Шлях

Коли довкола темрява, ви йдете маленькими кроками, адже є загроза натрапити на якусь перешкоду. Але саме з цієї темряви, яка породжує страждання, з’являється бажання віднайти світло.

«О, коли б я був той, як за місяців давніх, як за днів тих, коли боронив мене Бог, коли над головою моєю світився світильник Його, і при світлі його я ходив в темноті» (Йов 29:2-3).

Відповідь, яку Бог дає Йову та стражденному людству, – це Ісус, Учитель, котрий може осяяти новим світлом шлях нашого життя. Це Христос, Який будує міст над прірвою, а в час нашого смутку зводить міст між небом та землею.

Невипадково перші учні називали християнство дорогою, шляхом, що веде до щастя. У них було мало засад, але всі вони були чіткими: вони вважали життя великою пригодою, адже знали, що Бог має задум любови для кожного створіння, надзвичайний і дивовижний задум. Перші християни були переконані, що ніхто не народжується випадково, ніхто не народжується, щоби мати беззмістовне життя, – усі можуть дивитися вперед і мужньо йти назустріч майбутньому шляхом, що веде до землі щастя.

Але навіть у ті часи світ був сповнений суперечностями і болем: бідність, чума, рабство, утиски влади, численні прояви несправедливости ставили на коліна найслабших. І траплялося так значно частіше, ніж тепер, але вони продовжували вірити в Божу любов, переконані в тому, що одного дня всі возз’єднаються в єдиний народ миру та любови. Звичайно, багато хто вважав їх божевільними, не вірячи в те, що існує світ без страждань. Та як би там не було, усі, від найпростішої людини до найбільших мудреців, намагалися надати власному життю сенсу, що виходив би за межі страждань. Але це було не так уже й просто.

Віднайти стежину, яка провадить на небеса, серед численних доріг нашого життя доволі складно, але можливо. Це захопливий виклик для тих, хто прагне збагнути сенс життя і побачити надійну пристань, до якої, незважаючи на численні трагедії, потрібно скерувати човен життя.

Річ у тім, що людина завжди шукала Бога, причину щастя, але видається, що між божественним і людським світами пролягла бездонна прірва, яка унеможливлює їхню зустріч. Цю відстань між Богом і людиною з часів перших християн вважали гріхом, водночас усі аморальні вчинки, які ми називаємо гріхом, вважали наслідком. Усі зайві турботи, дратівливість, брак мети в житті, духовна порожнеча, жахлива нудьга, яка вбиває нас зсередини, комплекс неповноцінности, а ще страх смерти, бажання втекти від реальности – усе це вважали наслідком тієї прірви, що відділяє задум любови та щастя від нашого життя.

У християнстві людину розглядають як задум життя в близькому єднанні творіння з його Творцем. Але, – можливо, через прагнення свободи, або ж через потребу зростати в знаннях чи через те, що ми називаємо непослухом, не розуміючи належним чином величі своєї свободи перед обличчям Свободи Бога, – людина обрала незалежність від Творця, руйнуючи таким чином цей союз. Неначе підліток, який намагається уникнути опіки батьків, а відтак опиняється деколи в безвихідному становищі, так і людина, ще не повністю зріла, часто губиться на дорогах життя. Але й зараз немає людини, яка не прагнула б подолати цю прірву та наповнити внутрішню порожнечу, котра не дає осягнути щастя та віднайти шлях додому. Святий Августин писав: «Ти створив нас для себе, Господи, і не знає спокою серце наше, поки не заспокоїться в Тобі».

Коли ми були дітьми, нам розповідали казки, вигадані історії, які нас не просто захоплювали, а кожна з них відкривала нам маленьку правду: треба берегтися від вовків, яких ми зустрінемо в житті, оминати чаклунів та відьом, не говорити неправди і завжди пам’ятати дорогу додому. Хто ж не знає казки про Хлопчика-Мізинчика, який кидав камінці, щоби потім повернутися назад?

Так і Христос, наш Учитель, навчає нас віднаходити дорогу додому. Він теж часто розповідав історії та притчі, щоби ми зрозуміли все як слід.

Євангельські притчі – це не казки чи легенди, а земні історії про чоловіків та жінок, про їхнє повсякденне життя, але з небесним змістом. Саме вони і є тими камінцями, які Христос залишає на нашому життєвому шляху, щоби ми віднайшли щастя та змогли повернутися додому. Камінець за камінцем, слово за словом вони позначають нам шлях, аби подолати прірву та повернути людям надію. Навіть більше: повернути впевненість та сенс теперішнього життя в очікуванні Царства. Ці притчі були розказані не лише для апостолів. Вони – вселенська історія, що зображає шлях до добра, пошук істини життя. Це слова, написані на очікуваннях людства, котре, незалежно від різних окремих історій та досвідів, шукає дорогу, яка приведе його до щастя.

Попередній запис

«Додай Ти нам віри» (Лк. 17:5)

«І сказали апостоли Господу: Додай Ти нам віри!». Учні Учителя з Галілеї, подорожуючи з Ним, зупиняються й роздумують над Його ... Читати далі

Наступний запис

«Це все в притчах Ісус говорив до людей, і без притчі нічого Він їм не казав» (Мт. 13:34)

Дотепер багато людей запитують, чому Ісус для проповідування Свого Євангелія використовував притчі, а не говорив чітко і безпосередньо (як Він ... Читати далі