Мій промінь сонця

«Ніхто не йшов учора, не простує сьогодні та не піде завтра до Бога тією самою дорогою, що я. Для кожного сонце має окремий промінь, а Бог – єдину й неповторну дорогу». Ці слова поета ідеально ілюструють проблему покликання. Дорога до Сонця, до того найправдивішого Світла, яким є Бог, – це лише моя дорога, і ніхто не може здолати її за мене. Крім того, цей поетичний образ містить ще одну глибоку правду: то не тільки я обертаюся до сонця, виношу лежак на сонячний балкон; це також – а може, передусім – воно «виходить мені назустріч», дотягається до мене своїми променями. Так само й з моєю дорогою до Бога… Хтось скаже, що будь-яка життєва дорога добра, що на кожній можна служити Богові й людям, але… існує лише та єдина, на якій Він чекає на мене з особливо щедрими ласками, бо знає, що саме вона буде для мене найліпшою, що саме ця дорога приведе мене до щастя, тобто… до святости. Так! Покликанням людини є щастя, а єдиним справжнім щастям – святість, але не та, яку бачимо на барокових образах – з безтямним поглядом, спрямованим у небо, а конкретна святість Максиміліяна Кольбе[1] біля друкарських машин, святість П’єра Джорджіо Фрассаті[2], що підкорює альпійські вершини, святість такою мірою звичайна, що аж незвичайна. Відповісти Богові цілим своїм життям, усім собою, всією любов’ю свого серця, не шкодуючи ні про що й не відступаючи ні на крок…

Часто маємо хибне враження про самих себе, тож відкриття власної дороги буває для нас несподіванкою; а для інших своєю чергою є природним і очевидним продовженням того, чим жили впродовж усіх попередніх років. Однак у певному сенсі такий крок – це завжди стрибок у темряву: парадоксально, але навіть атеїсти в момент вибору життєвої дороги вирішують, керуючись логікою віри (наприклад, довіряються іншій людині, вірячи, що вона їх не покине). І як виразно видно це на сторінках Святого Письма: людина спокійно проживає своє сіре життя, аж тут раптом в її світ проникає промінь світла й перед нею відкриваються нові перспективи: «Вийди із землі твоєї!», «Залиш усе!», «Іди до Мого народу!». Бо кожне покликання – а не тільки священиче й чернече, як ми найчастіше думаємо, – завжди є певним «виходом у невідомість», покиненням одного добра задля іншого. «Покине чоловік батька й матір…» Бог приходить до людини з незвичною пропозицією співпраці… яка нерідко полягає в такій діяльності, в якій ми себе ніколи не бачили. Мойсей і Єремія твердили, що не володіють словом, і не розуміли, як мають проповідувати Боже послання! Однак Господь Бог дасть Собі раду, адже Він найліпше знає, на що ми спроможні й… часто діє зовсім не так, як підказує людська логіка! Хтось колись влучно сказав: «Був Авраам, був Мойсей, були пророки… так багато людей працювало на тій Божій ріллі, а по-справжньому все почалося лише тоді, коли проста дівчина з Назарету промовила: “Нехай буде мені згідно з словом твоїм…”». А тому ніколи не знаєш, як багато може залежати від того, чи відгукнешся на своє покликання.

Покидаємо домашній затишок, щоб зайняти місце на дорогах інших людей… як дороговкази. Уявіть собі, що діялось би на наших дорогах, якби на них раптом зникли дорожні знаки! Скільки було б аварій, скільки загублених мандрівників! Таким самим є – хоча рідко думаємо про це – і сенс нашого життя: бути знаком для інших, застерігати їх, скеровувати… бути для інших не лише другом, а й батьком і матір’ю. Бо кожне покликання, яким би воно не було, – це завжди покликання до батьківства чи материнства. Так! Навіть священик чи сестра-черниця духовним чином реалізують у своєму житті батьківство й материнство: вони є батьками і матерями для багатьох людей, до того ж нерідко для тих, для кого рідний батько чи мати ніколи не мали часу… Лікар, який не одружився, стає батьком для своїх пацієнтів. І ти теж, яку дорогу не вибрав би, будеш батьком для людей, яких зустрінеш. Бо батьківство починається там, де починається відповідальність, яку людина бере на себе не з примусу, а добровільно й радісно сама обирає. Ти не завжди приходитимеш до батьків з проблемами й проханнями, колись інші люди прийдуть зі своїми справами до тебе. І що тоді? А тоді з’ясується, як ти використав свою молодість і яким став: чи зможеш узяти на себе ту відповідальність, яка ляже на твої плечі, чи усвідомиш, що залишився на рівні безтурботної дитини, котра не здатна вирішувати серйозні питання як зріла людина. І не обманюй себе: кожне покликання, якщо його переживати по-справжньому, правдиво, – це завжди Хресна дорога. Ну, хіба що почнеш утікати від Хреста: приноситимеш на роботу фальшиві лікарняні, уникатимеш виконання материнських обов’язків або, наприклад, залишатимеш дитину «з ключем на шиї»… щоб не забракло часу на товариське життя, професійні амбіції, подорожі… А може бути й гірше: якщо твоє священиче чи чернече покликання служити Богові перетворилось би на чисту формальність, ти став би антисвідком, антиапостолом. Життя, прожите будь-як, – це дорога, що веде… до розпачу. Бо одного дня раптом виявиться, що не залишилося нічого… і що ти нічого не залишиш іншим з власного життя.

«Ми – як камені, кинуті у воду: ніколи не знаємо, які кола розійдуться після нашого падіння…» Ти – єдиний і неповторний; якщо не будеш собою, ніхто не заповнить цієї прогалини, і твоє місце залишиться порожнє…


[1] Максиміліян Марія Кольбе (1894-1941) – польський францисканський чернець, що став святим новітнього періоду. Загинув в Аушвіці, віддавши своє життя за одного з в’язнів. – Прим. пер.

[2] П’єр Джорджіо Фрассаті (1901-1925) – італійський чернець-домініканець, святий Католицької Церкви. Брав активну участь у політичному житті суспільства, був покровителем молоді й студентства. – Прим. пер.

Попередній запис

Пам'ятати? Але для чого?

Одна італійська акторка колись зізналася: «Минуле? Воно для мене не існує. Минуле навіває на мене нудьгу: я не читаю вдруге ... Читати далі

Наступний запис

Християнин серед «порядних людей»

Деколи можна почути такий закид: «Навіщо бути християнином? Адже є так багато людей, які не визнають Євангелія, а живуть чесно, ... Читати далі