Коли не вдається бути ангелом

«Щодня ходиш до церкви, але спізнюєшся на роботу… але забув зробити те, що я тебе просив… Так багато молишся, а робиш те… а не робиш того…»

Дуже часто люди, які «насмілюються» присвячувати Богові більше часу, ніж їхнє довкілля, чують такі «слова заохочення»… Це таке поширене явище, що ми вже перестали помічати його абсурдність. А уявімо собі, наприклад, лікаря, який кричить на хворого: «Ви спожили так багато ліків, а ще й досі насмілюєтеся хворіти!». Або матір, яка картає дитину: «Ти стільки разів мився, а вже знову брудний!» Хіба ж, керуючись логікою, радше не треба було б сказати, що без ліків стан недужого ще більше погіршився б, а дитина без води й мила виглядала б як опудало! Так само й людина, що працює над собою, може сказати: «Знаю, що я слабкий і грішний, і саме тому особливо потребую Божої допомоги. Не для того ходжу до церкви, щоб вдавати перед вами ангела, а тому, що прагну Бога, хочу бути вірний Йому і знаю, що це єдині ліки проти моєї слабкости». (Не кажу тут, певна річ, про очевидні приклади лицемірства (наприклад, про типове святенництво), коли людині обов’язково варто зробити зауваження, але неодмінно тактовно й незлостиво.)

Люди завдають іншим чималого болю, роблячи їм закиди з приводу того, що є для них найдорожчим і найпрекраснішим у житті, та докоряючи цим після кожної їхньої невдачі.

Людина, що прагне Бога, «інша» і цією іншістю їй дорікають за кожної нагоди. Роблять це начебто для того, щоб зробити їй зауваження, допомогти, а насправді лише з тією метою, щоб знищити цю її відмінність, щоб не вирізнялася, бо то очі коле, бо чому вона має бути іншою, ніж усі? А тому жодне падіння цієї особи не обходиться без коментарів; до того ж застосовують щодо неї особливо суворі критерії та помічають її найменші помилки…

Але ж хтось так гарно сказав: «Відібрати в людини право на помилку – означає відібрати в неї право на людяність». Нікому з нас не вдається бути ангелом… Переконуємося в цьому під час кожної сповіді. Тож якщо Бог не вимагає цього від нас, то на якій підставі ми вимагаємо цього від інших? «А ти хто такий, що осуджуєш ближнього?» (Як. 4:12).

Особливо гостро ця проблема постає тоді, коли йдеться про духовних осіб. Уважні очі парохіян помічають найменші недоліки священиків, черниць… Адже ті мають такі добрі умови, постійно обертаються в релігійних сферах, виконують душпастирську роботу, то чому й далі залишаються такими недосконалими? Люди забувають, що той священик упродовж перших двадцяти років свого життя мешкав у такій самій родині, як кожен з нас, що його характер сформувався серед тих самих загроз… Шість років семінарії аж ніяк не «вивернуть людину на другий бік». Деякі недоліки, звичайно, виправлять, але людська особистість, сформована упродовж перших років життя, важко піддається будь-якому «обробленню». Хтось може заявити: «Але ж існує благодать свячення чи прийняття обітів…» Так, але в жодній формулі священичих свячень чи прийняття чернечих обітів не сказано: «Відтепер ти вільний від своїх слабостей і спокус». Бог дає благодать, але людина мусить з нею співпрацювати. А що це нелегко, кожен, мабуть, знає з власного досвіду.

«І привели тоді книжники і фарисеї до Ісуса побожну людину, спійману на недосконалості… і сказали Йому: “Згідно з нашим законом, наказано нам таких каменувати злісними зауваженнями. А Ти що говориш?…” А Ісус нахилився додолу і писав пальцем по землі. А що вони наполягали та допитувалися в Нього, то Він підвівсь і каже до них: “Хто з вас без гріха, – нехай перший кине в нього словом”» (пор.: Ів. 8:3-7).

Попередній запис

Люди з променистими обличчями

«І сталося, коли сходив Мойсей з гори Сінай, а обидві таблиці свідоцтва в Мойсеєвій руці при сході його з гори, ... Читати далі

Наступний запис

Закон розвитку

Мушу зізнатися: я знову на Святій Літургії деякий час гадками у хмарах витала. В уяві повсякчас поставали картини святкових покупок, ... Читати далі