Приневолений Юда?

«Чого ви хочете від того бідолахи?! Якщо те, що він зробив, мусило статися, щоб “збутись Писанню тому, що устами Давидовими Дух Святий був прорік про Юду” (Дії 1:16), то хіба можна твердити про його злу волю? Та й чи він узагалі володів свободою дій, якщо Ісус уже раніше знав, що це він Його зрадить?»

Часом такі думки можна почути не тільки від тих, хто піддався сумнівним чарам «Євангелія Юди» (мабуть, невдовзі хтось «почастує» нас також апокрифом, який розповідатиме про благородні мотиви діяльности Гітлера[1] й Сталіна[2]…), а й навіть від «звичайних», цілком побожних вірних, котрі, однак, не можуть дати собі ради з цією проблемою, бо вона, справді, перевищує можливості нашого розуму. Адже тут ідеться про зв’язок між Божим всезнанням і людською свободою.

Уявімо собі, що великим столом повзе мураха. Ми добре знаємо, що для того, щоб дістатися протилежного краю, їй треба буде оминути тарілку й вазу з квітами, що на неї чигає небезпека у вигляді розлитої краплі меду… Щоб дізнатися все це, нам достатньо кинути на стіл один погляд, а мураха здобуватиме ці знання протягом найближчих хвилин, а може, навіть і годин.

Цей образ – недолуга спроба охарактеризувати Божий погляд на світ та історію. Бог існує поза часом і дивиться на нашу діяльність немовби зверху; для нас існує «вчора, сьогодні, завтра», а для Нього триває лише нескінченне «тепер». Однак оте Боже всезнання жодним чином не обмежує нашої свободи. Якщо Юда не був вільний, то так само не був вільний і Хома, визнаючи: «Господь мій і Бог мій!» (Ів. 20:28), – не був вільний Павло, коли долав тисячі кілометрів, щоб проповідувати Євангеліє… І навіть те, що я цієї миті пишу цей текст, не є наслідком мого власного вольового рішення, а актом, до якого мене примусила вища сила. Так, нам важко уявити собі оте Боже всезнання, але, очевидно, ще важче було б повірити погано поінформованому Богові, який постійно відповідав би: «На жаль, не знаю!».

Звичайно, ви можете запитати: «Якщо Бог знає, то чому не зупинить певних подій? Чому в історії світу було так багато скандальних і незрозумілих явищ?». Ми цього не знаємо, але це відомо Йому – Тому, хто є Любов’ю та на попелищі великого зла здатен збудувати ще більше добро. Зрада Юди була, поза сумнівом, злом, до того ж таким великим, що Данте[3] в «Божественній комедії» помістив Юду й Брута[4] – зрадників своїх добродійників – у найгіршому місці пекла. Але Зраджений саме тоді найвиразніше показав нам усю безконечність Божої любови!

Та все ж таки, мабуть, варто докладніше придивитися до постаті Юди, апостола, якого євангелисти згадали аж двадцять разів (тимчасом як Андрія – одинадцять, а Хому – десять). Ісус вибрав його одним з дванадцяти апостолів. Ісус хотів, щоб він належав до цього грона, потребував його. Хто знає, скільки людей саме від Юди почуло Добру Новину, скільки хворих він зцілив, скільки злих духів вигнав… Сам Петро скаже про нього: «Він був зарахований з нами, і жереб служіння оцього прийняв» (Дії 1:17). Мало того, Юда був скарбником апостольського кола, а таких обов’язків не доручають абикому… То що ж трапилося, чому той, хто колись пішов – безперечно, з радістю – за Ісусом, почав красти довірені йому гроші та, врешті, зрадив свого Вчителя? Не знаємо, як поглиблювалося внутрішнє роздвоєння цього апостола, бо євангелисти надто рідко цитують його слова. Можемо навести лише одну сцену за участю Юди, під час якої виникло прикре непорозуміння. Це трапилося за кілька днів до смерти Христа. Отож, коли Марія з Віфанії намастила Ісуса дорогою олією, Юда продемонстрував, що не може мислити категоріями вдячної любови: «Чому мира оцього за триста динарів не продано, та й не роздано вбогим?» (Ів. 12:5). Одразу – ціна й практичне використання! Чи, можливо, це лише зіткнення чоловічого прагматизму з жіночою фантазією? А може, знак того, що той, хто каже ці слова, не здатен більше мислити категоріями нестримного й шаленого за своїм духом Євангелія…

