Коли в Бога людське серце

Слово «почуття» видається нам не зовсім відповідним, коли говоримо про Ісуса; напевне, значною мірою вплинув на це той Його образ, до якого ми звикли, – зі співчутливим поглядом і солодкавою усмішкою, що більше пасувала б зіркам Голівуду, ніж євангельському Ісусові. Чи така людина може що-небудь відчувати?

Однак Євангелія виразно говорять нам про різні почуття Ісуса, згадують про Його радість, сум, подив… Спробуємо – скільки це можливо – «заглянути в Ісусове серце», однак обмежимося лише тими твердженнями, які містяться безпосередньо в євангельських текстах; нічого натомість не вгадуватимемо й не робитимемо жодних логічних висновків, не маючи для цього підстав у вигляді конкретних фрагментів Письма.

Любов

Кого Ісус любив? Найпростіша відповідь: любив Отця. Характерно, однак, що хоча Його життя було однією великою відповіддю на любов Отця, то все ж лише раз євангелист описав, як Він зізнається в цій любові, до того ж у дуже знаменному контексті. Отож, перед Своїм арештом і хресним шляхом Ісус сказав: «Та щоб світ зрозумів, що люблю Я ОтцяУставайте, ходім звідсіля!» (Ів. 14:31).

Любив Він і учнів: «Полюбивши Своїхдо кінця полюбив їх» (Ів. 13:1). Мав також, як кожна людина, друзів: любив родину Лазаря, з особливим теплом ставився до Свого улюбленого учня, а ще з любов’ю глянув на… багатого юнака, який навіть у такій ситуації не зміг відмовитися від свого багатства.

Радість

Дивовижно, що Євангелія, в яких так часто йдеться про радість, рідко згадують про радість самого Ісуса, яка завжди пов’язана з реалізацією Божих планів. Ісус радіє у Святому Духові, що Отець утаїв ці справи від премудрих і розумних, але немовлятам відкрив (пор.: Лк. 10:21), – захоплюється волею Отця. Для Нього воля Бога – це не допуст, який треба прийняти (ну що ж… такою була воля неба…), а прояв найвищої мудрости, з котрою Він – Син – цілковито згодний.

Здивувати нас, однак, може інший текст, в якому йдеться про радість Ісуса. Отож, коли Він довідується про смерть Лазаря, каже: «І Я тішусь за вас, що там Я не був, щоб повірили ви» (Ів. 11:15). Для всемогутнього Бога смерть людського тіла не є перешкодою, а єдине, що може Його зупинити, – це вільна воля людини. Тому, попри весь свій драматизм, смерть Лазаря є водночас причиною для радости Ісуса, бо його воскресення зміцнить віру учнів.

Перед відходом до Отця Ісус показує учням красу того життя, до якого вони зможуть долучитися завдяки Його смерті й воскресенню: Він впровадить їх у життя Тройці, у дружні взаємини з небесним Отцем, тобто поділиться з ними Своєю споконвічною радістю: «Це Я вам говорив, щоб радість Моя була в вас, і щоб повна була ваша радість» (Ів. 15:11).

Милосердя

Ісус виявляє милосердя до зібраного народу: «А як бачив людей, змилосерджувався Він над ними, бо були вони змучені та розпорошені, як ті вівці, що не мають пастуха» (Мт. 9:36). Співчутливо ставиться й до стражденних: до сліпців під Єрихоном – «І змилосердивсь Ісус, доторкнувся до їхніх очей…» (Мт. 20:34), до прокаженого – «І змилосердився Він, простяг руку Свою, і доторкнувся до нього, та й каже йому: Хочу, будь чистий!» (Мр. 1:41), до матері юнака з Наїна, доля якої після смерти єдиного сина залежала б лише від її оточення…

Зауважмо, однак, що милосердя Ісуса ніколи не є лише виявом жалости, а завжди веде до конкретних дій. Сльози й нарікання нічого не змінять! Він сам сказав про це жінкам, «що плакали за ним та голосили», коли долав хресну дорогу: «Дочки єрусалимські, не ридайте за Мною, за собою ридайте й за дітьми своїми!» (Лк. 23:28).

Подив

Тільки одне здатне викликати в Ісуса подив – велика віра людини, особливо тієї, від якої цього важко було сподіватися: віра сотника – «Здивувався йому» (Лк. 7:9) – та ханаанянки – «О жінко, твоя віра велика» (Мт. 15:28). Дивувала Його й відсутність віри в тих, які першими мали б повірити, – у мешканців Назарету: «І вражений був їхньою невірою» (Мр. 6:6), – а також невдячність зцілених: «Чи не десять очистилось, а дев’ять же де?» (Лк. 17:17).

