Про християнську пихатість

Кожна дитина знає, якщо стати між двома тезками, наприклад, двома Наталями чи Оленами – загадуй бажання, і воно обов’язково збудеться. Є також інші перевірені способи: можна побажати, дивлячись на зірку, що падає, випити в новорічну ніч шампанського з попелом аркуша із записаною мрією, вгадати, в якому вусі дзвенить, уміло задути свічки на іменинному пирогу і т. д.

Це все, звичайно, наш фольклор, милий і нешкідливий, точніше: милий, коли нешкідливий. Але мова не про те. У всіх нас теж є бажання, і християни теж насправді чогось хочуть.

Християни хочуть спастися. Це саме те, що вони хочуть. Це те, що жадають, про що невпинно печуться, про що всі їх помисли, надії і сподівання. Але, у той же час, це той момент нашого релігійного досвіду, який найменше зрозумілий людям нецерковним. Їм неясно, що ж ми маємо на увазі, коли говоримо про спасіння. Можна ще зрозуміти людину, яка хворіє чи переживає за дітей, щоб вони влаштувалися, створили сім’ю, жили не бідно – просити про це Бога дуже природно і зрозуміло, хто ж вас у цьому докорить! Але ж християни не в цьому вважають своє спасіння, і вся їх релігійність зовсім не вичерпується життєвими проханнями.

Тут слід зробити обмовку. Самі віруючі не завжди розуміють, про що ж вони просять, коли моляться про спасіння чи бажають його добрим людям. Це сумно, але – що тут зробиш. Трапляється, що двоє віруючих, розговорившись, раптом виявляють, що вірять у різних богів і уявлення про спасіння в них різняться неймовірно. Так вже буває, і досить часто, що людей об’єднує не віра, а якісь абсолютно сторонні речі: звичай, хвороба, звичка, політика, страх, а іноді і просто нудьга.

Але багато християн – ні, не більшість, але багато – згодні в тому, що невіруючі та люди інших релігій і сповідань обов’язково горітимуть у пеклі. У віруючих є шанс туди не потрапити – спасається не так вже багато. Тобто спасіння дуже часто мислиться як позбавлення від пекельних мук. Щоб уникнули пекла йдуть у рай. “І якщо праведник ледве спасається, – засмучується апостол Петро, – то нечестивий і грішний де з’явиться?” (1Пет. 4:18). Як казала одна бабуся: “Мені б, грішниці, хоч десь на краєчку там посидіти, ніжки звісити”. Навіть дуже хорошій людині украй важко потрапити до раю, а ви кажете – іновірці.

Для послідовників Бога-людинолюба це дуже дивна віра: переконаність у тому, що всяка невіруюча людина позбавлена спасіння, тобто потрапить у пекло. Є, звичайно, версії м’якші, але вони швидше різновид вже названого варіанту. Деякі богослови і місіонери говорять про це прямо, другі натяками. Але сенс один: невіруючі не спасуться, що в перекладі означає – горіти вам у пеклі! З віруючих спасуться теж не всі, але лише мала частина благочестивих людей, і гарантій – жодних.

Звичайно, це народжує безліч питань. І перше з них: чи може наслідувати Царство Небесне людина, яка сповідує таку віру, тобто релігійно переконана в тому, що всяка неєдиновірна їй людина буде за це і саме за це віддана на вічну муку? В якого бога вірить така людина? Чи можемо ми бути впевнені, що цей бог і є Бог-Любов? Ці питання швидше риторичні і відповідь на них для мене очевидна. З другого боку, чи правильно ми робимо, що ототожнюємо спасіння з позбавленням від пекла? Позбавлення спасіння і пекло – це одне і те ж? Тоді: що таке спасіння? Від чого ми спасаємося? Що ми можемо знати про долю іновірців?

Насінини добра

Серед древніх гір, у дикій пустелі жив відлюдник. Ще хлопчиком він став ченцем і учнем відомого подвижника. У стриманості, у безмовності і пильнуванні він сам непомітно став учителем, і в його скромну печерку стали приходити люди, просячи допомоги та напоумлення.

Одного дня якийсь шанувальник залишив старцю велику суму грошей, щоб він міг купити собі і своєму учневі припасів на зиму. Послушник, одержимий пристрастю сріблолюбства, зарізав старця і викрав гроші. Через декілька днів у печерку повернувся другий учень і знайшов наставника в крові і жахливих ранах, але живого. Сморід від гниючих ран наповнив келію. Уся печера була в крові. Старець жорстоко страждав, але узяв з учня слово, що він до його кончини не зватиме нікого, щоб виявивши його в такому стані, люди не стали переслідувати вбивцю і в того було б більше часу, щоб сховатися.

– Його схоплять і засудять до смерті, – казав старець, – а я не можу цього допустити. З часом він може виправитися і повернутися до правильного життя.

Учень виконав заповіт старця, і він, мужньо переносячи нелюдський біль, помер у своїй печерці.

Це не легенда. І старець, і його учні – реальні особи. Вони жили на початку XX століття, імена їх відомі, як і місце цих подій. Історію цю повідомляє Олександра Давід-Неель у своїй знаменитій книзі “Містики і маги Тибету”. Так, це були справжнісінькі тібетські ченці, і люди, знайомі з духовною практикою ламаїзму, як і просто надзвичайно ревні християни, мають повне право обуритися в цьому місці і перервати читання. І зрозуміло чому: ті духовні досліди, які описує навіть Давід-Неель, здатні викликати жах у будь-якого читача-християнина.

