Бог на першому місці!
Нездатність відводити Богу перше місце в житті і служінні – одна з граней різноликої гордості.
В однієї з християнських родин було прийнято, щоб діти віддавали листи на перевірку батькові. Це робилося спочатку для того, щоб він виправив помилки, а потім, коли діти виросли, – просто за звичкою, за давно заведеним порядком. Таким чином батько завжди був у курсі їх справ. Одного дня батько повернув лист синові, тому що в ньому було надто багато займенників “я”.
У духовному житті також можна спостерігати, як у людей, нездатних віддавати перше місце Богові, у будь-якій справі чи розповіді переважає “я”, навіть там, де можна сказати “ми”, горда людина вимовить “я”.
Пославши Гедеона битися з Мадианитянами, Господь подарував йому і його невеликому війську дивну перемогу. Воїни зі світильниками і трубами в руках сурмили і кричали: “Меч Господа і Гедеона!” (Суд. 7:20). Упокорений вождь Ізраїлю поставив на перше місце ім’я Господнє, а потім своє. Здається, яка різниця як і що вимовляти, – адже перемога обіцяна Господом?! Так, значення не у звуках, а в стані нашого духу: кому в ньому відведене перше місце?
Ведучи духовну боротьбу, звеличуватимемо ім’я справжнього Воїна, без Якого ми не здобудемо навіть малої перемоги.
“Це не моє…”
Адонія, четвертий син Давида від Аггифи, “загордувавши, говорив: я буду царем” (3Цар.1:5). Він притягнув на свою сторону Іоава, Авенира і навіть священика Авиафара, з якими і почав відкритий бунт проти Соломона. Але нічого, окрім смертельного страху, він не отримав після зарозумілих слів “я буду…” (3Цар. 1:50,51).
“Про тебе я чув, що ти вмієш тлумачити сни“, – сказав фараон Йосифу (Бут. 41:15). Йосиф в упокорюванні відповів: “Це не моє; Бог дасть відповідь на благо фараонові” (41:16).
Досвідчений служитель якось відмітив: цариця Савська, оглянувши будинок Соломона, їжу, що подається за столом, житло рабів і добропристойність службовців царя, була в захопленні (2Літ. 9:4). Читаючи про це, мимоволі чекаєш, що Соломон поступить, як Йосиф, і скаже: “Це не моє, Бог дав мені мудрість і багатство!” Соломону була надана можливість віддати славу Тому, Хто її гідний, але син Давидів не зійшов на висоту упокорювання, як його батько. Кінець наймудрішого з царів був сумний.
Віддавати Богу перше місце в помислах, у житті – властивість упокорених. Вони чуйні душею і не пропустять дорогоцінної можливості прославити Бога. А другі, як Голіаф, щодня виставляють себе (1Цар. 17:16) і не усвідомлюють, що це незмінно призведе до падіння.
Давид, готуючись до битви з Голіафом, засвідчив перед усіма про Того, Хто є справжнім спасителем і захисником усіх, хто сподівається, і Йому віддав честь! Тому не залишився в соромі і вийшов переможцем (1Цар. 17:49,50)!
Посягання на священнодії
Найбільш небезпечний прояв гордості, що призводить навіть до катастрофи, – це посягання на священнодію.
Цар Озія, про якого згадувалося раніше, звертався до Бога, поки був живий пророк Захарія, який повчав його страху Божому (2Літ.26:5). Озія вів звитяжні війни, побудував міста, винайшов майстерні машини для метання стріл і великого каміння. “І пронеслося ім’я його далеко” (2Літ. 26:15). Зауважте: не Боже, а його ім’я. “Але коли він [Озія] зробився сильним, загордилося серце його на загибель його, і він зробився злочинцем перед Господом Богом своїм, тому що ввійшов у храм Господній, щоб запалити фіміам на вівтарі кадильному” (26:16). 80 священиків перегородили йому шлях: “Не тобі, Озіє, кадити Господеві” (2Літ. 26:18).
Якщо він – цар, це не означає, що йому все дозволено.
Гордість поступово призводить людину до безумної зухвалості, до посягання на святиню Господню.
Хвороба духу
Горді християни не самотні, зазвичай навколо них гуртуються, на жаль, такі ж тілесні, духовно сліпі люди. Всякий їх вчинок носить відбиток гордині.
Деякі брати, спираючись на свій багаторічний досвід, організаційні здібності, приймають без згоди служителів відповідальні рішення і проводять їх у життя церкви – усе це приносить хвороби і не служить на славу Божу, бо робиться з міркувань гордості.
Трапляється, що брат, добре знаючи Священне Писання, думає, що краще за нього духовні питання ніхто не пояснить і збирає навколо себе шанувальників – це різновид однієї і тієї ж хвороби духу: гордості.
Як протистояти гордості?
Нехай Господь допоможе кожному християнину не спати і перевіряти серце: чи не живе в ньому гордість? Якщо цей злий корінь не вирвати, він погубить душу. Ми не повинні соромитися сповідувати при всіх гріх гордості, щоб вона навіть не іменувалася в нас, бо гордість оскверняє і заражає інших і призводить до падіння (Притч.16:18).
Як протистояти гордості? У Вифлеємі є ворота упокорювання заввишки в метр, і тому, хто хоче пройти через них, треба низько нахилитися. Високі за статусом і прості люди вважають за честь пройти через ці ворота, щоб бути “упокореними”. Але можна постаратися протиснутися і через вужчі ворота, але серцем не упокоритися.
Господь вводить нас в інше упокорювання: у послух один одному, церкві, наставникам; дружини повинні коритися чоловікам, діти – батькам (Мф. 18:15-17; Євр. 13:17; Еф. 5:22; 6:1).
Я задався питанням: як упокоритися? Як запалити в собі це благословенне почуття? І знайшов відповідь у Слові Божому. Ця свята істина відкрилася мені в житті Ісуса Христа. Він “упокорив Себе, був слухняним аж до смерти, і смерти хресної” (Флп.2:8). Виявляється, упокорювання досягається послухом! Істина дуже проста: не через ворота низькі і вузькі треба пройти, а коритися Слову Божому! Коритися Духові Святому! Коритися так, як корився вірний чоловік Божий Халев. Про нього сказано: “За те, що в ньому був інший дух, і він повністю підкорювався Мені, введу в землю, в яку він ходив, і сім’я його успадкує її” (Чис. 14:24).
За матеріалами сайту blagovestnіk.org