Суд. У наші дні завдяки телепередачам і детективним романам нам відкрився раніше таємничий світ правосуддя. Охочі можуть навіть дивитися по кабельному телебаченню прямі трансляції із судових процесів над вбивцями і сексуальними маніяками. Час від часу ми стаємо свідками того, як спритні адвокати рятують від в’язниці знаменитостей, навіть коли усі навколо знають, що вони винні.
І доби не пройшло після арешту в Гефсиманії, як Ісус побував на шести допитах. Слідчими виступають то юдеї, то римляни. Врешті-решт розгублений прокуратор засуджує Христа до найтяжчого покарання, передбаченого римськими законами. Коли читаєш описи допитів, у вічі впадає беззахисність Ісуса. Немає ні єдиного свідоцтва на Його захист. Ніхто не наважується заперечити проти цієї несправедливості. Ісус навіть не намагається захистити Себе. Та і Бог Отець не вимовляє ні слова.
Заарештованого водять від одного слідчого до другого. Нікому не хочеться нести відповідальність за Ісусову смерть, хоч стратити Його хочуть вони всі. Сотні сторінок у богословських працях присвячені питанню, хто більше винен у смерті Христовій: римляни чи юдеї[1]. Насправді рішення вони прийняли спільно. Проте, обговорюючи порушення, допущені під час процесу, ми забули про головне: Ісус дійсно являв загрозу для єрусалимської влади.
Ісус мав владу над натовпом, у Нього була безліч послідовників, так що Він давно викликав підозру в Ірода в Галілеї і в Синедріону в Єрусалимі. Потрібно визнати, що вони невірно зрозуміли Його слова про Царство, проте незадовго до арешту Ісус дійсно використовує силу, щоб вигнати торговців з храму. Це стривожило Синедріон, який за всяку ціну намагався зберегти мир і оберігав своїх римських хазяїв. Крім того, з чуток, Ісус стверджував, що здатний за три дні зруйнувати і знову збудувати храм. Судді не можуть встановити, що Він казав у точність, проте їх тривога зрозуміла. Уявіть, що в наші дні вулицями Нью-Йорка ходить араб і каже: «Всесвітній торговий центр рухне, і я зведу його в три дні».
Проте загроза політичної стабільності в очах законників ніщо в порівнянні з тим, що Ісус проповідує. Всякий раз, як Він відпускає гріхи і називає Бога Своїм Отцем, фарисеї жахаються. Його уявне недотримання суботи обурює їх: за Мойсеєвим законом порушення суботнього спокою – страшний гріх. На їх думку, Ісус порушує закон, не зважає на постанови про жертви, належну їжу і відмінності між чистим і нечистим.
І от у суді первосвященик ставить Йому питання, на яке підсудний згідно із законом зобов’язаний відповісти: «Заклинаю Тебе Богом Живим, скажи нам, чи Ти Христос, Син Божий?». Ісус відповідає: «Ти сказав».
Обвинувачений каже про Сина Людського, Який гряде на хмарах небесних. Це було вже занадто. Для правовірних юдеїв ці слова – богохульство. «Він богохульствує! Навіщо нам ще свідки?» – вигукнув первосвященик, роздираючи не собі одяг (Мф. 26:63-65).
Якщо розмови Ісуса не богохульство, за яке карають смертю, означає, Він і справді Месія. Третього не дано. Але хіба це можливо? Зв’язаний, заарештований, безпорадний, Ісус менше за все схожий на Месію.
Проте римляни навряд чи визнають богохульство злочином, вони вважають за краще не втручатися в місцеві релігійні спори. Отже доки Ісуса ведуть до римських суддів, звинувачення міняється: замість богохульства – підбурювання до заколоту. Адже слово «Месія» врешті-решт означає «цар». А римлянам не подобається, якщо хтось присвоює собі цей титул.
Перед Іродом, тим самим царем, який обезголовив Іоанна Хрестителя і вже давно хотів зустрітися з Ісусом, підсудний зберігає мовчання. Тільки Пілату вдається отримати від заарештованого хоч щось, що нагадує визнання. «Ти Цар Юдейський?» – запитує Пілат. І зв’язаний Ісус з розпухлим від побоїв обличчям знову відповідає: «Ти кажеш» (Лк.23:3).
