Про гроші в Церкві

або Духовно-матеріяльна драма у двох частинах

Частина І

З листів Павла з Тарса, написаних у Римі 63 р. (пор.: Гал., 2 Кор., Фил., 1 Тим.)

Брати, моя мандрівка цим світом добігає кінця. А отже, настав час подякувати вам за все те добро, яке ви мені вчинили. Добре знаєте, що мені відома ваша вбогість, і я завжди працював, щоб не бути для вас тягарем. Я знав, що лише так доведу вам, що проповідую вам Слово, не прагнучи за це жодної винагороди, бо вороги мої не раз пробували переконати вас, що хочу жити вашим коштом. Гаряче прошу вас, однак, подбати про потреби тих, кого я призначив вам старшими в Церкві. Як я написав до одного з ваших настоятелів, нагадуючи слова Святого Письма, «вартий працівник своєї нагороди», а також, як казав коринтянам, «так і Господь наказав проповідникам Євангелії жити з Євангелії». Ті, які присвячують вам свої сили, заслуговують на вашу допомогу.

І ще одне: ви, коринтяни, мабуть, пам’ятаєте, як я просив вас допомогти єрусалимській Церкві; зрештою, я просив про це всі Церкви. Бо чи ж можемо ми залишитись глухими, знаючи, що нашим братам не вистачає того, що конче потрібне для життя, – а надто, коли йдеться про Церкву, де все почалося, про Церкву-Матір, до якої ми зобов’язані виявити синівську прив’язаність? Ви, ті, які ще так недавно були язичниками, можете з братерською любов’ю ставитися до тих, хто знав Господа, коли Він ще ходив серед нас. Пам’ятаєте, як я написав вам, що радісного давальника Бог любить, і поставив за приклад самого Господа, Який, будучи багатим, задля вас став бідним, щоб вас убогістю Своєю збагатити.

Наприкінці не можу не згадати й про вас, улюблені филип’яни, – тих, яких я першими здобув для Христа в Європі. Ви завжди так сердечно ставилися до мене, що я знав, що лише від вас єдиних можу прийняти допомогу, не боячись, що подумаєте, наче використовую вас. Ваша пам’ять і жертовність завжди супроводжували мене. Скільки ж то разів ви допомогли мені під час далеких морських подорожей! Ви вміли побачити в мені не тільки апостола, а й просто людину. Нехай Господь віддячить вам за все!

Частина II

З листів о. Павла, пароха однієї з польських парохій, 2009 р.

Шановний пане Ковальський![1]

Мені потрібно було трохи часу, щоб обміркувати те, що маю Вам написати. Ще й тепер бачу Ваше обурене обличчя та чую Ваш підвищений голос і гіркі слова про те, як смію просити парохіян жертвувати на храм, як, знаючи про теперішнє безробіття, бідність і те, що люди не можуть звести кінці з кінцями, я й собі наважуюся простягати руку! Але ж Ви самі зауважили: я не вимагаю, а тільки прошу. Хто схоче – допоможе.

Ви, напевне, хотіли б знати, для чого мені ці гроші… Отож, прошу Вас згадати, скільки Ви платите за освітлення й опалення свого помешкання, а тепер помножте цю суму на стільки, у скільки разів більша площа храму разом з плебанією (канцелярія, квартири отців). Якби Ви отримали наші рахунки за електроенергію, то у Вас стався б серцевий напад.

А тепер Ви, мабуть, запитаєте, чому храм такий великий… Учора, коли до захристії принесли парохіянку, яка знепритомніла в натовпі під час богослуження, я почув, як люди повторювали: «Це тому, що цей храм дуже тісний і в ньому страшенно душно!».

Ви не раз казали мені, що наш органіст чудово співає. Цей чоловік утримує велику родину! То невже маю очікувати, що він завжди гратиме й співатиме задарма? Ні, мушу оплачувати його працю, як і роботу паламаря, прибиральниці… Звідки маю брати на це гроші?

А ще мені аж страшно подумати, що трапиться, якщо буде потрібний якийсь ремонт. Чи Ви знаєте, скільки коштує ремонт храмового даху? Але ж не можна допустити, щоб дощ лився на голови парохіян!

Отож, пане Ковальський, саме в цьому й полягає суть проблеми: Ви (як, на жаль, і багато інших парохіян) ніяк не можете зрозуміти, що парохія – це загальна власність (а також спільний обов’язок) усіх мешканців, а не тільки священиків. Ви теж приходите до храму й хочете, щоб у ньому було світло, тепло і гарно. Ми – одна парохіяльна родина й мусимо дбати про наш родинний – і передусім Божий – дім. Ми також повинні знайти засоби, щоб допомогти найбіднішим парохіянам та щоб забезпечити подальшу діяльність парохіяльної світлиці для вбогих дітей.

І врешті найделікатніша проблема – питання утримання нас, священиків. Адже ми теж мусимо їсти, вдягатися, читати добрі книжки. Знаю розповіді про багатих душпастирів, які їздять розкішними автомобілями. Чи Ви не хотіли б провести статистичні дослідження та з’ясувати, який відсоток становлять оті багаті щодо кількости священиків, що живуть на середньому чи навіть близькому до повної вбогости рівні? Чекаю на результати!

Скажу прямо: наступного тижня знову ходитиму з тацею, сподіваючись, що цього разу, можливо, більше парохіян зрозуміє, що з порожнього й Соломон не наллє… і в Церкві теж.

Отець Павло


[1] Одне з найпоширеніших польських прізвищ, яке вживають, коли хочуть зазначити, що мова йде про будь-якого звичайного, пересічного поляка. Українці в подібних ситуаціях часто використовують прізвище Петренко. – Прим. пер.

Попередній запис

Одне тіло чи два боки барикади? (1Кор. 12)

«Ми» і «вони»... На жаль, усередині Церкви ще доволі часто можна зіткнутися з таким способом мислення, навіть якщо про це ... Читати далі

Наступний запис

Чи Біблія – це підручник терпимости?

Уже бачу поблажливі посмішки деяких читачів, які, прочитавши заголовок цього розділу, одразу ж засиплють мене прикладами жорстокости й нетерпимости, описаними ... Читати далі