Про гордість

“Чим довше я живу, чим більше бачу, як живуть і намагаються жити в наш час, тим більше переконуюсь у правоті старого церковного вчення про те, що все зло почалося з претензії на першість, коли саме небо розкололося від однієї зарозумілої посмішки” (Честертон).

Якщо ми почнемо теоретичну розмову на цю тему, то, швидше за все, почуємо, що гордість – це добре, а гординя – це погано. А якщо копнемо ще глибше, то побачимо, що гордість притаманна нам, а гординя – багатьом людям, які нас оточують. Наша гордість – це почуття гідності, самоповаги, а їхня гординя – це надмірне вивищення над іншими, яке, насправді, вимірюється їхнім вивищенням над нами.

Природа гордості – це суперництво. Ми часто говоримо, що люди (або ми самі) гордяться своїм багатством, красою, розумом, досягненнями і т.д. Але насправді, ми гордимося тим, що ми багатші, красивіші, розумніші за інших, досягли більше, ніж інші й т.д. Але тільки-но ми потрапляємо в коло людей, які досягли в цих сферах більше від нас, відразу відчуваємо, що і гордитися, власне, нічим. Тільки завдяки порівнянню себе з іншими людьми ми можемо чи гордитися собою, чи переживати певне почуття неспроможності й незадоволення собою.

Гордість – це оберненість на себе, прагнення досягти стану “винятковості” або “індивідуальності”.

У нашому світі ставлення до гордості дуже цікаве. З одного боку, ми засуджуємо гординю, з другого боку, нерозривно пов’язуємо гордість із сучасною етикою й становленням особистості. Численні книги, статті, передачі невтомно торочать про самоствердження: починають із того, що в дітях треба розвивати індивідуальність, якою б вона не була, продовжують тим, що треба їх учити досягати успіху, бути кращими, здібнішими за інших, крок за кроком зміцнювати своє становище й пишатися собою. Іншими словами, у теорії ми з усіх сил заохочуємо самовдоволення, а на практиці не переносимо виявів самоствердження людей, які нас оточують, починаючи із ситуацій у переповненому громадському транспорті й кінчаючи світом науки, богеми чи професійних працівників.

Отже, чи є різниця між “гордістю” й “гординею”? Думаю, що вона існує лише в наших очах. Межа, що розділяє гордість і гординю, лежить між нами й іншим світом.

У чому ж усе-таки проблема гордості, чому Бог у Біблії так сильно їй протистоїть?

Згідно з християнським світоглядом, шлях гордості – це шлях зла, бо гордість противиться Богові. Вона є початком кожного гріха й присутня в усякому гріху, бо ми свідомо віддаємо себе своїм бажанням і пристрастям, відкидаємо Божі постанови, свідомо прагнемо стати на місце Бога.

Тут хочу процитувати коментар, який прочитав в одному з щоденників: “Християнська теологія взагалі спрямована на придушення індивідуальності. Що, у принципі, негожого в тому, що Люциферу, а потім і людині, за його настановою, захотілося бути подібною до Бога? Чому вона повинна бути чимось нижчою від Бога? Виходить, що будь-яке прагнення людини піднятися на сходинку вище, досягти чогось – це вже ознака гордині й гріховності?”

Давайте подумаємо про те, Хто такий Бог? Бог займає становище винятковості, верховенства, і, якщо бажаєте, “індивідуальності”. Усі люди хочуть цього досягти. Ідея дійсно була започаткована Люцифером, і підхоплена нами. А тепер уявіть собі 6 мільярдів богів, які ходять по цій землі, вимагають від інших визнання своєї індивідуальності, значущості й, отже, верховенства. Як добре це видно в найбанальніших (можна сказати, побутових) ситуаціях, у громадському транспорті: “Чого ти тут став, як баран! Проходь далі!” – “Хочу й стою! Мені, може, так подобається!” Так одна індивідуальність зустрілась з другою. Перефразуючи одне речення з вищенаведеного коментарю, ці люди один одному кажуть так: “Чому я повинен бути чимось нижчим, ніж ти?” (Тобто, чому я повинен підкорятися тобі й тим рамкам, в які ти мене ставиш?).

Гордість не призводить до єдності, ставить людину в становище, коли вона повинна “воювати” з усім світом, боротися за право тримати високо голову перед людьми, що її оточують. І тримати її високо тим легше, чим нижче можна опустити оточення.

У гордості людина вважає себе універсальним мірилом і еталоном. Горда людина вважає поганим усе, що їй не подобається. Свою оцінку вона розповсюджує як на людей, так і на Бога та Його заповіді. Проте думка нашого “я” – “мірка дуже дрібна, особливо властива тим, хто хизується широтою поглядів”. У гордості людина не може прийти до Істини, бо перший крок на шляху до неї – це визнання своєї неправоти.

У нашому суспільстві гордість стала сприйматися за єдиний здоровий шлях розвитку особистості. Але, чим більше я роздумую над цим, чим більше спостерігаю за собою й людьми, які мене оточують, тим більше бачу, що гордість виховує одних людей недовірливими, сором’язливими (адже це теж прагнення не потрапити в халепу, а тому – бути дуже обережним), закритими, других безшабашними нігілістами, третіх умілими акторами, четвертих – людиноненависниками і т.д. Є серед них таланти та генії, люди, які досягли вершин кар’єри й успіху. Але, як сказав один чоловік: “Я ліз угору по драбині, жертвував багато чим, що було мені дорогим, заради того, щоб досягти вершини, а коли я її досяг, то зрозумів, що ця драбина спиралась не на ту стіну”.

Є серед гордих людей ті, хто відрізняється твердою мораллю, якої вони дотримуються лише для того, щоб цим пишатися. Вони можуть багато говорити про пиятику і про куріння, про порочність чарки й аморальність пияцтва. Але найгірше у світі зло втілене не в чарці, а в дзеркалі, не в шинку, а в тій кімнаті, де людина усамітнюється й милується собою.

Але є другий шлях становлення особистості, шлях, який, відповідно до християнського світогляду, відкинули наші прабатьки Адам і Єва – шлях упокорення й підпорядкування волі Бога, Який створив весь видимий і духовний світ. Але тема упокорення – це тема окремої статті. Цю ж статтю, я хотів би завершити, процитувавши уривок із Біблії, в якому поєднується ідея гордості й смирення:

Бо ми не сміємо рівняти або прирівнювати себе до тих, які самі себе виставляють: вони міряють себе самими собою та порівнюють себе з собою нерозумноА хто хвалиться, нехай хвалиться в Господі”. Бо не той достойний, хто сам себе хвалить, але кого хвалить Господь” (2Кор. 10:12,17,18).

Автор: о. Яків Кротов

Попередній запис

Про християнську пихатість (закінчення)

Урок упокорювання Але – хто ж тоді горить у пеклі? Хтось же повинен горіти в пеклі. Мають же бути точно ... Читати далі

Наступний запис

Гордість – чеснота чи гріх?

Чи має бути в людини гордість? Багато хто скаже, що має бути. І продовжать, що, є гордість, а є гординя, ... Читати далі