Люди з променистими обличчями

«І сталося, коли сходив Мойсей з гори Сінай, а обидві таблиці свідоцтва в Мойсеєвій руці при сході його з гори, що Мойсей не знав, що лице його стало променіти, бо Бог говорив з ним» (Вих. 34:29).

Є люди, схожі на Мойсея, що сходить із Сінаю. Живуть звичайним, буденним життям, не здійснюють великих учинків, не виголошують проповідей, а довкілля все ж таки бачить у них щось більше, ніж лише «добру, порядну людину», якою, по суті, може бути й атеїст. Люди «з променистими обличчями» самі собою говорять про Бога; навіть якщо розмовляєш з ними про ціни й погоду, почуваєшся так, ніби «торкнувся» Бога.

І таких людей серед нас живе чимало! Якось я зустріла на сходах юнака. Вистачило кількох хвилин, щоб відчути щось дивне: цей молодий чоловік випромінював Божий спокій; ми ще не обмінялися з ним жодним словом, а я вже почувалася обдарованою тією радістю, яку він носив у собі. Тоді я ще не знала його… не знала, що, попри важку працю, він щодня багато молиться перед Пресвятими Дарами, ба більше, не лише регулярно молиться, а просто-таки живе молитвою.

І саме в цьому криється секрет отого променювання: обличчя Мойсея променіло внаслідок його розмови з Господом. Ключем до розгадки таких людей є їхнє глибоке внутрішнє життя, поєднання з Богом, чистота серця, невпинне розвивання в собі освячувальної благодаті, яка перетворює людину на святиню Бога. Люди з променистими обличчями здаються прозорими, такими, що можна «побачити» Того, хто в них живе.

Ризикнемо вдатися до такого порівняння: кожен з нас схожий на плід. Коли зосереджуємося винятково на собі та навколишньому світі, розвиваємося лише зовні, нарощуємо оболонку, яка з дня на день стає все товстішою та твердішою. Однак можна жити інакше: можна зауважити, яка велика сила прихована в глибині, у тому невидимому для ока зернятку, і докласти всіх зусиль, щоб створити йому найліпші умови для розвитку. Зернятко почне рости, шкірка плоду стане майже прозорою… і залишиться тільки чекати, коли на світ з’явиться ЖИТТЯ!

Я навіть не припускала, що ці міркування приведуть нас до відомих слів Господа Ісуса: «Коли зерно пшеничне, як у землю впаде, не помре, то одне зостається; як умре ж, плід рясний принесе» (Ів. 12:24). Бо тут і справді йдеться про ЗАГИБЕЛЬ, СМЕРТЬ: маємо померти для зручностей, забаганок, лінощів… Накинути собі внутрішню дисципліну, викроїти в напруженому розпорядку дня час на участь у Святій Літургії, на молитву, а також старатися завжди бути зосередженим… Думаючи про таку перспективу, відчуваємо мало що не фізичний біль. Адже наша натура звикла до іншого: до гамору, численних вражень і життя за правилом: «Аби як-небудь прожити цей день…» Коли ченці-камальдули, вітаючись один з одним, промовляли славнозвісне «memento mori»[1], не мали на увазі лише останню хвилину земного життя. Ці слова означали не тільки «пам’ятай, що помреш», а й «не забувай помирати» щохвилини, щоб могти казати «ні» всьому тому, що не гідне християнина, адже ця боротьба нерідко така ж болісна, як помирання.

Саме це – та дорога на Гору Зустрічі з Богом. А коли сходитимеш із Сінаю або ж спускатимешся звичайними сходами, інші побачать, що твоє обличчя променіє. Зустрінуть у тобі Бога.


[1] Memento mori (лат.) – пам’ятай про смерть. – Прим. пер.

Попередній запис

Християнин серед «порядних людей»

Деколи можна почути такий закид: «Навіщо бути християнином? Адже є так багато людей, які не визнають Євангелія, а живуть чесно, ... Читати далі

Наступний запис

Коли не вдається бути ангелом

«Щодня ходиш до церкви, але спізнюєшся на роботу... але забув зробити те, що я тебе просив... Так багато молишся, а ... Читати далі