Чи Біблія – це підручник терпимости?

Уже бачу поблажливі посмішки деяких читачів, які, прочитавши заголовок цього розділу, одразу ж засиплють мене прикладами жорстокости й нетерпимости, описаними у Святих Книгах. Хвилинку, з’ясуймо одну важливу річ: Святе Письмо розповідає нам правду про людину, а ця правда не завжди має слугувати нам прикладом для наслідування! Ба більше, саме прояви людської слабкости, описані в Біблії, можуть виявитися набагато кориснішими для нас, аніж пізніша солодкава агіографія, що змальовує святих так, наче вони – безкрилі ангели без жодної тіні вад! (пор., наприклад, з гріхом Давида та його розкаянням).

Мусимо також усвідомити ще одну надзвичайно важливу правду: давні ізраїльтяни жили серед язичницьких народів, для яких культ божеств був значно «зручнішим», аніж «обтяжливий» Декалог і весь Мойсеїв Закон. Незрівнянно легше махати кадилом перед золотою статуєю, ніж щомиті узгоджувати свої дії з волею невидимого Бога, Який до того ж не дозволяє вирізьбити Свого зображення. Нам легко зрозуміти, що в такій ситуації Ізраїль стає – кажучи шкільною мовою – немовби експериментальним класом, в якому навчання відбуватиметься за складнішою програмою. Треба, однак, пам’ятати, що тільки в цьому класі навчають правди та що лише там можна навчитися правильно оцінювати дійсність; а інші класи ще перебувають на тому етапі, коли дітям розповідають історії з певними елементами правди. Тож хіба можна дивуватися, що вчитель мусить пильнувати, щоб діти з цього класу не шукали легких доріг і, так би мовити, не втікали до садочка? Що ми сказали б про науковця, який, вивчивши квантову теорію, заявив би, що відтепер хоче читати лише про Вінні-Пуха[1] та сирітку Марисю[2]? А саме це загрожувало ізраїльтянам, які після зустрічі з Істинним Богом пробували звертатися до язичницьких божків.

І саме це було причиною того, що ізраїльтяни дощенту нищили деякі язичницькі міста, займаючи Землю Обітовану: ішлося про те, щоб у процесі «мирного співжиття» із сусідами не переймати від них їхніх релігійних практик. Звісно, це правда, що вбивства мешканців цих міст і спалення всього, за винятком металевих предметів (їх належало передати до скарбниці, для Бога), були дуже жорстокими діями, але пам’ятаймо, що було сказано вище, та звернімо увагу на те, що під час такого воєнного походу вояк не міг нічого взяти собі, бо то була священна війна задля Божої справи. Скажімо також чесно ще одне: так люди чинили кільканадцять століть до Христа, за часів, які ми любимо називати темними й дикими. А якщо ви хибно вважаєте, що ми, цивілізовані люди третього тисячоліття, ліпші від тих своїх попередників, то раджу вам щодня читати газети й слухати новини, щоб довідатися, що нині людей убивають не «в ім’я святої справи», а задля кількох копійок чи навіть без причини.

Пам’ятаймо також, що вибраний народ отримав від Бога наказ гостинно ставитися до чужинців – «бо самі були приходьками в єгипетськім краї» (Вих. 23:9). Однак це не змінює того факту, що ізраїльський народ щораз більше усвідомлював власну окремішність (чи радше іншість), яка поступово перетворювалася на почуття вищости та своєрідну замкнутість. Те, що мало слугувати захистові народу від чужих культур, легко спотворювала людська слабкість.

Та ось прийшов Христос і «вчинив із двох (євреїв і язичників. – Авт.) одне й зруйнував серединну перегороду, ворожнечу…» (Еф. 2:14). Згадка про стіну (« серединну перегороду») – це делікатний натяк на межу в Єрусалимському храмі, якої язичники не мали права перетинати під страхом смерти. «Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі» (Гал. 3:28). Спробуймо зрозуміти перших християн юдейського походження, – звиклих до того, що до язичників ліпше не ходити, бо можна з якоїсь причини стати ритуально нечистим, – яким відтепер треба було разом з язичниками брати участь у Євхаристії, обмінюватися з ними поцілунком миру, називати їх «святими» й «братами»! Якою ж великою школою терпимости були ті перші століття християнства! Назвати братом язичника, назвати так власного невільника, пробачити йому, якщо провинився (пор.: Послання до Филимона), було не так уже й просто!

