Молитва папуги

«Нехай святиться Ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя», – промовляє людина і здається, що перед Господом Богом стоїть зразковий учень, який прагне виконувати Його волю, той, кого поки що не канонізовано лише тому, що він ще живий. Однак існує одна проблема, яка полягає в тому, що коли цього чудового учня поставити перед вибором між власною вигодою, користю, визнанням і волею Бога, він без вагання вибере власне ім’я, власну волю й власне «царство».

Як багато фальшу криється нерідко в нашій молитві! Як часто ми повторюємо якісь слова «з книжечок», навіть не замислюючись над тим, що вони жодним чином не відображають наших думок і прагнень. Стоїмо перед Господом Богом, як перед поважаною старою тіткою, з якою треба поводитися мило та ввічливо, але тільки-но за нею зачиняються двері, зітхаємо з полегкістю й знову стаємо собою.

Молимося, як папуги, або як роботи, яких у дитинстві запрограмували на певні дії вранці й увечері, а також у неділю – під час Святої Літургії. Подумаймо хоча б про клякання в храмі. Стаючи навколішки, людина виражає найглибшу повагу до Того, перед ким клякає… Натомість дуже часто бачимо поскручуваних, як знак параграфа, людей навколішках, що тупо роздивляються настінні розписи… чимало «вірних» поводяться так, як дресировані песики, які почули наказ «лежати» й навіть не замислюються над сенсом цієї вказівки.

Бездумне клякання, накладання на себе хресного знамення у формі дивного кола (так, немовби Христос помер на кущі…) – чому все це має слугувати? Чи то справді Я клякаю перед БОГОМ, чи просто бездумно наслідую поведінку інших людей, повторюючи вивчені напам’ять слова?

Чи ми справді такі наївні, що думаємо, наче Бог, Який усе бачить і все знає, дасть себе так ошукати? Що повірить у наш спів: «Бо Тебе я тільки одного люблю»[1], – якщо хвилина благодарення після Святого Причастя видається нам занадто довгою? А може, Йому приємно слухати, як промовляють псалом «Оце яке добре та гарне яке, щоб жити братам однокупно!» (Пс. 133:1) члени родини, які один одному горлянку перегризли б…

Дуже часто ми поводимося, як Йона, який вихваляє Бога за те, що Той зберіг йому життя, але… жодним словом не згадує про своє «дезертирство» з Ніневії, де мав навертати мешканців. Ось така мила, «тепленька» молитва, щоб Господь Бог тішився, а людина не мусила торкатися болісних тем.

Ні, Господа Бога не тішить така молитва. Він не задовольниться – як ота поважана тітка – милою усмішкою й накрохмаленим комірцем. Бог – найліпший Батько і хоче, щоб Його трактували як Батька, до якого дитина приходить і в радості, і в горі, знаючи, що Йому можна довірити найпотаємніші, найделікатніші проблеми саме тому, що Він… і так усе знає. Тільки Він знає всі твої мотиви й страхи, усе, що змушує тебе опиратися, лише Він знає не тільки про те, що ти вчинив, але й чому ти це зробив. Саме під час молитви найлегше віднайти себе, бо стаємо перед Тим, від кого не мусимо заслонюватися «захисними щитами». Він ніколи не висміє й не скривдить нас, не поставиться з погордою. Тому безглуздо заслонятися від Нього словами, що не мають нічого спільного з твоїм життям, а лише відіграють роль «побожного макіяжу», який затушовує гнійники й бруд на твоєму справжньому обличчі.

Ні, не хочу нікого вмовляти відмовитися від певних молитовних формул (навіть тих «найамбітніших»). Маю на увазі зовсім інше! Ідеться лише про правду, про відповідальність за виголошувані слова. Якщо не можемо всім своїм серцем промовити: «Нехай буде воля Твоя», – то хоча б спроможімося після цих слів сказати Богові: «Мені й далі дуже важко приймати Твою волю! Навчи мене цього!».

Слова молитви (особливо «Отче наш») можуть бути міцним фундаментом для… іспиту сумління: для зрозуміння того, яка прірва відділяє нас від того ідеалу, про який мовлять наші вуста. Думаю, що Господь Ісус (Який, як відомо, чудово знає нашу слабкість) навчив нас такої важкої (якщо йдеться про її здійснення) молитви саме для того, щоб ми в ній не тільки звеличували Отця, а й відкривали правду про себе. І якщо зауважимо, що слова молитви ще не стали нашою дійсністю, то постараймося, щоб хоча б були нашим прагненням, життєвою програмою… щоб нам хоча б «хотілося хотіти»!


[1] Слова з євхаристійної пісні «Боже сокровенний». – Прим. пер.

Попередній запис

«Мій Боже, взиваю… Ти не озвешся» (Пс. 22:3)

Найважча проблема, пов’язана з молитвою, – це, мабуть, коли наші прохання залишаються, як нам здається, без відповіді, коли просимо, просимо ... Читати далі

Наступний запис

Ах, ця Церква!

Уявімо собі величезну мозаїку, таку велику, що ніхто впродовж цілого життя не зміг би оглянути її усю. Отож кожен оцінює ... Читати далі