Одне тіло чи два боки барикади? (1Кор. 12)

«Ми» і «вони»… На жаль, усередині Церкви ще доволі часто можна зіткнутися з таким способом мислення, навіть якщо про це ніхто не говорить прямо: з одного боку – «ми, духовенство», а з другого – «вони», світський вірний народець, який, на щастя, ще заповнює храми, але не надто багато розуміє та не завжди є надійним, тож ліпше, якщо самі залагоджуватимемо все на парохії. Щоправда, існує й протилежний стереотип: «ми» – це вірні миряни, а «вони», духовні, існують немов на іншій планеті та не мають бажання пізнавати наші проблеми, живучи вигідно й у достатку. І якщо люди погано відгукуються про Церкву, то йдеться, зрозуміло, про «них», особливо про тих, що посідають в єрархії вище становище.

Очевидно, кожен, хто має хоча б трохи здорового глузду, розуміє, якими образливими узагальненнями є всі викладені вище оцінки. Що сталося з нашим баченням Церкви, ЄДИНОЇ Церкви, єдиної і святої?!

Так хотілось би сказати, наслідуючи наших бабусь і дідусів, що «колись було ліпше», якби після уважного прочитання послань св. Павла не стало зрозуміло, що давно – і навіть дуже давно – бувало й гірше, бо люди вміють знаходити причини для сварок і поділу буквально в усьому, навіть… у дарах, отриманих від Святого Духа.

Початковий період історії Церкви був багатий на незвичні прояви сили Святого Духа: люди так масово володіли розмаїтими дарами – говорили різними мовами, зцілювали, пророкували, – що св. Павло навіть був змушений ввести певні правила щодо їх використання, а саме – подбати про те, щоб один обдарований (харизматик) не перекрикував іншого (пор.: 1Кор. 14). Однак не всі тодішні харизматики володіли такими ефектними дарами. Бо хіба ж, наприклад, можна порівняти харизму зцілення з таким «звичайним» (?) даром, як дар віри чи мудрости! Один завдяки своїм дарам стає лідером спільноти, а другий залишається на своєму місці в кутку. Не треба бути пророком, щоб зрозуміти, які напружені ситуації виникали в Коринтській Церкві: «Ти – важлива персона, а на мене ніхто не зважає!».

Відповідь св. Павла була просто геніяльною: він каже коринтянам, що Церква – це наче єдине Тіло Христа, яке складається з різних органів (членів).

«Бо ми всі одним Духом охрищені в тіло однеБо тіло не є один член, а багато. Коли скаже нога, що я не від тіла, бо я не рука, то хіба через це не від тіла вона? І коли скаже вухо, що я не від тіла, бо я не око, то хіба через це не від тіла воно? Коли б оком було ціле тіло, то де був би слух? А коли б усе слух, то де був би нюх?» (1Кор. 12:13-17).

Цілком очевидно, що існування великого організму, який складався б з однакових органів, було б безглуздим і неможливим. Так само не могла б існувати й Церква, в якій усі виконували б однакові функції, отримавши ідентичні дари. А отже, немає сенсу й у тому, щоб розставляти дари «за рангом»: кожен отримав той дар, який потрібний йому для виконання його життєвої ролі.

«Бо око не може сказати руці: Ти мені непотрібна; або голова знов ногам: Ви мені непотрібні. Але члени тіла, що здаються слабіші, значно більше потрібні. А тим, що вважаємо їх за зовсім нешановані в тілі, таким честь найбільшу приносимо, і бридкі наші члени отримують пристойність найбільшуТа Бог змішав тіло, і честь більшу дав нижчому членові, щоб поділення в тілі не було, а щоб члени однаково дбали один про одного. І коли терпить один член, то всі члени з ним терплять; і коли один член пошанований, то всі члени з ним тішаться» (1Кор. 12:21-26).

Тут порушено дуже важливе питання: якщо в людському тілі те, що слабке, оточене особливою опікою, то так само має бути й у Церкві. Це тому, коли переслідувачі вимагали, щоб св. Лаврентій віддав церковні скарби, він привів убогих і сказав: «Ось скарб Церкви!». Слабкості Церкви (як ми їх не розуміли б) особливо болісні для нас, але вони – теж частина нашого спільного тіла! Ставлення до них свідчить про наше справжнє розуміння Тіла-Церкви, і, мабуть, кожен погодиться з тим, що ампутація не є найприємнішим методом лікування: ідеться не про те, щоб відмежовуватися від слабших братів, а про те, щоб спільно жалкувати з цього приводу та шукати способів зарадити цьому. На цій землі не було й не буде ідеальної Церкви, а навіть якщо ми й знайшли б десь таку, то вона перестала б бути ідеальною, тільки-но… ми долучились би до неї.

Бачимо, однак, що св. Павло говорить також про спільну радість – бо в одному тілі так само й добро (зокрема й дари) стають власністю всіх. Якщо хтось володіє даром пророкувати, то я теж маю його (хоча, можливо, ніколи й не виголошу жодного пророцтва), бо належу до того самого Тіла Христа і радію, що в цьому тілі зростає добро. Подібно є й тоді, коли мій брат отримує дар священства. Адже матиме його також для того, щоб могло зростати й моє духовне добро (він не може висповідати самого себе!). Моя душа є чистою завдяки його священству, це він може уможливити мені зустріч з Ісусом у Євхаристії; але також і навпаки: моя присутність і поведінка під час Євхаристії допомагає йому утвердитися в думці, що його місія має глибокий сенс.

«І ви тіло Христове, а зосібна ви члени! А інших поставив Бог у Церкві поперше апостолами, подруге пророками, потретє учителями, потім дав сили, також дари вздоровлення, допомоги, управління, різні мови» (1Кор. 12:27-28).

У цій великій Церкві потребуємо одне одного: потребуємо священиків, учителів, політиків, батьків, пустельників… Кожен отримав від Бога власне завдання. Ідеться не про те, щоб сперечатися, хто важливіший, а про те, щоб зуміти побачити красу в розмаїтті. Кардинал Ньюмен колись сказав: «Я потрібний на своєму місці, так само, як архангел Михаїл – на своєму». Це стосується як кардинала, так і прибиральниці. Ніхто не може виконати нашої єдиної та неповторної місії замість нас.

Попередній запис

Ах, ця Церква!

Уявімо собі величезну мозаїку, таку велику, що ніхто впродовж цілого життя не зміг би оглянути її усю. Отож кожен оцінює ... Читати далі

Наступний запис

Про гроші в Церкві

або Духовно-матеріяльна драма у двох частинах Частина І З листів Павла з Тарса, написаних у Римі 63 р. (пор.: Гал., ... Читати далі