Небо: тільки для тих, кому ще не виповнилося 10 років

Христос і діти, Карл Генріх Блох

Мабуть, кожен з нас у дитинстві мріяв про те, щоб нарешті подорослішати: не мусити щоразу просити дозволу, більше не чути ненависних фраз «Цього дітям не можна…», «Ти ще занадто малий…», «Коли виростеш – зрозумієш…» тощо. Дитина мріє про владу над власним життям, про те, що політики часом пишномовно називають правом на самовизначення. Достатньо, однак, нам стати трохи старшими, як одразу з’являються нові мрії: тепер нам хочеться стати кимось знаним і шанованим, а найліпше – мати владу над іншими, мати змогу керувати. Якщо ми вже чогось досягли в житті, значить, нарешті надійшов час, щоб інші визнали нашу вищість. Тільки-но сформується якась група людей, негайно постає питання: «Хто тут керує?». Воно старе як світ, на що вказує навіть… Євангеліє: «Підійшли до Ісуса тоді Його учні, питаючи: Хто найбільший у Царстві Небеснім? Він же дитину покликав, і поставив її серед них, та й сказав: Поправді кажу вам: коли не навернетесь, і не станете, як ті діти, не ввійдете в Царство Небесне! Отже, хто впокориться, як дитина оця, той найбільший у Царстві Небеснім.» (Мт. 18:1-4).

Ця відповідь вражає, особливо якщо взяти до уваги те, що прозвучала за тих часів, коли діти не мали жодних прав (про посаду вповноваженого з прав дітей нікому навіть і не снилося!). Однак Ісус, не вагаючись, перевертає логіку учнів догори ногами: ідеться не про те, щоб пнутися вгору, а про те, щоб сходити вниз. Щоправда, це не означає, що слід бути наївно-інфантильним чи зайняти позицію покірного теляти. Ні, йдеться про те, що людина повинна усвідомити власну недосконалість і слабкість, а навіть, так би мовити, потребу Отця. «Не журіться про життя своє що будете їсти та що будете пити, ні про тіло своє, у що зодягнетеся. […] Знає Отець ваш Небесний, що всього того вам потрібно» (Мт. 6: 25,32).

Дитина знає, що насправді жодним чином не може заслужити всіх тих дарів, які отримує (хоча, правду кажучи, деколи діти намагаються здобути прихильність батьків, проявляючи зовсім непогане знання мистецтва маніпуляції, але то вже інша проблема). І саме це є умовою того, щоб потрапити на небо: знаю, що не заслуговую цього дару, але приймаю його від люблячого Отця. Сама я дуже слабка, ні на що не здатна, але Він несе мене на Своїх руках. Можна б навіть сказати, що на шляху до Царства Небесного людина найбільше потребує вміння приймати, яке цілковито відрізняється від нашої схильности здобувати все, використовуючи силу власних м’язів чи інтелекту (в Італії навіть вигадали гумористичну назву людини, котра вірить у власну велич і вважає, що сама досягла високого становища в суспільстві: Homo Веrlusconianus[1]). Подібним чином ми уявляємо собі «здобування» неба. Думаємо, що станемо перед св. Петром з достатньо довгим списком заслуг і гордо скажемо: «Я заслужив на те, щоб ти пустив мене!». Я, нікчемне створіння, заслужив бути допущеним до участи в житті самого Бога? Чим??? «Хто Божого Царства не прийме, як дитя, той у нього не ввійде!» (Лк. 18:17). Прийме!