Не раз Ісус відмовлявся відкрито проголосити Себе Месією. Коли зцілені Ним люди, учні і навіть біси називали Його Месією, Він велів їм мовчати. У дні Його слави, коли схвильовані люди переслідували Його, немов прихильники знаменитість, Він тікав від них. А коли Його наздогнали і хотіли негайно коронувати, Він прочитав таку проповідь, що багато хто залишив Його.
І ось того дня, коли Він уперше з’явився перед владою, того дня, коли Його слова здаються повною безглуздістю, Він нарешті каже, Хто Він. «Син Божий», – відповідає Він первосвященикам, у владі яких опинився. «Цар», – каже римському правителеві, який, мабуть, у відповідь розреготався. Можливо, Пілат прийняв цього жалюгідного за звичайного божевільного, який кричить, що він – сам цезар.
Слабкий, знедолений, приречений на смерть, усіма покинутий – от коли Ісус вирішив відкрити, Хто Він, і назвався Христом.
Павло скаже пізніше, що принижений Месія став для юдеїв каменем спотикання. Такий камінь кидають за непотрібністю, він лише перешкода. Проте Господь може зробити з нього наріжний камінь нового царства.
* * *
Голгофа. У спогадах, присвячених рокам напередодні Другої світової війни, П’єр Ван Пасен розповідає, як нацистські штурмовики схопили і притягали в штаб літнього рабина. У тій же кімнаті двоє інших штурмовиків били до смерті ще одного єврея. Ті, хто заарештував рабина вирішили потішитися. Вони його роздягнули і наказали читати проповідь, яку він підготував до суботнього богослужіння. Рабин попросив повернути йому кіпу, нацисти, насміхаючись, погодилися. Так виходило ще смішніше. Переляканий рабин тремтячим голосом почав говорити про упокорювання перед Богом, поки його мучителі з реготом штовхали його, а з іншого кінця кімнати доносилися крики його товариша за нещастям.
Читаючи євангельську розповідь про арешт, тортури і страту Христа, я згадую цього жалюгідного літнього рабина в поліцейському відділку. Я бачив десятки фільмів про Христа, багато разів перечитував Євангелія, та все ж я не можу до кінця відчути, якому приниженню, якій ганьбі піддали Сина Божого на землі: з Нього зірвали одяг, Його висікли, плювали Йому в обличчя, били по щоках, наділи терновий вінець.
Юдеї і римляни знущалися з Христа. Ах, так Ти Месія! Ну що ж, давай пророкуй! Удар. Хто Тебе ударив, а? – Ще удар. – Спробуй вгадай, Ти ж пророк! Не виходить? А говориш: Месія!
– Ах, так Ти до того ж і цар! Дивіться, у нас тут справжній цар з’явився! Нумо, живо усі на коліна! Але в Тебе ж корони немає! Непорядок! Буде Тобі корона. Що, колеться? Почекай, підправимо. Тільки подивіться, які ми красиві. Тепер потрібно Тебе одягнути, а то вся спина в кровиці. Невже Ваша Величність впала?
І так тривало весь день: жорстокі забави слуг у дворі у первосвященика, знущання римських воїнів, улюлюкання роззяв, що вишикувалися уздовж Хресного шляху, кепкування натовпу, що зібрався біля хреста, прокляття розбійника, розіпнутого на сусідньому хресті. Ти ж казав, що Месія? Ну так зійди з хреста! Інших збирався рятувати, а Себе врятувати не можеш?
Я багато роздумував, а іноді і вголос ставив питання, чому Господь дозволив творити злодійства Чингізхану, Гітлеру, Сталіну. Але ніщо не зрівняється з тим, що Бог дозволив зробити над Собою в ту п’ятницю в Єрусалимі. Всякий раз, як бич врізався в Його спину, всякий раз, як кулак опускався на Його обличчя, Він боровся з тією ж спокусою, що в пустелі чи в Гефсиманії. Легіони ангелів чекали одного Його слова. Одно слово – і тортури закінчилися б.
«Навіть думка про хрест не повинна відвідувати римського громадянина, – казав Цицерон. – Хрест – це не для його зору і слуху». Розп’яття в римлян вважалося найжорстокішим покаранням. Так страчували вбивць, бунтівних рабів і інших особливо небезпечних злочинців у колоніях. Римських громадян страчувати на хресті було не можна, їм відрубували голову. Юдеї також вважали розп’яття ганьбою: «Проклятий перед Богом усякий повішений на дереві», – говориться у Второзаконні 21:23, а тому вони побивали злочинців камінням, коли мали право визначати покарання.
