Про гідність

Гідність як відвага

Давні греки, прагнучи перемогти уявлення про людську слабкість перед лицем зовнішнього світу, шукали мудрості, але суто людської. А в Біблії людська гідність ґрунтується на усвідомленні себе творінням і дитиною Божою. Якщо людина сама не віддалася в рабство гріха, їй нічого соромитись перед Богом і перед людьми.

У Біблії немає особливого виразу для означення гідності, але характерні риси цієї чесноти базуються на двох душевних станах. Один із них завжди шляхетний і перекладається грецьким словом παρρησια, близьким до поняття свобода. Євреї виражають його за допомогою перифраз: стояти прямо, з піднятим обличчям, відверто висловлювати свою думку. Гідність проявляється в повній свободі слова й поведінки. Другий стан близький до почуття довіри й становить собою ніби його випромінювання. Греки означають його словом χαυχησις, що означає “хвалитися чимось”, опиратися на щось, щоб мати упевнену поставу – для повного виправдання свого існування перед самим собою, перед іншими, перед Самим Богом. Цей вид гідності може бути шляхетним або марнотним залежно від того, чи спирається вона на Бога чи лише на людські здобутки.

Гідність вибраного народу

Коли Ізраїль був визволений з рабства й став вільним, пута його ярма були розірвані й Бог повів його “з піднятою головою” (Лев. 26:13), із παρρησια. Це гідність усвідомлення непорушного посвячення Богові, шляхетність, яка освячує Народ: “Будьте святими, бо святий Я Господь, Бог ваш” (Лев. 19:2). Це почуття легко може перейти в презирство до інших народів, тому воно виправдовувалось тільки в Ізраїлі, коли він прагнув відділитися від народів-ідолопоклонників (Втор. 7:1-6).

Ця гідність зберігалася навіть у приниженні, але тоді вона оберталася на сором, як, напр., коли Ізраїль був принижений до землі, бо Бог сховав Своє лице (Пс. 43:26). Але, якщо Ізраїль упокорювався, він міг знову підняти до Бога своє лице (Іов 22:26). Та прижатий до землі чи з поглядом, спрямованим до неба, Ізраїль був свідомий своєї гідності.

Гідність і марнославство

Від гідності до гордині тільки один крок (Втор. 8:17). Гідність тоді переходить у марнославство, коли її підстави ілюзорні. Така деградація спостерігається в язичників, бо й вони, будучи Божими творіннями, мали б дякувати Єдиному Богові, а не пишатися своїми успіхами, міццю чи багатством. Справжня ж гідність – це довіра до Єдиного Бога, вона розквітає у вірності Союзу (Завіту) із Ним. Марна справа володіти Храмом, де живе слава Божа, якщо Народ вважає, що на цій підставі він звільняється від духовного життя, а тримається лише традиції і виконує обряди. Бог навчає через пророка Єремію: “Нехай не хвалиться мудрий мудрістю своєю, нехай не хвалиться сильний силою своєю, нехай не хвалиться багатий багатством своїм. Але хто хвалиться, хвалися тим, що розумієш і знаєш Мене” (Єр. 9:23,24). Нарешті, лише мудрі знають, що тільки в глибокій повазі до Бога, у благоговінні перед Ним слава й честь, а не в багатстві чи убозтві. Справжня слава – бути сином Господнім, мати Бога Отцем. Гідність побожних людей не тільки внутрішня. Вони самою своєю гідністю засуджують нечестивих, які часто за це їх переслідують. Гідність навіть пригніченого праведника виражається в молитві, із якою він щиро звертається до Того, Хто створив його: “Боже мій, на Тебе я уповаю. Не дай мені осоромитися” (Пс. 24:2).

Гідність Раба Божого (Отрока)

Молячись, побожні люди очікували, що Бог заступиться за них і їхня ганьба (приниження) припиниться. Вони дякували за те, що їхні вороги посоромлені: “Він визволив мене від ворогів моїх, підніс мене над тими, що воювали проти мене, і від чоловіка неправедного визволив мене” (Пс. 17:49). “Бо Ти похвала сили їхньої, і милістю Твоєю підноситься ріг (тобто сила) наш” (Пс. 88:18). У період перебування Ізраїлю в полоні з’являється передчуття, що праведник може бути відновлений у своїй гідності після приниження, яке прийняте ним за всіх. І дійсно, Бог продовжує підтримувати Свого Отрока й держить Його за руку (Іс. 42:1-7). Терплячи переслідування, Він знає, що не буде посоромлений (Іс. 50:7). Але пророк сповіщає, що багато хто здивується, дивлячись на Нього: Наскільки був спотворений, більше, ніж у будь-якої людини, Його лик (Іс. 52:14); “і ми відвертали від Нього лице своє; Він був зневажуваний, і ми ні у що ставили Його” (Іс. 53:3). Але якщо Раб Божий (Отрок) у людських очах утрачає обличчя, Бог бере Його під Свій захист і виправдовує Його неухильну внутрішню відвагу (гідність), прославляючи Його перед лицем народів: “Ось, раб Мій буде благоуспішний, підніметься і піднесеться, і звеличиться” (Іс. 52:13) і “з сильними буде ділити здобич” (Іс. 53:12). За прикладом Раба Божого кожний праведник може апелювати до Божого Суду: тоді як безбожні вважали його життя безумством і його кончину безчестям, праведник із великою відвагою стане перед лицем тих, які його ображають.

