Про християнську пихатість (закінчення)

Урок упокорювання

Але – хто ж тоді горить у пеклі? Хтось же повинен горіти в пеклі. Мають же бути точно відомі люди, списки, реєстри – хтось же горітимете. Про кого ми взагалі можемо точно сказати, що він горітимете в пеклі, висловити таке богословське обґрунтоване судження ясно і чітко? Хто ці люди? От – з померлих: єретики, політики, поп-зірки, великі грішники і лиходії, і, безумовно, Гітлер, Сталін, Джек-різник – горять?

Чи, приміром, горять самовбивці в пеклі чи не горять? Правильна відповідь: ми не знаємо. Це дійсно єдина правильна відповідь. А як же церковні звичаї: не відспівувати, не поминати, не ставити хреста? Дуже правильні звичаї, і не варто ними нехтувати. Але це виховна, педагогічна міра. Ніяк не вирок або вердикт, постанова про вічну муку в пеклі. Такі дисциплінарні заходи потрібні живим і саме як ліки від суїцидів, профілактика самогубств. Ці церковні норми дуже ефективно працювали багато віків і все ще працюють, але зовсім не дають нам підстав вважати, що от цей конкретний самовбивця неодмінно горітиме в пеклі.

Ми просто не знаємо, що відбувалося з людиною в останні секунди її життя, що сталося в цей момент між нею і Богом. Самогубство – страшний гріх, що прирікає людину на вічну муку. Але ми кажемо про вчинок, вчинок оцінюємо, але не людину, не її долю зважуємо, та і ніхто не надавав нам такого права. Про Гітлера і Сталіна ми теж не можемо сказати з остаточною точністю, де вони перебувають. Господь учить нас упокорювати себе у своїх судженнях і висновках, і якщо нам здається, що християнство здатне відповісти на всі питання, ми помилилися у виборі релігії.

Одне можна сказати з точністю і тільки про себе самого: я – найбільший грішник і гірший за всіх. Цій практиці самовикриття нас учить апостол Павло: “Христос Ісус прийшов у світ спасти грішників, серед яких я перший” (1Тим 1:15), і ми це знаємо. Про кожного з нас, окаянного грішника, останнє слово вимовить Господь, Він усе знає, і від Нього не втаюється жодна дія, жодна думка, жодний помисел.

У Євангелії від Іоанна є такий загадковий епізод. Христос збирає Своїх перших учнів. Знаходить Андрія, Петра, Филипа. Ось ведуть до Нього Нафанаїла, і Господь каже:

Ось воістину ізраїльтянин, у якому нема лукавства.

Звідки Ти мене знаєш?

Перше ніж покликав тебе Филип, Я бачив тебе під смоковницею (Ін. 1:47,48).

Про що це вони говорять? Хто може підслуховувати цю розмову, розгадати її прихований зміст? Що там було під смоковницею? Чому Нафанаїл усе зрозумів, а ми – ні? Це, мабуть, так і залишиться загадкою.

Схожий випадок – покликання Левія Матфея. Чому він раптом усе залишив, встав і пішов за Христом? Господь просто сказав: “Іди за Мною. І той устав і пішов за Ним” (Мф. 9:9). Хіба так може бути? Без особливих знамень, чудес, палких промов. Що приховує ця євангельська лаконічність? Щось сталося між Христом і майбутнім апостолом. Якась таємниця, прихована від усіх інших.

У будинку Симона фарисея Христа привітно приймали і пригощали з повагою і цікавістю. І ось якась жінка, відома в місті грішниця, непомітно підходить до Христа ззаду і, ридаючи, розбиває сосуд з дорогоцінним миром, цілує Господу ноги, обтирає їх миром і зі сльозами мовчки сидить біля ніг Спасителя. Найбільш безмовна жінка Нового Завіту! Ні слова не вимовила та, якій, мабуть, було що сказати.

І Христос її ні про що не запитував, тільки сказав: “Прощаються тобі гріхивіра твоя спасла тебе; йди з миром” (Лк. 7:48,50).

Христос у домі Симона фарисея, Філіп де Шампань

Від чого спасла? Кого спасла? Хто ця жінка? Про що вона просила? Нам цього ніхто не каже. Якась таємниця здійснювалася на очах у багатьох, але Господь не відкрив її нікому.

Адже Господь каже нам не все. На багато питань Він так і не відповідає. Нам дано знати тільки необхідне. Так і в питанні про посмертну долю іновірців, про історичні долі, за якими чомусь попускається існування іншої віри і релігій, нам не дано знати всього, а багато що просто приховане, і єдине, що нам залишається, це мовчазна і упокорена довіра Богу.

Є апостольський заповіт: “Не судіть зовнішніх” (див. 1Кор. 5:13). Люди, які знаходяться поза церквою, їх долі і шляхи спасіння закриті для нас. Ми просто пам’ятаємо, що Бог є Любов, і Він Той, Хто не бажає погибелі людині, і від Нього не приховано ні наше добро, ні наше зло – християнин ти чи язичник, еллін чи юдей.

Тому ми не сміємо засуджувати іновірця до пекельних мук тільки через його неприналежність до Христової Церкви – “зовнішніх судить Бог” (1Кор 5:13). Але в той же час ми і не можемо стверджувати, що іновірці спасаються: люди, зовнішні Церкви, не обов’язково йдуть у пекло, але це ще не означає, що вони спасаються. І річ не в тім, що існує якийсь проміжний стан, на кшталт тих, що описані в поемі Данте. Просто сам богословський термін “спасіння” має чітко певне біблійне значення.

