Про християнську пихатість (продовження)

Христос і жінка-хананеянка, Жан-Жермен Друе

У Капернаумі до Ісуса підходять юдеї і просять Його зцілити слугу одного римського сотника (Мф. 8; Лк. 7). Вони з ним були дружні, і сотник навіть допомагав якось їх синагозі. Ісус йде з юдеями в дім сотника, але дорогою Йому зустрічається ще одна делегація – апостол Лука називає їх друзями сотника – тобто спочатку прийшли юдеї, потім друзі, і можна припустити, що особисто сотник з Христом так і не зустрівся, усе спілкування проходило через посередників.

І що ж друзі? Сотник просить Ісуса в дім не входити. Зауважимо, що правовірному юдею взагалі заборонялося входити в дім язичників. Але сотник говорить про інше: “Я недостойний, щоб Ти під дах мій увійшов. Тому і самого себе не вважаю я достойним прийти до Тебе; але скажи тільки слово, і одужає слуга мій” (Лк. 7:6,7).

Цікаво далі: Ісус здивувався, от так і написано: “Здивувався йому і, повернувшись, сказав до народу, що йшов за Ним: кажу вам, що навіть в Ізраїлі Я не знайшов такої віри” (Лк. 7:9).

Абсолютно зрозуміло, що хворий негайно зцілився. Але мене тут захоплює не диво зцілення – по-іншому і бути не могло. От – хороша людина, але – нехрещена. Втім, тоді хрещених і не було, і Іоанн Хреститель, як відомо, помер нехрещеним. Іновірець, язичник, людина іншої крові і чужої мови. Чоловік він добрий, і юдеям він подобається, але ж – один з них, із загарбників, окупант, ідолопоклонник. І от віру такої людини Христа ставить у приклад юдеям, які освічені і правильно спасаються. І це не єдиний випадок, коли Господь прославляє віру людей іншої віри та племені.

От історія про 10 прокажених (Лк. 17:11-19). Господь наказує їм показатися священикам, і нещасні зціляються по дорозі, але подякувати Христу за зцілення здогадався лише один. “На жаль”, це був самарянин, людина нечиста для юдея – по крові і релігії. Але Господь прославляє вдячність цього самарянина, ставить її в приклад.

І така красива історія про віру хананеянки в 15 розділі Євангелія від Матфея! Яка мудра жінка, який урок упокорювання для всякого віруючого! У неї хворіла дочка, це було біснування – хвороба страшна і соромлива. Вона не просила про зцілення, вона кричала вслід Христу. А Він мовчав. Ніби і не чув нічого. Вже і учні втомилися від крику і просили Учителя щось зробити.

Недобре взяти хліб у дітей і кинути псам.

Так, Господи! Але і пси їдять крихти, що падають зі столу господарів їхніх.

О жінко! Велика віра твоя; нехай буде тобі, як ти хочеш.

Як це, напевно, чудово почути, як Творець захоплюється тобою. Кожна дитина мріє про те, щоб батько нею гордився. Про це не кажуть вголос, багато хто навіть не усвідомлює цього свого таємного бажання, але так хочеться, щоб хтось великий і справжній радів тобі, гордився тобою, помітив твою маленьку, але дуже важливу працю.

Господь завжди помічає добро. Він Той, Хто вміє гордитися Своїми дітьми, вселяти в них бадьорість, надію і втіху. Христос здивувався вірі сотника, прославив вдячність самарянина, похвалив упокорювання хананеянки. Він помічає крупиці добра в нашому житті і не дивиться на обличчя, колір шкіри чи віросповідання. Добро скрізь залишається добром, і воно зустрічається іноді в найнесподіваніших місцях.

Апостол Павло, який зі знанням діла та за діло викривав язичницькі устої, проте, писав: “Коли язичники, що не мають закону, з природи законне чинять, вони, не маючи закону, самі собі закон: вони показують, що справа закону написана у них в серцях, про що свідчить їхня совість і думки їхні, які то звинувачують, то виправдовують одна одну” (Рим. 2:14,15). Зауважимо, апостол каже, що язичники творять добро за природою – от як вірує Церква, а ми перефразовуємо цю думку словами Тертуліана, стверджуючи, що кожна душа християнка саме за природою, за своїм богообразним влаштуванням.

Так що ж – може, і не потрібно для них християнство проповідувати? Якщо душа і так християнка, за самою природою, навіщо її знову, як би повторно навертати в християнство? Будьмо уважними. Ми щойно навели думку апостола Павла з Послання до Римлян. Це він вимовив таке судження про язичників, і, проте, аніскільки не сумніваючись, обійшов з проповіддю про Христа увесь всесвіт. Отже, для нього це не було протиріччям. Адже він проповідував не нову етику чи соціально-політичне вчення, і не нову філософію. Він говорив людям про Христа – Спасителя, Бога-людинолюба, Переможця смерті, Творця цього світу.

Люди за природою, якось абсолютно природно прагнули і прагнуть до Добра, Істини та Краси, але вони ніяк не могли зрозуміти, звідки в них це. Апостол їм пояснив, у Кого вони такі пішли, Чий образ вони носять. Він не лише говорив про Христа, але ще і приводив до Нього, і це не метафора, а живий досвід пізнання Бога.

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)

Попередній запис

Про християнську пихатість

Кожна дитина знає, якщо стати між двома тезками, наприклад, двома Наталями чи Оленами – загадуй бажання, і воно обов'язково збудеться. ... Читати далі

Наступний запис

Про християнську пихатість (закінчення)

Урок упокорювання Але – хто ж тоді горить у пеклі? Хтось же повинен горіти в пеклі. Мають же бути точно ... Читати далі