Можливо, саме це було причиною дедалі глибшої «внутрішньої ізоляції» Юди… Не знаємо… Можемо висувати різні гіпотези, які, однак, усе одно остаточно не пояснять нам, чому той, хто сам запропонував свою співпрацю єврейській владі, одразу після того, як Ісуса передали Пилатові, відчув неймовірний жах і віддав гроші, волаючи: «Я згрішив, невинну кров видавши» (Мт. 27:4). Невже думав, що все розвиватиметься інакше? Що Ісус не дозволить засудити Себе, застосує Свою чудесну силу й врешті стане царем Ізраїлю, щоб повести народ до перемоги? Дехто вважає, що Юда хотів спровокувати Ісуса, щоб Той нарешті проявив Себе як Месія, як великий цар-визволитель, на прихід якого чекав він, Юда, і чимало інших людей. Але це знову лише гіпотеза… Щоправда, вона добре пояснює поведінку Ісуса під час Таємної вечері, коли Він виразно каже: «Один із вас видасть Мене!» (Ів. 13:21). Ісус прямо говорить про те, що станеться, немовби намагаючись ще раз вказати Юді, що він обрав хибну дорогу. А коли й ця остання спроба виявилася марною, пригнічений Ісус фактично підганяє учня: «Що ти робиш – роби швидше» (Ів. 13:27). Юда покидає Світло й виходить за двері, де панує ніч… Ніч була й у його душі.

А коли опам’ятається й хотітиме віддати гроші первосвященикам, почує суху відповідь: «А нам що до того?» (Мт. 27:4).

Врешті-решт він вибере втечу, до якої вдаються самотні, охоплені відчаєм люди, – самогубство. Можливо, хотів досягти успіху, перебуваючи поряд з Учителем… Натомість зробив жахливу «кар’єру» – увійшов до історії як живий символ зради, як людина, що видала Сина Божого… «…Горе тому чоловікові, що видасть Людського Сина! Було б краще йому, коли б той чоловік не родився!» (Мт. 26:24). Ці слова Ісуса найліпше показують, яким страшним злом був учинок Юди, але (увага!) аж ніяк не означають вічного осуду! Ані Ісус, ані пізніше Церква нічого не сказали про остаточну долю трагічного апостола. Хто знає, можливо, на небі на нас чекає велика несподіванка… Крім тієї, що самі потрапимо туди (аби ж то!).


[1] Адольф Гітлер (1889-1945) – німецький політичний і державний діяч, рейхсканцлер Німеччини в 1933-1945 рр., один з ідеологів націонал-соціялізму й ініціяторів розв’язання Другої світової війни. На Нюрнберзькому процесі його було визнано головним винуватцем численних воєнних злочинів і вбивств мирного населення. – Прим. пер.

[2] Йосип Віссаріонович Сталін (справжнє прізвище – Джуґашвілі) (1879-1953) – радянський державний, політичний і військовий діяч, один з найжорстокіших диктаторів в історії людства. Тривалий час був фактичним керівником СРСР. Творець системи масових репресій та один з головних організаторів геноциду українського народу в 1932-1933 рр., співучасник (разом з Гітлером) розв’язання Другої світової війни. — Прим. пер.

[3] Данте Аліґ’єрі (1265-1321) – видатний італійський поет доби Відродження, якого називають батьком італійської літератури. Першим почав писати літературні твори італійською, а не латинською мовою. Його головний художній твір «Божественна комедія» вважають шедевром світової літератури. – Прим. пер.

[4] Марк Юній Брут (85-42 до Христа) – римський політичний діяч, сенатор, претор. Прихильник аристократичної республіки. Очолив змову сенаторів проти Юлія Цезаря, брав участь у його вбивстві, попри те, що той довіряв йому й не підозрював у зраді. – Прим. пер.

Попередній запис

За лаштунками суду (Ів. 8:1-11)

Коли привели її до Ісуса, вся тремтіла й була нажахана. «Оцю жінку, Учителю, зловлено на гарячому вчинку перелюбу… Мойсей же ... Читати далі

Наступний запис

Зразкова проповідь рибалки з Галілеї (Дії 2:14-41)

То був він – Петро. Той самий, який неповних два місяці тому, тремтячи від страху, запевняв служницю біля дверей первосвященикового ... Читати далі