Викликання демонів, поїдання трупів та інші моторошні ритуали. Але мені подобається ця історія тібетського старця, бо вона зміцнює мене в надії на те, що жодна релігія не здатна вбити в людині насінини дійсно людського, посіяного в наші душі Творцем. Жодна релігія. Зокрема і Християнство…

Дозволяю собі це зухвале висловлювання, по-перше, ясно уявляючи, як ми, віруючі люди, дуже часто упокорено приймаємо і навіть виправдовуємо всякі неподобства і людиноненависницькі експерименти, аби тільки вони були втілені в ризу “християнської духовності” і супроводжувалися благочестивою лексикою. А по-друге… Я твердо знаю, що наша віра не вичерпується релігією і набагато більша за неї.

Проте повернемося до вбитого старця. Чому мені раптом пригадався цей випадок? Бо я вважаю значною помилкою переконаність у тому, що всякому невіруючому належить горіти в пеклі. В історії та літературі, і просто в нашому житті ми можемо згадати величезну кількість прикладів безкорисливої жертовності і справжнього людинолюбства, виявленого не лише нехристиянами, але і людьми зовсім невіруючими.

Наприклад, десь на Кавказі живе старенька бабуся в гірському аулі, і в неї кози. Вона любить своїх онуків, годує їх сиром і радіє їх силі і красі. Вона ні слова не знає українською, виховали її в іншій культурі і релігії. Вона молиться так, як її навчила мати, живе так, щоб бути гідною свого батька, свого народу, нікому не бажає зла і, головне, нікому цього зла не чинить. У них не було церков і місіонерів. Вони – мусульмани. І тільки лише тому їй і її дітям та онукам призначені пекельні муки?

Як можна допустити, щоб люди, які не пізнали Христа, але жили згідно Його заповідей, нехай навіть і не підозрюючи про це, приречені на вічні муки? Спіноза, Бергсон, Бубер, Шолом-Алейхем, Януш Корчак були юдеями. Значить – горять у пеклі? Незважаючи на все добро, зроблене ними? Джон Донн, Шекспір, Ньютон, Льюїс були англіканами. І тільки за це віддані на вічні муки? Їх доля нам відома? Великий Гребель, філософ, аскет, людина, яка цілком віддала себе пошуку істини, усім розумом та істотою своєю спрямована до Справжнього буття – їй призначене вічне покарання?

Мої опоненти скажуть: поряд з ними жили справжні християни, лилася мученицька кров, Бергсон хотів хреститися, але так і не зробив цього, Бубер вивчав християнське богослов’я, Шелінг листувався з віруючими філософами – більшість з них чули про Христа і про Його Церкву, але гординя – так! саме гординя! – не дала їм прийняти істину.

Чечня колись була християнською, там ходили християнські місіонери, і їм слід було б повернутися до справжньої віри батьків. Як можна їх добро ставити на один рівень з нашим, християнським, справжнім? Якщо вони теж спасаються, то тоді яка цінність нашої віри?

А я зовсім і не стверджую, що іновірці спасаються, я просто наполягаю, що в нас немає жодних підстав вважати їх приреченими на пекельні муки тільки за приналежність до іншої релігії. Усі євангельські репліки, пов’язані з посмертним покаранням грішників, вказують на головний критерій: Господь судитиме людей за злочини проти любові. Достатньо пригадати опис Страшного суду, який дає нам Сам Суддя в Євангелії від Матфея (25:31-46).

Це не притча, розказана пророком, не сон провидця, не видіння святого. Сам Господь детально викладає хід цього судового процесу. Христос приходить на суд у славі з ангелами Своїми і відділяє грішників від праведників як пастир відділяє овець від козлів. А потім йде опитування підсудних. Про що Христос запитує? Не про релігійну приналежність – на жаль! – не про політичні погляди, не про вченість і соціальний статус. Голих одягнули? Хворих відвідали? Мандрівників приютили? Голодних нагодували? Спраглих напоїли? От і все. А потім кожен йде туди, куди йому слід – у радість Господню чи в муку.

Адже добро універсальне. Кожна людина несе його в собі з народження і нічого поробити з цим не може. Ми, услід за Тертуліаном, віримо, що всяка душа за природою християнка. Древні язичники теж передчували, хоча і не знали напевно, що створені Кимсь по-справжньому добрим, і насінини божественного добра живуть у людях і роблять їх здатними залучатися до божественного буття.

От пророчі слова Цицерона: “Є безперечна певна сила, яка пильнує над родом людським і не для того ростить і живить його, щоб після подолання стількох трудів кинути його в смерть, як у віковічне лихо, – ні, швидше вже ми повинні вважати смерть відкритим для нас притулком” (Тускуланські бесіди І, XLVІІІ, 118).

Якщо в цього витонченого язичника була така світла надія на Бога, передчуття того, що він не згине даремно, і не на муку приречена його душа, а світ цей з усіма його красотами і чудесами, створений добрим Богом, і Йому можна довіряти, то як на його фоні виглядає наша впевненість, що величезне число людей буде кинуте у вогонь? Чи не крок це назад у порівнянні з язичницькими сподіваннями, чи не знак це того, що ми недостатньо засвоїли вчення нашого Спасителя, Який умів цінувати і берегти насінини людського добра, де б Він їх не знаходив?

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)

Попередній запис

Як Бог чинить із пихатими?

Боже ставлення до пихатості можна також побачити з того, як Він чинив з могутніми правителями, яким був, наприклад, фараон. Поза ... Читати далі

Наступний запис

Про християнську пихатість (продовження)

Христос і жінка-хананеянка, Жан-Жермен Друе У Капернаумі до Ісуса підходять юдеї і просять Його зцілити слугу ... Читати далі