Вождь спасіння

Якщо ми уважно вчитаємося в біблійний текст, то раптом відкриємо для себе, що термін “спасіння” розуміється нами занадто однобоко, якщо не зовсім вузько. Для нас спасіння – це можливість потрапити в рай і уникнути пекла. Але автори Біблії вкладали інший сенс у це добре відоме поняття. Якщо говорити дещо спрощено, то для людей біблійної культури спасіння – це те, що пов’язане з Месією, з Його явленням, служінням, Його Царством, нарешті.

Святий старець Симеон Богоприїмець, який, як і Предтеча, помер нехрещеним, приймаючи на руки Божественного Немовляти, вимовив: “Бачили очі мої спасіння Твоє, яке Ти приготував перед лицем усіх народів, світло на просвітлення язичників і славу народу Твого Ізраїля” (Лк. 2:30-32).

Принесення в храм (фрагмент), Філіп де Шампань

Ясно, що мова тут не про загробні муки чи блаженство. Праведний старець побачив не пекло і рай в їх фізичному виконанні, він тримав на руках Спасителя.

Христос – це і є Спасіння, обітований Месія, пам’ять і одкровення про Якого ревно берегли юдеї, Якого чекали, про Якого віщали всі їх пророки, бо саме серед цього народу було обіцяне народження Спасителя всього людства, “вождя спасіння” (Євр.2:10). Тому і самарянці Сам Господь каже, що “спасіння – від юдеїв” (Ін. 4:22), бо їм “належить усиновлення, і слава, і заповіти, і законоположення, і богослужіння, і обітниці; їхні й отці, і від них Христос по плоті, Сущий над усіма Бог, благословенний повік, амінь” (Рим. 9:4,5).

Про це – вся Біблія. Ця книга присвячена опису історії Спасіння, розповіді про прихід у світ обітованого Месії, Сім’ю жінки, Яке уразить голову змія (Бут. 3:15). Тому ми і не можемо говорити про спасіння поза Христом. Це повна нісенітниця, зважаючи на тотожність Христа і спасіння. Немає іншого Христа, немає іншого Месії, немає іншого спасіння. “Нема ні в кому іншому спасіння, – каже апостол Петро. – Бо немає іншого імені під небом, даного людям, яким належало б спастися нам” (Діян. 4:11,12).

Іновірці можуть бути дуже хорошими людьми, їх культура, філософія і традиції можуть вражати достатком сенсів і моральною висотою, прозріння і передчуття їх мудреців і пророків будуть дивним чином узгоджуватися з Євангелієм, і навіть неначе у витонченості і глибині перевершувати всі наші священні тексти, але це людське, занадто людське.

Господь через незвичайне і настирне видіння примушує апостола Петра переступити через своє єврейське виховання і непохитні упередження, щоб увійти до дому язичника і сповістити йому слово спасіння. Корнилій сотник – добра людина, яка не знала Христа, не відала Спасіння. Людина благочестива, яка багато молилася і творила милостиню, улюблена і шанована всіма. Можна було йому залишитися на цьому рівні людського добра, – а це чимало, – але Господь посилає йому ангела – лише вісника, а не апостола – наказати Корнилію покликати Петра: “Він скаже тобі слова, якими спасешся ти і весь твій дім” (Діян. 10:6).

Корнилій – язичницький сотник, богобоязливий, доброчесний і благочестивий, але і він потребував спасіння, тобто Христа. Тому можу припустити, що одна з найперших самоназв християн була “спасенні” – σωζομένοι: “Господь же щодня залучав до Церкви тих, хто спасався” (Діян. 2:47).

Коли ми роздумуємо на теми: чи спасуться іновірці? як мені спастися? що є спасіння? – нам слід завжди повертатися до Писання, а воно каже, що основою, метою і самою енергією спасіння є Христос, саме Він – Альфа і Омега спасіння. Мені не хочеться тут розшифровувати термін “спасіння” як з’єднання з Богом, обоження. Ми не з’єднання шукаємо, а Самого Христа, не обоження чекаємо, а Самого Бога. Пекло чи рай, чесноти і падіння – усе меркне і стає дрібним перед Лицем Спасителя, і найпривабливіші посмертні блаженства стають порожніми і непотрібними, якщо я не з Ним.

Святі не боялися страждань від мучителів і богоборців, вони навіть пекла не страшилися, бо жили Христом і в Христі. Апостол Павло з любові до ближніх, упертих братів своїх по крові, бажав бути відлученим (Рим. 9:3) лише заради того, щоб і вони узнали свого Спасителя, зустріли Того, Хто є Саме Життя. До такої жертовності його спонукало Саме Спасіння, це вирує в апостолові любов Христова, що живе в ньому, Життя, Яке відмовилося від Самого Себе заради спасіння людей.

Є люди, твердо переконані в тому, що в християнстві є відповіді на всі питання. На жаль або на щастя, це не так, і чим глибше ми переймаємося Христовою істиною, тим більше питань встає перед нами. І це зовсім не страшно, бо Євангеліє вчить нас довіряти Богові, а незакриті питання – упокорюватися, і це дуже добре, це правильно, адже упокорювання – це і є ознака християнства. А де, за якими віхами проведені межі Церкви, ми дізнаємося не тут.

Єдиний вірний досвід проведення цих меж описаний в Одкровенні: там межі Церкви співпадають з межами Небесного Єрусалиму, а це дуже красиві стіни з коштовного каміння. От там питань не буде, бо і без них буде весело і радісно.

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)

Попередній запис

Про християнську пихатість (продовження)

Христос і жінка-хананеянка, Жан-Жермен Друе У Капернаумі до Ісуса підходять юдеї і просять Його зцілити слугу ... Читати далі

Наступний запис

Про гордість

"Чим довше я живу, чим більше бачу, як живуть і намагаються жити в наш час, тим більше переконуюсь у правоті ... Читати далі