«Ми» і «вони»… На жаль, усередині Церкви ще доволі часто можна зіткнутися з таким способом мислення, навіть якщо про це ніхто не говорить прямо: з одного боку – «ми, духовенство», а з другого – «вони», світський вірний народець, який, на щастя, ще заповнює храми, але не надто багато розуміє та не завжди є надійним, тож ліпше, якщо самі залагоджуватимемо все на парохії. Щоправда, існує й протилежний стереотип: «ми» – це вірні миряни, а «вони», духовні, існують немов на іншій планеті та не мають бажання пізнавати наші проблеми, живучи вигідно й у достатку. І якщо люди погано відгукуються про Церкву, то йдеться, зрозуміло, про «них», особливо про тих, що посідають в єрархії вище становище.
Очевидно, кожен, хто має хоча б трохи здорового глузду, розуміє, якими образливими узагальненнями є всі викладені вище оцінки. Що сталося з нашим баченням Церкви, ЄДИНОЇ Церкви, єдиної і святої?!
Так хотілось би сказати, наслідуючи наших бабусь і дідусів, що «колись було ліпше», якби після уважного прочитання послань св. Павла не стало зрозуміло, що давно – і навіть дуже давно – бувало й гірше, бо люди вміють знаходити причини для сварок і поділу буквально в усьому, навіть… у дарах, отриманих від Святого Духа.
Початковий період історії Церкви був багатий на незвичні прояви сили Святого Духа: люди так масово володіли розмаїтими дарами – говорили різними мовами, зцілювали, пророкували, – що св. Павло навіть був змушений ввести певні правила щодо їх використання, а саме – подбати про те, щоб один обдарований (харизматик) не перекрикував іншого (пор.: 1Кор. 14). Однак не всі тодішні харизматики володіли такими ефектними дарами. Бо хіба ж, наприклад, можна порівняти харизму зцілення з таким «звичайним» (?) даром, як дар віри чи мудрости! Один завдяки своїм дарам стає лідером спільноти, а другий залишається на своєму місці в кутку. Не треба бути пророком, щоб зрозуміти, які напружені ситуації виникали в Коринтській Церкві: «Ти – важлива персона, а на мене ніхто не зважає!».
Відповідь св. Павла була просто геніяльною: він каже коринтянам, що Церква – це наче єдине Тіло Христа, яке складається з різних органів (членів).
«Бо ми всі одним Духом охрищені в тіло одне… Бо тіло не є один член, а багато. Коли скаже нога, що я не від тіла, бо я не рука, то хіба через це не від тіла вона? І коли скаже вухо, що я не від тіла, бо я не око, то хіба через це не від тіла воно? Коли б оком було ціле тіло, то де був би слух? А коли б усе слух, то де був би нюх?» (1Кор. 12:13-17).
Цілком очевидно, що існування великого організму, який складався б з однакових органів, було б безглуздим і неможливим. Так само не могла б існувати й Церква, в якій усі виконували б однакові функції, отримавши ідентичні дари. А отже, немає сенсу й у тому, щоб розставляти дари «за рангом»: кожен отримав той дар, який потрібний йому для виконання його життєвої ролі.
«Бо око не може сказати руці: Ти мені непотрібна; або голова знов ногам: Ви мені непотрібні. Але члени тіла, що здаються слабіші, значно більше потрібні. А тим, що вважаємо їх за зовсім нешановані в тілі, таким честь найбільшу приносимо, і бридкі наші члени отримують пристойність найбільшу… Та Бог змішав тіло, і честь більшу дав нижчому членові, щоб поділення в тілі не було, а щоб члени однаково дбали один про одного. І коли терпить один член, то всі члени з ним терплять; і коли один член пошанований, то всі члени з ним тішаться» (1Кор. 12:21-26).
Тут порушено дуже важливе питання: якщо в людському тілі те, що слабке, оточене особливою опікою, то так само має бути й у Церкві. Це тому, коли переслідувачі вимагали, щоб св. Лаврентій віддав церковні скарби, він привів убогих і сказав: «Ось скарб Церкви!». Слабкості Церкви (як ми їх не розуміли б) особливо болісні для нас, але вони – теж частина нашого спільного тіла! Ставлення до них свідчить про наше справжнє розуміння Тіла-Церкви, і, мабуть, кожен погодиться з тим, що ампутація не є найприємнішим методом лікування: ідеться не про те, щоб відмежовуватися від слабших братів, а про те, щоб спільно жалкувати з цього приводу та шукати способів зарадити цьому. На цій землі не було й не буде ідеальної Церкви, а навіть якщо ми й знайшли б десь таку, то вона перестала б бути ідеальною, тільки-но… ми долучились би до неї.
Бачимо, однак, що св. Павло говорить також про спільну радість – бо в одному тілі так само й добро (зокрема й дари) стають власністю всіх. Якщо хтось володіє даром пророкувати, то я теж маю його (хоча, можливо, ніколи й не виголошу жодного пророцтва), бо належу до того самого Тіла Христа і радію, що в цьому тілі зростає добро. Подібно є й тоді, коли мій брат отримує дар священства. Адже матиме його також для того, щоб могло зростати й моє духовне добро (він не може висповідати самого себе!). Моя душа є чистою завдяки його священству, це він може уможливити мені зустріч з Ісусом у Євхаристії; але також і навпаки: моя присутність і поведінка під час Євхаристії допомагає йому утвердитися в думці, що його місія має глибокий сенс.
«І ви тіло Христове, а зосібна ви члени! А інших поставив Бог у Церкві поперше апостолами, подруге пророками, потретє учителями, потім дав сили, також дари вздоровлення, допомоги, управління, різні мови» (1Кор. 12:27-28).
У цій великій Церкві потребуємо одне одного: потребуємо священиків, учителів, політиків, батьків, пустельників… Кожен отримав від Бога власне завдання. Ідеться не про те, щоб сперечатися, хто важливіший, а про те, щоб зуміти побачити красу в розмаїтті. Кардинал Ньюмен колись сказав: «Я потрібний на своєму місці, так само, як архангел Михаїл – на своєму». Це стосується як кардинала, так і прибиральниці. Ніхто не може виконати нашої єдиної та неповторної місії замість нас.
