Ах, ця Церква!

Уявімо собі величезну мозаїку, таку велику, що ніхто впродовж цілого життя не зміг би оглянути її усю. Отож кожен оцінює цілість на основі тієї частини, яку йому вдалося побачити. І уявімо собі, що в цій мозаїці один елемент утратив блиск і колір, а навіть з’явилися на ньому подряпини та тріщини. Тож не дивно, що відтоді від перехожих можна було почути: «І ви хочете сказати, що це – великий витвір мистецтва? Погляньте на он той вицвілий, потрісканий шматок! Псує цілу композицію!».

Це я – отой вицвілий елемент великої мозаїки, якою є Церква. Люди довкола мене ніколи не зможуть пізнати всіх християн, а тому оцінюють Церкву, дивлячись на нас, на тебе й на мене. І бачать, що ми спізнюємося, їздимо в транспорті «зайцем», працюємо абияк, нерідко беремо «ліві» лікарняні… Бачать і доходять висновку: «І нащо мені належати до тієї Церкви, якщо вони такі?!».

Скажеш, що це перебільшення, що ніхто так не оцінює людей… Колись в Італії я зустріла українську емігрантку, православну, яка, опинившись у дуже важкій ситуації, отримала підтримку від італійського «Карітасу»[1]. Показуючи мені калькулятор, який їй тоді, зокрема, було подаровано, щоб не заплуталася в італійських цінах, радісно сказала: «Поглянь, що я отримала від папи!». Від папи? Так, для неї той незнайомий волонтер католицької організації, який їй допоміг, був уособленням цілої Католицької Церкви з папою на чолі. А якби той чоловік грюкнув перед її носом дверима?..

Нам дуже неприємно й боляче чути, коли чужоземці твердять: «Ті поляки – то злодії, пияки й нероби!». Хіба так сказав би поляк, який любить Батьківщину, навіть якщо ці слова були б якоюсь мірою правдиві? Ні, так може висловитися лише той, хто «дивиться ззовні», хто не ідентифікує себе з дійсністю, яку оцінює. Але ж як часто люди, що вважають себе католиками, можуть сказати про Церкву лише щось на зразок фрази: «Бо Церква втручається до політики… Бо Церква занадто багата…». Чи так має говорити той, хто почувається частиною Церкви, хто дбає про її добро? Здорова критика ніколи не вдається до таких образливих узагальнень, так само, як неможливо одним словом оцінити всіх поляків. Та й, зрештою, що означає та «Церква», на адресу якої люди найчастіше висловлюють звинувачення? Найчастіше йдеться про одного єпископа, священика або мирянина, тобто про одну особу, яка неналежним чином виконує свої обов’язки, тим самим накликаючи гнів і нищівну критику на мільйони невинних вірних. Бо ж хіба той, хто промовляє такі слова, пам’ятає про величезну кількість єпископів, які піклуються про вірних своїх єпархій, про священиків, що всі свої сили віддають служінню парохіянам, про черниць, котрі доглядають за хворими, старенькими, інвалідами, та й врешті про численних порядних мирян, що є для довколишніх зразком для наслідування?! Ні, він думає лише про ту одну людину, ба більше, побільшує її образ у мільйони разів, щоб можна було звинуватити за її гріхи цілу Церкву.

Це дуже небезпечно, коли людина віруюча (?) каже про Церкву «вони» – тобто єпископи й священики, і не може, говорячи про Церкву, вживати займенник «ми». А де ж він користає зі святих таїнств, де пізнає Слово Боже, якщо не в цій Церкві! Невже й справді не відчуває жодного зв’язку з тими людьми, разом з якими промовляє: «Отче наш!»? Це так, якби сказати своєму батькові: «Добре, що ти є, але оті всі мої брати нічого не варті, тож не хочу мати з ними нічого спільного».

Зрештою, погляньмо глибше, щоб побачити «психологічне тло» критики Церкви. Не обманюймо себе, насправді нас не так нервують люди, що гірші від нас, як радше ті, які ліпші, здібніші, котрі досягли вищого становища в суспільстві, одне слово, ті, яким «більше пощастило». І маймо відвагу чесно зізнаватися собі у своїй примітивній, дикій радості, яку відчуваємо, коли хтось із них спіткнеться чи впаде на життєвому шляху: «Ха-ха, ЙОМУ ТЕЖ не вдалося!». І це якраз пояснює, чому критикувати духовних осіб значно приємніше, «смачніше», ніж, наприклад, політиків: погляньте, увесь такий святий, а що зробив!

За сталінських часів одного арештованого священика співв’язні буквально засипали звинуваченнями на адресу душпастирів. Він відповів їм просто: «До семінарій вступають добрі хлопці, серед яких керівництво проводить дальший відбір. Якщо, отже, ті “найліпші з найліпших” такі, то якими є ви?!».

Якими є ми, що насмілюємося так безжалісно критикувати інших? «А ти хто такий, що осуджуєш ближнього?» (Як. 4:12). «Бо через вас зневажається Боже Ймення в поган» (Рим. 2:24).


[1] «Карітас» – міжнародний благодійний фонд Католицької Церкви, відділи якого працюють у понад 200 країнах світу. – Прим. пер.

Попередній запис

Молитва папуги

«Нехай святиться Ім'я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя», – промовляє людина і здається, що перед Господом ... Читати далі

Наступний запис

Одне тіло чи два боки барикади? (1Кор. 12)

«Ми» і «вони»... На жаль, усередині Церкви ще доволі часто можна зіткнутися з таким способом мислення, навіть якщо про це ... Читати далі