Євреїв 13:9-16 – 13:17-25

Євреїв 13:9-16 – Знаходячись поза цим містом, чекаючи іншого

«Не захоплюйтеся всілякими та чужими науками. Бо річ добра зміцняти серця благодаттю, а не стравами, що користи від них не одержали ті, хто за ними ходив. Маємо жертівника, що від нього годуватися права не мають ті, хто скинії служить, бо котрих звірят кров первосвященик уносить до святині за гріхи, тих м’ясо палиться поза табором, тому то Ісус, щоб кров’ю Своєю людей освятити, постраждав поза брамою. Тож виходьмо до Нього поза табір, і наругу Його понесімо, бо постійного міста не маємо тут, а шукаємо майбутнього! Отож, завжди приносьмо Богові жертву хвали, цебто плід уст, що Ім’я Його славлять. Не забувайте ж і про доброчинність та спільність, бо жертви такі вгодні Богові.»

Я вже розповідав про те, як я читав щоденник священика, що знаходився в таборі військовополонених з 1940 по 1945 рік. Читання захоплює і в той же час розчаровує; захоплює, бо щоденник давав можливість спостерігати день у день, очима очевидців, життя ув’язнених, розчаровує – оскільки німці, ясна річ, не дозволили б навіть у щоденнику писати щось «підривне». Цензурі піддавалися не лише листи в табір і з табору, але і щоденники (багато ув’язнених вели щоденник). Якщо виявлялися занадто відверті висловлювання про перебіг війни, щоденники конфіскувалися і знищувалися. З особливою пильністю проводилися перевірки в останні два роки війни, коли союзники вторглися в Європу і військовополонені жадібно хапалися за будь-який слух, гадаючи, коли ж прийде звільнення.

От чому про сучасні події часто писали свого роду шифром, який зовсім не завжди вдається розгадати. Наприклад, автор недомовками згадує повітряні рейди союзників, він говорить про події війни так завуальовано, що інші полонені, зрозуміло, розуміли його з півслова, а я без коментарю не розберуся. В якийсь момент я зміркував, що записи про курей і лисиць ніяк не пов’язані із сільським господарством: йдеться про військовополонених, що втекли з табору. Автор щоденника висловлює надію, що вони вислизнуть від «лисиць», тобто охоронців або посланих навздогін солдатів, не будуть схоплені чи убиті, але благополучно дістануться до своїх.

Але от текст, зовсім не завуальований, проте щоб його зрозуміти, потрібно уявити собі ситуацію, про яку в ньому говориться, і те, що спочатку здавалося загадковим, набуде сенсу. Адже ми вже близькі до того, щоб проникнути в «історичну ситуацію» перших адресатів послання. От вони бачать пораду не захоплюватися «всілякими та чужими науками» відносно харчових заборон. Нехай не страшаться прийняти засудження, що неминуче припадає на долю послідовників Ісуса. Не нинішнього міста чекають, а міста прийдешнього. І знову автор нагадує їм про істинні жертви, які вони повинні принести замість регулярних тваринних жертвопринесень. Читачі цього послання поступово вчаться розрізняти нинішній Єрусалим і Єрусалим прийдешній (12:22-24) і розуміти, що самі вони знаходяться в прийдешньому, а не теперішньому Єрусалимі.

З цього ще не виходить, ніби адресати неодмінно проживали в Єрусалимі. Це могли бути члени юдеохристиянської общини десь у Палестині, а то і в язичницькому світі, що сприймала себе як «маленький Єрусалим». Проте згадка вівтаря і жертвопринесень показує, що цим людям слід було дистанціюватися від земного міста і Храму, де все ще звершувалися жертвопринесення, а в юдаїзмі існувало тільки одне таке місто і Храм.