Зворушення

Плач і зворушення Ісуса змальовано в трьох євангельських сценах. Ідеться про плач над Єрусалимом (Лк. 19:41), зворушення й сльози, викликані смертю Лазаря та жалобою його близьких (Ів. 11:33,35,38), та, врешті, про той момент, коли під час Таємної вечері, прорікаючи зраду Юди, «затривожився духом Ісус, і освідчив, говорячи: Поправді, поправді кажу вам, що один із вас видасть Мене!» (Ів. 13:21). Ісус любить Свою батьківщину та її столицю, яку буде зруйновано, поділяє біль тих, хто втрачає когось із близьких (навіть якщо за мить воскресить його), а також болісно переживає той факт, що Його зрадить один з вибраних учнів.

Сум і самотність

Самотність? Це, мабуть, якесь непорозуміння! Навколо Ісуса завжди збираються цілі юрми народу, біля Нього постійно перебувають Дванадцятеро… та все ж у глибині Свого серця Він дуже самотній, бо навіть ті, хто поруч, не розуміють Його: «Але Сам Ісус їм не звірявся, бо Сам знав усіхбо знав Сам, що в людині було» (Ів. 2:24,25). Учні здебільшого проявляли нерозторопність, а натовпи передусім чекали на незвичайні знаки, не сприймаючи всієї правди про Його місію… «О роде невірний й розбещений… Доки вас Я терпітиму?» (Мт. 17:17). Однак терпів їх, так само, як уже дві тисячі років терпить нас, таких схожих на тодішніх учнів! Ота драма самотности невпинно повторюється й сьогодні, коли Він пророкує найбільший дар любови – дар Євхаристії, а чимало учнів покидає Його, не розуміючи цих слів.

Своєї вершини драма суму й самотности Ісуса досягла в момент Його страждань у Гетсиманському саду: «…Зачав сумувати й тужитиОбгорнена сумом смертельним душа Моя! Залишіться тут і пильнуйте! […] Симоне, спиш ти? Однієї години не зміг попильнувати?» (Мр. 14:33-37). Зате в євангельських описах дальших страстей марно шукати згадок про почуття Ісуса (якщо не брати до уваги вигуку «Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?» (Мр. 15:34), який нам важко нині інтерпретувати однозначно, бо не знаємо, чи трактувати його як вияв почуття самотности, чи радше – з огляду на зміст цілого псалма (Пс. 22) – як свідчення героїчної надії). Євангелисти шанобливо мовчать про той біль і приниження, які Ісус відчував, зазнаючи знущань і насмішок, адже можемо й самі здогадатися, що тоді переживав…

Обурення

Передусім треба наголосити на найважливішому питанні: обурення – це не те саме, що гнів, ненависть і лють. Ненависть скерована проти людини, прагне скривдити її, а той, хто ненавидить, хто керується гнівом, легко втрачає контроль над собою. А от обурення – це здорова реакція на зло. Обурення хоче допомогти винуватцеві отямитися, а не довести його до загибелі (навіть якщо деколи треба вдатися до засобів, які можуть бути для нього не надто приємні: згадаймо, наприклад, сцену вигнання торговців з храму).

Обуреного Ісуса бачимо в Євангеліях декілька разів (наприклад, тоді, коли апостоли не дозволяють дітям підійти до Нього), але Він ніколи не керується ненавистю; навіть коли св. Марко згадує про гнів Ісуса, спричинений реакцією деяких свідків зцілення в суботу, він одразу пояснює, як маємо розуміти це слово: Ісус подивився «із гнівом на них, засмучений закам’янілістю їхніх сердець» (Мр. 3:5).

Попри те, що, розглядаючи тему цього розділу, ми обмежилися лише тими почуттями Ісуса, про які виразно згадано в Євангеліях, перед нами все одно постає портрет справжньої Людини – Людини, яка любила й страждала, дивувалася і розчаровувалася… Можна тільки шкодувати, що євангелисти не написали більше: про Його сердечні почуття до Марії та Йосипа, про те, як усміхався до дітей, беручи їх на руки… Щоправда, на підставі наведених описів можемо, проявивши трошки фантазії, уявити собі, що міг відчувати Ісус кожної конкретної миті. Хтось може спитати: «А навіщо?». Відповідь на це запитання дає св. Павло, який твердить, що Бог призначив нас бути подібними «до образу Сина Його» (Рим. 8:29), і радить, щоб це прагнення, яке було й у Христа (пор.: Фил. 2:5), оживляло нас. Бо Він – найліпший зразок людяности, справжня Людина з великої літери, від якої можна вчитися всього, зокрема – прекрасних людських почуттів. «…Навчіться від Менеі знайдете спокій душам своїм» (Мт. 11:29).

Попередній запис

Від «дитячого садочка» до... Гори Блаженств

Ну й гарний підручник моральности ота Біблія! Патріярх Яків підступом здобуває благословення свого батька, ізраїльтяни займають Землю Обітовану, використовуючи методи, ... Читати далі

Наступний запис

Псалом 2: пророцтво для царя... і для мене

Сучасна людина, читаючи Псалом 2, часто запитує себе: «Про що тут узагалі йдеться?». А навіть якщо зрозуміє логіку цього складного ... Читати далі