Ніхто не є самотнім подорожнім

Журналіст, побачивши чоловіків, що йшли гірською дорогою, підійшов до одного з них:

– Вибачте, чи не могли б Ви мені сказати, звідки й куди прямуєте?

– Чесно кажучи… не маю жодного уявлення!

– А ким є Ваш товариш?

– Мені дуже шкода, але майже нічого про нього не знаю…

– А відколи подорожуєте разом?

– Скільки себе пам’ятаю, він завжди йшов поряд.

– Як це, і ви навіть не розмовляєте один з одним?

– Він часто щось говорить, але мені вистачає власних проблем, тож навіть його не слухаю. Часом лише, так, задля пристойности, кидаю йому кілька чемних фраз.

* * *

Ця історія, на перший погляд абсурдна й неймовірна, насправді дуже часто розігрується просто-таки на наших очах, а може, навіть у нашому житті! Нам усе ще так важко повірити (або, радше, наша віра й далі залишається надміру «філософською» й недостатньо «екзистенційною»), що ми – творіння рук Божих, що прямуємо до дому Отця і що Він постійно супроводжує нас під час нашої мандрівки. І як часто наші стосунки з Ним нагадують взаємини сусідів у сучасних багатоквартирних будинках: стримане «добридень» і «до побачення» без тіні усмішки, без погляду в очі… Просто робимо це, бо так годиться… А потім лунає гучне грюкання дверима, і кожен із сусідів залишається у власному світі.

«Виходимо» від Бога, встаючи з колін після молитви, зачиняючи за собою двері храму… Але хіба можна ВИЙТИ від Того, у кому «живемо, і рухаємось, і існуємо» (Дії 17:28)? Як хтось слушно зауважив, наше розуміння молитви подібне до розуміння сонця. Кажемо, що сонце сходить, а насправді то наша частина земної кулі переміщується туди, куди падає його світло. Так само й коли молимося, думаємо, що «домовляємося з Богом про зустріч», тимчасом як у дійсності Він ЗАВЖДИ чекає на нашу відповідь.

Це ще нічого, якщо користаєш із сонячного проміння, не запитуючи себе, звідки береться це світло. Сонце – нежива матерія, тож твоє невігластво не завдасть йому болю. Але якщо Особа, яка любить тебе найбільше з усіх, постійно подає тобі знаки Своєї присутности й на кожному кроці виявляє до тебе Свою любов, а ти не помічаєш цього, то це вже свідчить не тільки про твою неуважність і бездумність, а й ранить Її – Особу, Серце якої було пробите… для тебе. Хіба може бути кращий образ Бога, ніж відкрите зранене Серце?

Якби ми справді змогли це зрозуміти, страх і розпач зникли б з нашого життя. Бо хіба розпач має право на існування, якщо «про завтрашній день я знаю лише те, що Провидіння встане для мене раніше, ніж сонце» (Лакордер[1])?

Уранці розплющую очі… Світить сонце чи, може, падає дощ… Це не має значення. Є Хтось, хто піклувався й піклується про мене, хто протягом цілого дня розмовлятиме зі мною Своєю мовою – мовою любови. Упродовж цілого життя вчуся читати цю «абетку Бога», щоб зрозуміти, чого Він хотів мене навчити, ставлячи в таку ситуацію й зводячи саме з такими людьми, або чому зруйнував мої плани. Це останнє не раз буває дуже болісним, тож не завжди відразу можу прийняти такий розвиток подій. А тому запитую Його: «Чому?». І цей болісний окрик долучається до волання Сина Божого: «Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?»… І там віднаходить свій сенс і свою відповідь.

Бо, як це не парадоксально, саме почуття ПОКИНУТОСТИ викликає найсильніше відчуття ПРИСУТНОСТИ. Коли мені здається (яке ж оманливе це враження!), що Бог «сховався», тоді особливо виразно відчуваю, як багато Він дав мені та як сильно потребую у своїй мандрівці Його товариства.

Бог прагне, щоб наш контакт з Ним розвивався в площині віри. Цей «стрибок у темряву» є доказом нашої довіри до Його слів. Абсурдом було б очікувати, що у відповідь на нашу молитву почуємо голос, що лунатиме з неба. Навіть у житті найбільших святих такі чуда траплялися дуже рідко.

Христос промовляє не тільки словами. Він прагне змінювати наше життя, іти разом з нами нашими дорогами. Хоче, щоб наша розмова з Ним була динамічна, стосувалася нашої життєвої мандрівки. Щоб молитва стала дорогою. І тоді наша дорога, наша усвідомлена подорож перетвориться на молитву.


[1] Жан-Батіст Анрі Лакордер (1802-1861) – французький католицький проповідник і письменник, чернець-домініканець, священик, член Французької академії. – Прим. пер.

Попередній запис

Закон розвитку

Мушу зізнатися: я знову на Святій Літургії деякий час гадками у хмарах витала. В уяві повсякчас поставали картини святкових покупок, ... Читати далі

Наступний запис

«Чекаю на культурних співрозмовників» – Бог

Хто ж з нас не любить розмовляти з культурними людьми! «Ох, який чарівний чоловік! З якою повагою ставиться до мене, ... Читати далі