Цілком імовірно, що цей повний туманних натяків уривок тому і написаний у такій загадковій формі, що в той момент і автор, і читачі знали, наскільки напружена ситуація склалася навколо послідовників Ісуса в Єрусалимі і його околицях. Треба було заохотити читачів глибше продумати свою віру і висновок з неї і підготуватися до остаточного розриву з юдаїзмом, який міг статися в будь-який момент. Важко судити, чи відноситься послання до пори юдейського повстання проти Риму (66-70 Р.Х.), оскільки неодноразово траплялися інші кризи і катастрофи, коли християн звинувачували в зраді національним інтересам. Але, звичайно, велика війна, що закінчилася знищенням Єрусалиму і Храму, якнайкраще вписується в цей контекст.

Тепер ми починаємо ясно розрізняти в авторській інтонації іронію. У вірші 9 він застерігає проти «всіляких та чужих наук», а ці науки – приписи про чисту і нечисту їжу! Його читачам доведеться поглянути на юдейські харчові заборони, правила про те, що можна їсти і як це готувати (а без цих правил немислимий істинний юдаїзм), як на ті науки, які здавалися дивними більшості юдеїв, тобто на науки зовнішнього, язичницького світу. У таких правилах немає жодної користі, стверджує автор послання. Важлива благодать у серці, а не їжа в шлунку. Щоб зрозуміти суть конфлікту, досить заглянути в Мр. 7 або Гал. 2.

У віршах 10-14 він знову порівнює Ісуса з тваринами, що приносяться в жертву за гріх. Цього разу підкреслюється не досконалість Його жертви (про це досить сказано в розділах 9 і 10), а схожість між Ісусом, страченим за містом, і тваринами, чиї тіла спалювали за межами стану. (Цілком імовірно, що автор під час всього послання вважає за краще говорити про скинію в пустелі, а не про Єрусалимський Храм ще й тому, що йому не хотілося сконцентровуватися на основних інститутах юдаїзму, на будівлі і на системі в цілому, які за словами Ісуса вже підлягають Божому суду.) Важливіше інше: послідовники Ісуса готові покинути місто і Храм, нехай навіть одноплемінники-євреї визнають їх зрадниками і проклянуть.

Подібне «відлучення» не позбавить їх прямого доступу до Бога і можливості відчувати Його присутність, як відчувалося воно в Храмі. Навпаки, вони «мають жертовника», з якого мають право годуватися (в. 10), – як і вище в посланні, йдеться про небесне святилище, де вірні допускаються не лише в зовнішній двір, як прості вірні в Єрусалимський Храм, а в Святеє святих, бо вони освячені кров’ю Ісуса (в. 12). От чому християни можуть вважати себе більш привілейованими, ніж єрусалимське священство («що скинії служать», – знову ж таки «зашифроване повідомлення»). Вірш 10 наполягає: хто не поспішить прийняти переваги нового Заповіту, що відкрилися в Ісусі, не буде допущений до того останнього і досконалого вівтаря. Бог встановив новий Заповіт, але для тих, хто відмовляється від благословень цього Заповіту, не залишається обіцянь.

Місто нинішнє приречене на знищення, і залишається лише місто обітоване, місто прийдешнє. У Гал. 4:25-26 нинішній Єрусалим опиняється в рабстві і під судом. Послідовники Ісуса претендують на громадянство в Єрусалимі прийдешньому (розділи 11 і 12). Підсумок усього цього – радісне, безперешкодне служіння (вірші 15-16). От «жертва», угодна Богові, а не тисячі зарізаних тварин. Богові приємні люди, що повторюють ім’я Ісуса в особистій молитві, спільному богослужінні та свідоцтві, чого б їм це не вартувало. Їх свідоцтво принесе плоди. І буденне життя християнської общини, життя в щедрому і великодушному товаристві, саме по собі є «жертвою», актом поклоніння. Бог дуже задоволений цим. Ми казали, що не можна справами заслужити прихильність Божу, але звідси зовсім не витікає, що Бог не радіє, коли ми щось робимо або намагаємося зробити заради Його імені. Любов не можна заробити або заслужити, тому вона так радіє взаємності. І це теж – справа Його благодаті. На такій ноті якраз і завершується послання.