Своєю чергою св. Марко, описуючи суперечку учнів щодо першости в їхньому гроні, зазначить, що Ісус відповів їм: «Коли хто бути першим бажає, нехай буде найменшим із усіх і слуга всім! І взяв Він дитину, і поставив її серед них. І, обнявши її, Він промовив до них: Коли хто в Ім’я Моє прийме одне з дітей таких, той приймає Мене. Хто ж приймає Мене, не Мене він приймає, а Того, Хто послав Мене!» (Мр. 9:35-37). А отже, щоб прокласти собі шлях до Царства Небесного, треба приймати не високопосадовців, міністрів та інших важливих осіб, які завдяки своїм знайомствам могли б «посприяти» нам, а слабких і беззахисних, тобто тих, на кого ніхто не зважає. Про такі контакти ніхто не писатиме в газетах, вони не прославлять того, хто налагоджуватиме їх, але – як це не парадоксально – що менше за такі зв’язки цінуватимуть нас люди, то більшою буде наша заслуга в очах Того, «що бачить таємне» й «віддасть тобі», бо ті, хто приймає великих цього світу, «вже мають нагороду свою» (пор.: Мт. 6:2-4).

Сам Ісус, зрештою, демонструє приклад такої поведінки, дорікаючи надто ревним учням, які хотіли звільнити Його від «непотрібних» зустрічей: «Пустіте дітей, щоб до Мене приходили, і не забороняйте їм, бо таких Царство Боже» (Лк. 18:16). Такі сцени не були винятком. Ісус неодноразово ставав на захист слабких, зневажених людей і, зокрема, дітей: «І приступили у храмі до Нього сліпі та криві, і Він їх уздоровив. А первосвященики й книжники, бачивши чуда, що Він учинив, і дітей, що в храмі викрикували: Осанна Сину Давидовому, обурилися, та й сказали Йому: Чи ти чуєш, що кажуть вони? А Ісус відказав їм: Так. Чи ж ви не читали ніколи: Із уст немовлят, і тих, що ссуть, учинив Ти хвалу?» (Мт. 21:14-16). Сліпі, криві й діти… На ці три групи ніхто не зважав у тодішньому світі, ба більше, неповносправні особи не могли складати жертв! Ісус робить можливою їхню повноцінну участь у релігійному житті народу та високо цінує те, що малі діти виголошують правду, якої не хочуть прийняти «великі»: Ісус – Син Давида, Месія! Ті, хто «повинні бачити, не бачать», а слабкі й зневажені здатні відкрити найглибшу правду, бо не опираються сліпо на логіку власного розуму, а вміють бачити чистим серцем і просто вірити. Ця правда викликала в Ісуса таке захоплення, що св. Лука навіть описав виняткову сцену Його радости: «Прославляю Тебе, Отче, Господи неба й землі, що втаїв Ти оце від премудрих і розумних, та його немовлятам відкрив. Так, Отче, бо Тобі так було до вподоби!» (Лк. 10:21).

І знову все перевернуто догори ногами: правду приховано від мудрих і розумних! Це саме про це писав св. Павло: «Як кому з вас здається, що він мудрий в цім віці, нехай стане нерозумним, щоб бути премудрим» (1Кор. 3:18). Нехай стане «нерозумним», щоб зміг повірити, що отримує спасення тому, що Син Божий прийняв ганебну смерть на хресті. Нехай буде дурним в очах світу, проповідуючи, що життя найслабших – святе й недоторканне. З такими поглядами, очевидно, не посяде високого становища на землі, але зробить ту єдину кар’єру, задля якої варто жити: «Прийдіть, благословенні Мого Отця, посядьте Царство, уготоване вам від закладин світу…» (Мт. 25:34).


[1] Homo Веrlusconianus (лат.) – людина берлусконіянська. Це визначення, очевидно, утворено від прізвища скандально відомого італійського політика Сільвіо Берлусконі, який уже багато років усіма силами намагається не втратити здобутої влади й високого суспільного становища. – Прим. пер.

Попередній запис

Світ як завдання (з множення)

(маленький вступ до Мт. 25:14-30 і не тільки...) Мусимо розпочати наші роздуми від Адама і Єви (до того ж у ... Читати далі

Наступний запис

Притча про нечесного управителя (Лк. 16:1-13)

Біблійне заохочення до злодійства та корупції?! Невипадково цю притчу вважають найважчою: управитель, якого мали звільнити з роботи, бажаючи забезпечити собі ... Читати далі