Бог, Який слухається людини

«І був їм слухняний» (Лк. 2:51). Хто ж за тих часів зважав на думку теслі Йосипа з Назарету, а надто на те, що говорила його дружина, Марія? Аж ніяк не імператор, не його намісник і навіть не начальник місцевої синагоги. Хіба що звичайні, прості люди, порядні й чесні, але далекі від усіляких структур влади. Однак… однак саме їх, цього чоловіка й Жінку, слухався сам Син Божий, Той, що «усе через Нього повстало». Син споконвічного Отця корився тому, що казала Йому молода Жінка, яка справді була Його Матір’ю! Він – Любов – від Неї вчився любити серцем людини, усміхатися, промовляти сердечні слова. А коли трохи підріс, почав оволодівати фахом ремісника, працюючи поряд із Йосипом. Сам Ісус скаже про Бога, що «Отець любить Сина, і показує все, що Сам робить, Йому» (Ів. 5:20), натомість у дитинстві та юності Він, Син, слухався вказівок названого батька, Йосипа, щоб добре навчитися забивати цвяхи і розпилювати дерево…

Увійшов у людську дійсність з усіма її обмеженнями; увійшов у життя конкретного народу, який аж ніяк не був ідеальним і переживав не найліпші часи своєї історії: влада римського окупанта болісно давалася взнаки. Та Він прийшов не для того, щоб закликати до повстання, до збройної боротьби з окупантами; ба більше, навіть казав віддати «кесареве кесареві» та зцілив слугу римського сотника! Він прийшов, щоб принести іншу свободу – свободу відкуплених дітей Божих, якої не зможе відібрати навіть ціла армія Римської імперії.

Однак Його все одно звинуватили в боротьбі проти влади, адже саме такий закид міг зацікавити римського намісника, Понтія Пилата, який не розумівся на тонкощах юдейської віри та не звернув би уваги на слова про те, що Тесля з Назарету не може бути Месією!

А Він знову погоджувався на все, знаючи, в які страшні людські руки має віддати Себе, і, охоплений жахом, повторював Отцеві: «А проте, не чого хочу Я, але чого Ти» (Мр. 14:36).

Йому достатньо було вийти з Гефсиманського саду й розчинитися в мороці ночі… але Він дав зв’язати Себе й поставити перед судом. Він, Бог, прийняв від людей вирок, безправність якого підтвердив навіть один із сучасних єврейських знавців тодішнього права.

Те, що Ісус віддався в руки катів, не означало, однак, що пасивно сприйняв безправ’я: поставши перед Анною, Він відважно домагався легального процесу із залученням свідків («Поспитайся тих, що чули, що Я їм говорив» – Ів. 18:21), а коли Його вдарили в обличчя, рішуче запротестував: «Якщо зле Я сказав, покажи, що то зле; коли ж добре, за що Мене б’єш?» (Ів. 18:23).

Перед Анною постає як Учитель, Кайяфі демонструє Свою месіянську гідність, а Пилатові пояснює відмінність Свого царювання. Так, навіть римський намісник почує відповіді на деякі свої запитання. Є лише один представник влади, на вимоги якого Ісус відповість «опором мовчання», – цар Ірод, котрий розраховував на те, що Вчитель з Назарету вчинить якесь чудо на очах у його двору. Ісус ніколи не погоджувався бути «машиною, що творить чудеса». Свою чудотворну силу Він використовував лише для того, щоб підтвердити проповідуване вчення, тож якщо хтось не бажав прийняти Його науки та був жадібний лише до чудес, Ісус мав для нього тільки одну відповідь – мовчанку. Він готовий підкоритися вирокові будь-якої влади, щоб здійснити спасенний Божий задум, однак жодній владі не дозволить маніпулювати Собою задля власних забаганок. Виразно скаже про це в розмові з Пилатом: «НАДО МНОЮ ти жадної влади не мав би, коли б тобі зверху не дано було» (Ів. 19:11). Часто ці слова трактують – і, мабуть, недоречно – як ще одне свідчення істинности твердження про те, що вся влада походить від Бога. Так, у Святому Письмі є тексти, в яких викладено цю засаду (наприклад, Рим. 13:1-7), але, здається, у згаданій розмові Ісус мав на увазі абсолютно виняткову роль Пилата; Він немовби хотів йому сказати: «Хоча в тебе така велика влада, за нормальних обставин ти ніколи не мав би влади НАДІ МНОЮ, бо Я належу до іншої дійсности, а сьогодні стою перед тобою та приймаю твій вирок лише тому, що цього вимагає спасенна воля Мого Отця».

Наш людський мозок не здатний зрозуміти, чому так мало статися: чому закон спасення – це закон парадоксу? Син Божий не лише «став під Законом (Мойсеєвим), щоб викупити підзаконних» (Гал. 4:4-5), а й підкорився світському законові (а навіть беззаконню!), прийнявши несправедливий смертний вирок, щоб подарувати нам життя вічне. Хтось зауважив, що представники влади народу, який володів найвищим релігійним законом (Мойсеєвим Законом), і народу, котрий мав найдосконаліше світське право (римське), винесли… смертний вирок Синові Божому! Але саме те, що було скандальним нонсенсом, виявилося джерелом сенсу – джерелом благодаті, яку випромінює Хрест. І тому відтоді не існує жодної ситуації, якої ми не могли б наповнити сенсом і вартістю, навіть якщо мусимо терпіти над собою найбездарнішу чи найнесправедливішу владу – почавши від батьків і вчителів та закінчивши політиками. Каже нам про це Хрест Христа, а також тисячі мучеників, які й нині нагадують, що навіть за найнелюдяніших часів можна залишатися ЛЮДИНОЮ.

Попередній запис

Коли слабка людина постає перед Трисвятим (Іс. 6:1-13)

Його звали Ісая. Він прийшов до святині – так само, як неодноразово робив це раніше та чинитиме пізніше, – навіть ... Читати далі

Наступний запис

Світ як завдання (з множення)

(маленький вступ до Мт. 25:14-30 і не тільки...) Мусимо розпочати наші роздуми від Адама і Єви (до того ж у ... Читати далі