Та все ж і в ранній Церкві можна натрапити на явища, які непокоять нас з огляду на нашу чутливість до терпимости. Ось як св. Павло наказує коринтянам чинити з кровозмісниками: «Віддати такого сатані на погибіль тіла, щоб дух спасся Господнього дня» (1Кор. 5:5). Ні, не думаймо відразу про спалення на вогнищі. Тут ідеться не про таку кару, а про вигнання зі спільноти, про відлучення від Церкви, яке мало б змусити винуватця розкаятися та навернутися. Ця людина тимчасово не належатиме до народу Божого, бо своїми діями засвідчила, що підкорилася сатані, а стародавні люди тісно пов’язували хвороби й страждання із сатаною. А тому біль, якого людині завдасть це відлучення, а може, і якісь інші переживання, має виявитися лікувальним і спасенним. Зрозуміймо тут логіку апостола: він мусить оберігати нещодавно створену спільноту (яка до того ж живе в Коринті, що аж ніяк не був осередком усіх чеснот) від терпимого ставлення до зла, котре нищило б її зсередини (якби лікар надміру шкодував би пацієнта, у того почалася б гангрена). Церква повинна дбати про те, щоб її підвалини були здорові, бо інакше ціла будівля стала б нестійкою.

Прочитаймо також листи св. Івана. Цей апостол, який так гарно й часто пише про любов, багатьох здивував одним своїм висловлюванням. Отож, після поради молитися за грішників він додає: «Є й гріх на смерть, не про нього кажу, щоб молився» (1Ів. 5:16). Той гріх, що веде до смерти, – це, найімовірніше, відступництво від віри. Іван не забороняє молитися за відступників, але й не радить – очевидно, щоб їхній учинок не надто привертав увагу вірних (адже так легко було почати думати: «То був непоганий хлопець, може, і я піду туди, куди він?»). Церква захищає свою ідентичність, хоче чітко окреслити, хто належить до неї. Відмежовується не від людини, а від зла, яке вона вчинила (св. Августин вкладає в уста Бога такі слова: «Ненавиджу твої (грішні) вчинки, люблю тебе»). І ця мудрість не має нічого спільного з нетерпимістю, так само, як не є нею ізолювання хворих у лікарнях чи замикання злочинців у в’язницях. То тільки ми сьогодні маємо якесь хибне, нездорове уявлення про толерантність, яке дозволяє проявляти цю розважливість усім, за винятком Церкви: згадаймо хоча б, які громи й блискавки метають люди на пароха, якщо він «наважується» відмовити в церковному похороні своєму «парохіянинові», котрий з нагоди цього жалібного богослуження з’явився б у храмі вперше після свого першого Причастя! Приналежність до будь-якої організації вимагає від людини виконання певних обов’язків, то чому ж у Церкві має бути інакше?

Усупереч поверховим враженням і загальноприйнятій думці. Святе Письмо – це Велика Книга Терпимости, Книга, яка розповідає всю правду про людину – з її упередженнями й упертістю – та показує, як Бог, як добрий Учитель, навчає її толерантно сприймати інших, любити їх, а водночас прямо говорити про те зло, яке чинять, і не втрачати власного «я».


[1] Вінні-Пух – іграшковий ведмідь, що є персонажем творів Алана Александра Мілна. Один з найвідоміших героїв дитячої літератури XX ст. – Прим. пер.

[2] Марися – героїня казки польської письменниці Марії Конопницької «Про сирітку Марисю і краснолюдків» (Львів: Видавництво Старого Лева, 2004). – Прим. пер.

Попередній запис

Про гроші в Церкві

або Духовно-матеріяльна драма у двох частинах Частина І З листів Павла з Тарса, написаних у Римі 63 р. (пор.: Гал., ... Читати далі

Наступний запис

Заповіт... А де спадок?

Є певні визначення, до яких ми так звикли, що нам навіть на думку не спадає, що... не знаємо їхнього значення. ... Читати далі