Євреїв 13:17-25 – Нехай буде з вами Бог миру

«Слухайтесь ваших наставників та коріться їм, вони бо пильнують душ ваших, як ті, хто має здати справу. Нехай вони роблять це з радістю, а не зідхаючи, бо це для вас не корисне. Моліться за нас, бо надіємося, що ми маємо добре сумління, бо хочемо добре в усьому поводитись. А надто прошу це робити, щоб швидше до вас мене вернено. Бог же миру, що з мертвих підняв великого Пастиря вівцям кров’ю вічного заповіту, Господа нашого Ісуса, нехай вас удосконалить у кожному доброму ділі, щоб волю чинити Його, чинячи в вас любе перед лицем Його через Ісуса Христа, Якому слава на віки вічні. Амінь. Благаю ж вас, браття, прийміть слово потіхи, бо коротко я написав вам. Знайте, що наш брат Тимофій вже випущений, і я з ним; коли незабаром він прийде, я вас побачу. Вітайте всіх ваших наставників та всіх святих. Вітають вас ті, хто в Італії. Благодать зо всіма вами! Амінь.»

Нещодавно я розмовляв з другом, який щойно прийняв сан єпископа. Чудова людина, розумна, освічена, відкрита, повна ідей, любові, добра. Здавалося б будь-яка церква рада була б мати такого керівника.

– Як йдуть справи? – запитав я.

– Керувати цією церквою – все одно що кішку на повідку вигулювати! – поскаржився він.

Так, деякі кішки не заперечують проти організованих прогулянок. Можливо, вони вважають себе собаками. Але найчастіше кішки і чути не бажають, коли від них вимагають йти прямо або направо. З ображеним виразом обличчя вони прямують у протилежному напрямі. Занадто часто так чинять і християни. У сучасному західному світі стало можна тримати будь-яке начальство під підозрою, влада розбещує, а тому якщо людині надумалося чинити зовсім навпаки, це нібито гідніше, ніж коритися чужій думці.

Проте в Божій Церкві існує ієрархія і система відповідальності. Народ Божий – вівці, що потребують пастиря, читаємо ми на кожній сторінці Писання. Звичайно, істинний наш Пастир – Ісус (в. 20), але не забудемо і Євангеліє від Івана (розділ 21), в якому Він сам призначив Петра пасти овець, і з тієї пори Він із віку у вік закликає нових пастирів.

Зрозуміло, пастирі повинні наглядати за вівцями, а не пригноблювати їх, як диктатори, не стригти заради власної вигоди, не лукавити, як більшість політиків всюди і навіть у порівняно вільному демократичному світі. Але доки пастирі виконують свій обов’язок, для овець же краще – слідувати, куди їх ведуть. У цій пораді немає ні краплі «поблажливості» (як у цьому часто докоряють Церкві), вона виходить із здорового глузду. Кожному християнинові і кожній общині слід зрозуміти, що Бог дійсно закликає певних людей учити, провадити, наставляти і оберігати стадо, і що для обох сторін краще, коли ці стосунки пов’язані з радістю.

Вірші 18-19 і 22-23 дають нам певне уявлення про ситуацію, в якій перебувають автор послання та його адресати. Вірш 19, співзвучний словам Павла (Филим. 22) наводить на думку, що сам автор знаходиться в ув’язненні, хоча досі в посланні про це не говорилося ні прямо, ні побічно. А можливо, він просто зайнятий великою і важкою роботою і тому не може зараз повернутися до пастви. Несподівана згадка звільненого Тимофія у вірші 23 зв’язує це послання з оточенням апостола Павла, але все-таки не допомагає ідентифікувати автора чи хоч би місце або час, коли і де був написаний цей текст. Також і згадка тих, «хто в Італії» у вірші 24 не означає неодмінно, що автор у той момент знаходився в Італії, – цілком можливо, що він належав невеликій общині вихідців з Італії, наприклад, вигнаних з Риму при Клавдії (пор. Дії 18:2). У такому разі обмовка «Італія» замість «Рим» – ще один запобіжний засіб. Вірш 22 (вказівка, що це умовляння написане «коротко») може викликати посмішку – скільки ж можна було б написати, якщо б не «коротко?! Проте якщо порівняти послання з філософськими трактатами перших двох століть, воно і дійсно здасться коротким, адже автор іноді дає нам зрозуміти, що міг би написати значно більше.