Жахливі подробиці страти через розп’яття, можна знайти в Євангеліях, у книгах з історії і медицини, так що я не бачу необхідності наводити їх тут. Тим більше Сам Ісус, судячи з Його останніх слів, майже не думав про біль. Його крик, що найбільше схожий на скаргу людини, яка страждає: «Пити!» (Ін. 19:28), проте Він відмовився пити оцет, який міг би полегшити Його муки. (По злій іронії Той, Хто напоїв вином ціле весілля, Той, Хто обіцяв назавжди угамувати всяку спрагу, помирав з пересохлим горлом, вдихаючи кислий запах оцту, що омочив Його бороду.)
Ісус, як завжди, думав про інших. Він простив Своїх катів. Він потурбувався про Свою матір. Він обіцяв рай розбійникові, що розкаявся.
У Євангеліях ми знаходимо лише обривки того, що говорив Ісус на Голгофі, і тільки два євангелісти однаково наводять останні слова Христові. У Луки 23:46 ми читаємо: «Отче, у Твої руки віддаю дух Мій», – навіть помираючи, Ісус довіряє Отцю. «Звершилось!» – каже Ісус в Євангелії від Іоанна 19:30, немов підводячи підсумок Своєму служінню на землі. Проте найзагадковіші слова – це сумний вигук, який ми знаходимо в Матфея 27:46 і Марка 15:34: «Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?»[2].
Уперше в Євангеліях Ісус звертає Свою молитву не до «Отця», а до «Бога». Звичайно, це цитата з псалму, проте подібне звернення свідчить про ту відірваність від Отця, яку Ісус переживає. Неймовірно, але в Самому Богу стався розкол: Сину здалося, що Отець Його покинув.
«Скованість» Бога, можливо, найболючіше давить на тих, хто ближче до Нього. Тому Сам Бог, Який став людиною, більше за всіх людей був залишений Богом», – писав К.С. Льюїс, і він абсолютно правий. Якщо касирка в супермаркеті чи навіть мій сусід відвернуться від мене, я, може, і стану переживати, але не занадто. Проте якщо моя дружина, з якою я прожив багато років, раптом перестане зі мною говорити – мені буде дуже боляче.
Жодному богословові не вдалося достовірно пояснити, що ж сталося того дня з Трійцею. Ми чуємо крик дитини, яка думає, що її кинули. Хіба легше було Ісусу від того, що Він заздалегідь знав, що на Нього чекає така смерть? Хіба легше було Ісааку від того, що він знав, що Авраам, його батько, кладе його на вівтар для виконання Божої волі? А якби ангел не з’явився і Авраам встромив ніж у серце свого сина, єдиного сина, якого він любив? Що було б тоді? Це сталося на Голгофі, і Син почуває Себе покинутим.
Ми не знаємо, що відчував у цю хвилину Отець. Ми можемо тільки здогадуватися. Син «відкупив нас від прокляття закону, ставши за нас прокляттям», – пише Павло в Посланні до Галатів 3:13. «Того, Хто не знав гріха, Він зробив жертвою за гріх», – читаємо ми в його 2 Посланні до Коринф’ян 5:21. Ми знаємо, як Бог ставиться до гріха. Можливо, і Отець відчував Себе покинутим.
[1]Казати, що в смерті Христовій винен єврейський народ у цілому, – чи не найстрашніший в історії наклеп. Хіба звинувачуємо ми італійців у тому, що їх предки чинили в Палестині дев’ятнадцять століть тому? Джозеф Клауснер пише: «Євреї як народ у смерті Ісуса винні значно менше, ніж греки у смерті Сократа; проте нікому і на думку не спаде сказати, що кров Сократа лежить на сучасних греках. Проте, от вже дев’ятнадцять століть світ покладає відповідальність за кров Ісуса на Його співвітчизників. І євреї розплачуються за Його смерть цілими потоками крові». Усе це відбувається всупереч сказаному Ісусу, що Він «посланий… до загиблих овець дому Ізраїлевого», і всупереч тому, що майже всі перші християни були євреями.
[2]Коментатори відмічають, що ці слова – найважливіший доказ того, що ми маємо справу з правдивим описом подій на Голгофі. Навіщо тому, хто хоче заснувати нову релігію, приписувати вмираючому героєві фразу, повну такого відчаю? Єдине пояснення: це – саме те, що Він сказав.
