це боротьба за здійснення мрії, щоб інші не стали їй на заваді. Мова притч – це діялог, втілений у конкретні події, що стосуються дійсности. Нести віру через притчі – це не тільки інтерпретативне служіння Слова, це також і оригінальний засіб для того, щоб розширити межі нового мовлення та розповідних засобів, аби донести віру у світ, що постійно змінюється.

Попередній запис

Шлях

Коли довкола темрява, ви йдете маленькими кроками, адже є загроза натрапити на якусь перешкоду. Але саме з цієї темряви, яка ... Читати далі

Наступний запис

«Господи, навчи нас молитися» (Лк. 11:1)

«Отче, ви можете мені пояснити Бога?». Деколи запитання дітей просто вражають. Якось у неділю, під час Служби Божої для дітей, ... Читати далі