Закон розвитку

Мушу зізнатися: я знову на Святій Літургії деякий час гадками у хмарах витала. В уяві повсякчас поставали картини святкових покупок, думки постійно поверталися до нової комп’ютерної програми, до блузки, яку нещодавно бачила на вітрині… У мене складалося враження, що я принесла із собою смітник і висипала його перед вівтарем. Але ж я не думала ні про що погане!

Уявімо собі іншу ситуацію. Збираючись у похід в Альпи, складаю до наплічника конче потрібне спорядження: музичний центр з колонками, восьмитомну «Енциклопедію гір», ну й, звичайно, улюбленого ведмедика (його висота – метр двадцять) – без ведмедика ані руш! Кожен скаже, що це – повне безглуздя… Але чому? Що в тому поганого, що людина хоче взяти із собою в мандрівку улюблені речі? І тут знову те саме: це не згадані речі погані, а наша ілюзія, що з таким баластом дістанемося до мети. Перш ніж запитати себе, що взяти, мушу спочатку вирішити, куди хочу дійти.

Великі містики часто порівнювали прагнення людини поєднатися з Богом з підйомом на гірську вершину, бо ці дві мандрівки дуже схожі: що вище хочеш дістатися, то більше мусиш бути вільний від непотрібних вантажів. Отож, коротко кажучи, умовою поєднання з Богом і духовного розвитку є не стільки вбогість у звичному розумінні цього слова, скільки, передусім, велика духовна свобода. Так, свобода є умовою розвитку в будь-якій площині: якщо триматимеш молоду вівчарку під шафою, з неї виросте схожа на карлика норна собака; якщо вчитель постійно казатиме учневі, як він має думати й що говорити, той ніколи не навчиться самостійно мислити й не здобуде знань; так само не розвиватиметься й твоя молитва, якщо не вмітимеш у потрібний момент сказати «стоп», якщо весь час від неї тебе відволікатиме ціла злива потреб: «Але ж я мушу оте мати, а те купити…» Колись мені довелося почути цікавий вислів «духовна гігієна». Подумаймо: чому відмовляємо собі в «приємності» покачатися в багні чи пролізти до хати крізь комин? Бо усвідомлюємо, що такі вчинки залишили б на нашому тілі виразні сліди, а ми хочемо бути чистими. Так само варто розуміти й те, що мені не потрібно так багато речей, бо інакше вони цілковито поглинуть мене, а на додаток, відповідно до приказки, що апетит з’являється під час їди, задоволення одних потреб одразу ж зродить нові. Маймо відвагу глянути на улюблену вітрину чи сторінку каталогу поглядом вільної людини. Ні, сьогодні нічого не куплю, хоча й маю гроші. Світ не завалиться.

Але володіння речами – це лише один аспект. Я МАЮ не тільки речі, а й, наприклад, визнання з боку інших людей. Але чи втішаюся ним як вільна людина, чи як найнятий актор, якому платять за те, щоб зіграв визначену роль? Чи люди люблять мене за те, ким я є, чи за те, що некритично втілюю в життя їхні бажання й очікування щодо мене? Бо можна бути поневоленим не тільки прагненням володіти матеріяльними цінностями, а й бажанням отримувати духовну вигоду, навіть від молитви: чи я хочу виявити Богові свою любов, чи лише прагну гарних відчуттів, духовного піднесення?.. Є люди, які не можуть молитися без кадила, свічок і улюблених ікон; котрі можуть брати участь у Святій Літургії лише саме в цьому, «їхньому», храмі. Хіба така молитва – це молитва вільної людини?

Є оповідь про мандрівника, який, прибувши до одного мудреця, був здивований убогістю його домівки. Мудрець, який мав лише кілька книжок, запитав подорожнього: «А чому у Вас так мало речей?» – «Бо я подорожую!» – вигукнув здивований мандрівець. – «Я теж!» – відповів мудрець.

Ми всі простуємо дорогою життя. Підіймаємося на гору, розвиваючись як люди, як християни… Що несемо із собою? І що з цього нам дійсно допомагає, а що притискає до землі?

Попередній запис

Коли не вдається бути ангелом

«Щодня ходиш до церкви, але спізнюєшся на роботу... але забув зробити те, що я тебе просив... Так багато молишся, а ... Читати далі

Наступний запис

Ніхто не є самотнім подорожнім

Журналіст, побачивши чоловіків, що йшли гірською дорогою, підійшов до одного з них: – Вибачте, чи не могли б Ви мені ... Читати далі