Гідність Ісуса Христа

Ісус знає звідки Він прийшов і куди. Він виявляє Свою гідність, коли оголошує Себе Божим Сином. За смислом Євангелія від Іоанна те, як тримається Ісус, можна було б визначити вищезгаданим грецьким словом παρρησια. Він не вимагає жодних почестей для Себе особисто, але шукає тільки слави для Отця (Ін. 8:49). Ісус говорив відкрито, але ця прямота не має нічого спільного з марнотним прагненням стати відомим. Коли Його не розуміють, Він просто залишає те місто. Євангелісти описують поведінку Ісуса як παρρησια, напр., коли Він говорить про Свої права як Божого Сина або права Свого Отця супроти будь-якого авторитета (земної влади), чи то батьківський авторитет (Лк. 2:49), чи заснований на традиції (Мф. 21:12), чи авторитет можновладців.

Гідність і свобода віруючих

Завдяки своїй вірі християнин започатковує гідність (Євр. 3:14), яку він має зберегти до кінця як відвагу й надію, якою хвалиться (3:6). Дійсно, завдяки Крові Христовій він має відвагу (10:19) й може сміливо приступати до престолу благодаті (4:16). Він не повинен втрачати цієї відваги навіть у час переслідувань (10:34), щоб Син Людський не посоромився його (Лк. 9:26) у день Остаточного Суду.

Гідність християнина виявляється на землі у свободі, із якою він свідчить про воскреслого Христа. Так у перші дні Церкви апостоли – люди некнижні (Діян. 4:13) – проголошували Слово з усією сміливістю (4:29,31; 9:27; 18:25) перед слухачами, які були вороже чи зневажливо до них налаштовані. Такими були підстави сміливості апостолів, їхньої гідності.

Гідність і слова

Єремія відмовляв будь-якій людині в праві хвалитися чимось іншим, окрім знання Господа. Про те саме говорить і ап. Павло (1Кор. 1:31). Але він знає, який дієвий засіб обраний Богом, щоб звільнити будь-яку людину від спокуси марнославства. Цим засобом є віра. Тепер немає привілею, на який можна було б посилатись: ні належність до юдеїв, ні дотримання Закону, ні обрізання (Рим. 2:17-29). Сам Авраам не міг похвалитися якоюсь справою (4:2), тим більше грішники, якими всі ми є (3:19). Але завдяки Ісусу, Який дарував нам примирення, вірний може хвалитися Богом (5:11) і надією на Божу славу (5:2), яка є плодом виправдання вірою. Усе інше – марнота (Флп. 3:3-9). Хвалитися можна тільки Хрестом Ісуса (Гал. 6:14), а не проповідниками, які розповідають про цей Хрест (1Кор. 3:21). Християнин може хвалитися і скорботами та своїми немощами, як це робив ап. Павло (Рим. 5:3; 1Кор.4:13; 2Кор. 11:30; 12:9). Вінець його хвали – церкви, які він заснував (1Сол. 2:19; 2Сол. 1:4). Він може хвалитися своєю паствою, не зважаючи на турботи, яких вона йому завдає (2Кор. 7:4,14; 8:24). Тайна християнської, як і апостольської, гідності – це пасхальна тайна, тайна слави, що пронизує темряву. Нею може похвалитися той, хто очами віри дивиться в обличчя смерті й відкриває в ній життя.

Автор: Ігор Литвин

Попередній запис

Чим же гордитися?

Звідки в людини бажання гордитися? Адже воно, як ні крути, є. Є в людині якась ніша, яка має таки бути ... Читати далі

Наступний запис

Хто сказав, що люди створені рівними?

Гідність кішок і собак Людська гідність – поняття не найочевидніше. От поняття власності є в будь-якому суспільстві, шлюб теж відомий ... Читати далі