За лаштунками суду (Ів. 8:1-11)

Коли привели її до Ісуса, вся тремтіла й була нажахана. «Оцю жінку, Учителю, зловлено на гарячому вчинку перелюбу… Мойсей же в Законі звелів нам таких побивати камінням. А Ти що говориш?» (Ів. 8:4-5). Це правда, у Книзі Левита виразно сказано: «А кожен, хто буде чинити перелюб із чиєю жінкою, хто буде чинити перелюб із жінкою свого ближнього, буде конче забитий перелюбник та перелюбниця» (Лев. 20:10). Так, але… за часів Ісуса майже завжди знаходили якийсь спосіб уникнути цього суворого вироку. То звідки ж цього разу така суворість? Невже ця жінка була гіршою за інших? Ні, її провина – це радше привід, нагода полагодити іншу справу, в якій дуже зацікавлені фарисеї та книжники: «Це ж казали вони, Його спокушуючи, та щоб мати на Нього оскарження» (Ів. 8:6). Звинуватити в чому? Звісно, якщо заборонить побити камінням жінку, можна закинути Йому виступ проти Закону, а якщо – що менш імовірно – накаже виконати вирок… тоді, певна річ, втратить репутацію милосердного Вчителя, але все відбудеться так, як того вимагає Закон!

Запитання противників Ісуса – це страшна пастка. Адже ми пам’ятаємо, що за часів Ісуса Свята Земля перебувала під пануванням римлян, які позбавили євреїв права виконувати смертні вироки, а тому кожен вирок (окрім нечисленних винятків) обов’язково мав затвердити представник римської влади. Натомість римське право не передбачало смертного вироку за перелюбство.

Отож, якщо Ісус сказав би: «Не можна побити камінням», – Його недруги визнали б це порушенням Мойсеєвого Закону, а коли наказав би виконати вирок – повідомили б римлянам, що не зважає на їхні накази. Ситуація здавалася безвихідною, а будь-яка відповідь – поганою! Загроза нависла не лише над приведеною жінкою, а й над Ісусом!

А тим часом Він мовчить і спокійно пише пальцем на піску. Що пише? Марно побожні автори намагаються відповісти на те запитання, на яке не відповів навіть євангелист. Багато хто бачить тут зв’язок зі словами Єремії (17:13): «Ті, що Мене покидають, на піску будуть списані». Та раптом ролі змінюються: противники прийшли до Ісуса, розраховуючи на те, що зможуть звинуватити Його, а натомість це Він змушує їх зробити іспит сумління («Хто з вас без гріха, нехай перший на неї той каменем кине!» – Ів. 8:7). Каміння випадає з рук, обвинувачі безмовно покидають площу.

Не робімо, однак, на підставі цієї сцени поспішних висновків. Не думаймо, наче Ісус вважає, що лише безгрішні люди можуть бути суддями (наші суди в такому разі, мабуть, стояли б пусткою, а проблема надмірної кількости кандидатів на юридичний факультет розв’язалась би сама собою). Не гадаймо також, що Ісус поблажливо ставиться до перелюбства; так, Він сказав жінці: «…Не засуджую й Я тебе», – але водночас і наказав їй: «…Більш не гріши» (Ів. 8:11).

Ісус перервав цей «процес», бо бачив, що тут ідеться аж ніяк не про добро людини й справедливість; за лаштунками цих «пошуків справедливости» Його недруги намагалися здійснити зовсім інші, темні наміри. Ісус протестує, коли людину – зокрема, дуже слабку – трактують як річ, як привід для досягнення власних вигод. Для Нього важлива людина: «…Не засуджую й Я тебе», – хоча зовсім не схвалює того, що вчинила. Св. Августин так охарактеризував ставлення Бога до грішника: «Ненавиджу твої вчинки, але люблю тебе». Натомість в описаній ситуації фанатичні обвинувачі не зважають на жінку, бо їм ідеться лише про те, щоб бездушно застосувати букву Закону та, передусім, знайти привід звинуватити Ісуса.

Варто звернути увагу на те, як ми самі критикуємо та осуджуємо інших людей. Яку мету насправді ставимо перед собою, коли чинимо так? Чи справді прагнемо добра й справедливости? Чи, можливо, хочемо втішити себе, думаючи, що «раз він такий, то я ще не зовсім поганий»?.. А може, звинувачуючи інших, бажаємо досягти власної вигоди: усунути з дороги того, хто мені заважає, звернути на себе увагу… Замислімося хоча б на хвилю, перш ніж когось звинуватити. Даймо час собі… І даймо час Ісусові, щоб мав коли написати щось на піску… І тоді, можливо, каміння випаде з наших рук?

Було так багато обвинувачів… а тепер площа майже порожня – на ній залишилося лише дві особи. Св. Августин описав це латинським висловом, що містить чудову гру слів: «Relicti sunt duo – misera et misericordia» («Залишилися двоє – нещасна і милосердя»). Розсипалося зімкнуте навколо них коло обвинувачів, і тепер жінка може розпочати нове життя.

І наприкінці ще одне зауваження: євангелист ніде не каже, що тією грішницею була Марія Магдалина. Про минуле цієї святої знаємо лише те, що Ісус звільнив її від семи злих духів (Лк. 8:2), а це означає, що була одержима або просто важко хвора; і тільки пізніша традиція почала ототожнювати її з героїнею сцени, яку ми обговорюємо, та грішницею, що плаче над стопами Ісуса (Лк. 7:36-50), а деколи й з Марією з Віфанії, сестрою Лазаря. Бідолашна Марія Магдалина: давні автори вирішили, що вона була жінкою легкої поведінки, а сучасні творці книжкових і кінематографічних «шедеврів» запідозрили її в надто близьких стосунках з Ісусом… Отож, якщо хочемо очистити від фальшу наш критичний погляд на інших людей, то, можливо, варто почати від… святих?

Попередній запис

Син Божий на весіллі (Ів. 2:1-11)

Чудо в Кані, Володимир Маковський Весілля в Кані Галілейській... Цей фрагмент Іванового Євангелія викликає в деяких ... Читати далі

Наступний запис

Приневолений Юда?

«Чого ви хочете від того бідолахи?! Якщо те, що він зробив, мусило статися, щоб “збутись Писанню тому, що устами Давидовими ... Читати далі