Завершальний розділ послання увінчаний благословеннями (вірші 20-21), які і понині повторюють у багатьох церквах і особливо на Пасху. Досі автор не сконцентровувався спеціально на воскресінні Ісуса, хоча по всьому тексті послання пам’ятає про нього. Досі йому важливішими були інші аспекти: жертовна смерть і входження Ісуса в небесне святилище для перебування за нас усіх. Але обидва ці аспекти мають сенс лише у світлі воскресіння Ісуса з мертвих – на цьому наполягатиме будь-який розділ Нового Заповіту. Тепер, коли послання добігло кінця і пора звести воєдино всі закладені в ньому ідеї, це стає остаточно ясним.

Бог «з мертвих підняв» Ісуса, повернув Його у світ живих, підтвердивши тим самим, що Він є дійсно «великий Пастир вівцям». Кров, пролита на хресті, стала жертовною кров’ю, що скріпила новий Заповіт, – повний і остаточний союз Бога з народом, їх договір, з якого починається давно очікуваний Ізраїлем «вік майбутній». От що означає слово «вічний» – що не просто «триває без кінця» (адже це нудно!), але що «відноситься до майбутнього Божого віку», в якому в нас з’являться нові завдання, нові можливості та творчі дерзання.

І для цього немає потреби пасивно чекати «життя після смерті». Бог бажає вже зараз зробити все це (хоч би заздалегідь) через Свій народ. От чому благословення триває молитвою: «Нехай вас удосконалить у кожному доброму ділі, щоб волю чинити Його» (в. 21). Готуючись до виконання серйозного завдання, люди тренуються, перевіряють своє спорядження – будь то адвокат, якому от-от належить увійти до залу суду з відповідними паперами, будь то сантехнік, якому знадобляться інструменти, або мій друг єпископ, що перейняв на себе відповідальність за одну з Божих церков. Послання до Євреїв завершується молитвою про те, щоб Бог спорядив кожного християнина для Його справи – не лише зовнішньо, але і внутрішньо, щоб ця справа виконувалася угодним для Бога чином.

Ми підійшли до осереддя таємниці християнського життя, християнського керівництва і християнської діяльності, що відносяться до Царства. Послання ґрунтовно пояснило нам, яка рішучість, яке терпіння і зусилля потрібні для цієї роботи. І це зусилля не легшає через те, що Бог вершить Свою роботу в кожному з нас і в общині в цілому. Проте, готуючись до роботи і дякуючи Богу після її завершення, не забуватимемо, що містично це саме Він творить щось у нас і через нас.

Подібно до Ісуса, ми також проходимо через боротьбу і страждання і на власному досвіді осягаємо, що це таке. Але цього і слід було чекати, оскільки Бог діє в нас «через Ісуса». І тим більше від початку і до звершення личить віддавати Йому «славу на віки вічні», бо Він проклав цей шлях, дав нам можливість увійти до присутності Божої і чекає, щоб прийняти і обійняти нас у місті прийдешньому. Через Його життя, через Його смерть, завдяки Його воскресінню, вознесінню і дару Його Духа, ми можемо робити те, що покликані робити, і бути тим, чим бути повинні, і приймати наслідки свого вибору з радістю і веселощами.

Усе це – і набагато більше – висловлено в останньому вірші: «Благодать зо всіма вами!»

Попередній запис

Євреїв 12:25-29 – 13:1-8

Євреїв 12:25-29 – Царство непохитне «Глядіть, не відвертайтеся від того, хто промовляє. Бо як не повтікали вони, що зреклися того, ... Читати далі