«Чекаю на культурних співрозмовників» – Бог

Хто ж з нас не любить розмовляти з культурними людьми! «Ох, який чарівний чоловік! З якою повагою ставиться до мене, як уважно мене вислухав! З ним справді можна розмовляти про все!» Любимо таких людей, розмова з ними – це справжня радість. А чи ми подумали хоч раз, що право на цю радість має також… Господь Бог? Хіба Він не заслуговує того, щоб Його друзі, тобто ті, хто вірить у Нього, розмовляли з Ним так, як це личило б культурним людям?

Почнімо від першої проблеми – від поваги, з якою треба ставитися до співрозмовника. З людьми, яких справді шануємо, не слід поводитися запанібрата, наприклад, плескати їх по плечу. Важко уявити собі студента, який, прийшовши на лекцію, каже професорові: «Привіт, старий!», – після чого сідає та закурює цигарку. Але ж саме так юнак поводиться, спілкуючись із товаришами! Так, однак професор є важливішою персоною, ніж його друзі, тож студент повинен ставитися до нього по-іншому. А що вже тоді говорити про Бога, Який ще більше заслуговує на обов’язковий вияв поваги! А тепер погляньмо на іншу сценку: елегантна молода дівчина вдягає гарну сукню, бо йде до театру або на іменини до подруги. Та сама дівчина на недільну Святу Літургію одягне потерті джинси та футболку, пошиту з дуже маленького клаптика матерії. Якщо ж зробиш їй з цього приводу зауваження, то відразу почуєш у відповідь: «І що в цьому поганого?!». У чому суть цієї проблеми? У повній відсутності живої віри: «Вдягнуся гарно, коли йтиму туди, де всі дивитимуться на мене, а в церкві… стільки людей, та й священик і так не помітить, бо стою за колоною». Те, що дивиться на тебе Бог, що саме для Нього приходиш до храму, тут не має жодного значення. Зовсім інакше розуміли цю проблему творці минулих століть: Бог заслуговує найкращого малярства, скульптури, музики, найкрасивішої будівлі в містечку, яка займає найвище й найгарніше місце в околиці, бо Він – перший і найважливіший.

Говорячи про повагу до Бога, виражену в красі, не можна не згадати про зворотний бік медалі – про «побожний кіч». Звичайно, вже стародавні казали, що про смаки не сперечаються, але мушу визнати, що в мене виникають доволі змішані почуття, коли дивлюся на строкаті наліпки із сердечком і написом: «І love Jesus»[1]. Чи справді любов до Ісуса треба виражати так, як виявляємо «любов» до співаків, акторів і спортсменів?.. Чи це однакова любов і чи можна хоча б якоюсь мірою порівнювати осіб, до яких її відчуваємо? Не згадую вже про зображення Матері Божої на брелоках, що теліпаються на поясі для штанів, але мушу сказати кілька слів про інші явища, які мене непокоять. Це правда, що Господь Бог хоче, щоб Його слово завжди супроводжувало нас, однак хіба горнятко, з якого вранці п’ємо молоко, є відповідним місцем для цитат зі Святого Письма? Слово Боже, заліплене молочною пінкою, – це, мабуть, не надто приваблива й повчальна картина. Якщо те, до чого відчуваємо найвищу повагу, занадто безцеремонно й нетактовно почнемо використовувати в нашому щоденному житті, воно швидко перетвориться на рутинне явище і втратить цінність у наших очах.

А тепер повернімося до окреслених на початку рис культурної людини, а саме до вміння слухати. Шанувати когось – це знати, що ВІН ТАКОЖ хоче нам щось сказати. Скільки ж то дружніх стосунків було розірвано лише через те, що одному з друзів був потрібен винятково «вільний слухач» його багатогодинних розповідей! А хіба наші бесіди з Богом відбуваються не так само? Деколи учасники автобусних прощ повертаються додому з болем голови й почуттям знеохочення: тільки-но під час подорожі в автобусі на хвилю западала тиша, відразу хтось «ревний» вигукував: «Чому ми нічого не співаємо, чому не молимося?». Як Господь Бог може промовити до нас, якщо, контактуючи з Ним, ми використовуємо лише «передавачі», якщо не залишаємо жодної хвилини тиші, в якій Він міг би обізватися? Бог прагне говорити до нас, хоче формувати нас, але очікує, що створимо для цього відповідні умови, бо Його голос лунає дуже тихо. А ми не вміємо мовчати, не вміємо чекати.

Натомість любити – це вміти чекати навіть тоді, коли здається, що коханий не відповідає; уміти чекати й жертвувати хоча б цей час очікування. Він точно відповість, але не завжди так, як ми цього сподіваємося; часто відповідає «через наше життя», і тоді треба вміти «почути» й зрозуміти таку відповідь. Безперечно, важко буде почути Його, якщо житимемо серед постійного галасу. Не почуємо Його й тоді, коли єдиною хвилиною розмови з Ним буде остання мить перед сном, коли думки плутаються, а уява блискавично прокручує сцени подій, що відбулися упродовж цілого дня.

І нарешті третя проблема – зміст розмови. Хіба ж назвемо культурною людиною того, хто розмовляє тільки про гроші, моду й погоду? А про що я веду бесіду з Богом?

Чи це не весь час та сама «прохальна літанія»? Наприклад: «Благослови цілу родину, дай здоров’я тітці… Ага, і щоб мене сьогодні в школі не питали!». У кого я вірю? У Бога, що є машиною для виконання моїх прохань, чи в Бога, Який є Особою, котра розмірковує, відчуває, має власну думку?.. Чи я взагалі знаю Його? Чи хоча б інколи завдаю собі труду взяти до рук Святе Письмо, добру релігійну літературу чи періодику, щоб ліпше пізнати Його, щоб Він не був для мене «Великим Незнайомцем»? Важко розмовляти глибше з кимось, не знаючи його звичок і поглядів. А Він і далі чекає… коли розпочнеш з Ним справжню, культурну розмову – не забуваючи, хто Він, даючи Йому час на відповіді та розмовляючи про все, що тебе цікавить. І, можливо, навіть здивуєшся, коли з’ясується, що у вас дуже багато спільних тем для розмови.


[1] I love Jesus (англ.) – я люблю Ісуса. – Прим. пер.

Попередній запис

Ніхто не є самотнім подорожнім

Журналіст, побачивши чоловіків, що йшли гірською дорогою, підійшов до одного з них: – Вибачте, чи не могли б Ви мені ... Читати далі

Наступний запис

«Мій Боже, взиваю… Ти не озвешся» (Пс. 22:3)

Найважча проблема, пов’язана з молитвою, – це, мабуть, коли наші прохання залишаються, як нам здається, без відповіді, коли просимо, просимо ... Читати далі