Пам’ятати? Але для чого?

Одна італійська акторка колись зізналася: «Минуле? Воно для мене не існує. Минуле навіває на мене нудьгу: я не читаю вдруге листів, не дивлюся ще раз фотографій, не терплю вигляду старого одягу в шафі, ненавиджу жалісливих спогадів і різноманітних пам’яток, а також осіб, які жаліються. Пам’ять – це спадщина, відкладена набік, на старість».

Думаю, що навіть якщо ти не надто любиш (чи любив) такий шкільний предмет, як історія, то все-таки, читаючи наведені вищі слова, відчув якийсь неспокій або й обурення. Як можна так категорично й цілковито відмежовуватися від досвіду, здобутого впродовж усього життя, відмовляючись хоча б… учитися на власних помилках!

Тут ідеться не лише про примітивний сентименталізм, про витирання пороху зі старих світлин у ті моменти, коли нас опановує похмурий настрій. Особистий досвід – це фундамент, який дає нам змогу зростати, джерело певних наших уподобань, рішень, страхів… (чимало дорослих, наприклад, бояться собак, бо в дитинстві їх укусило якесь щеня!). Ба більше, те, які ми мали стосунки з батьками в дитинстві, згодом значною мірою впливає на формування в нашій свідомості образу Бога!

Саме так, родина! Відомо, що багато людей витрачають чимало часу й грошей для того, щоб дізнатися щось про своє коріння, скласти генеалогічне дерево власного роду… Навіщо? Невже це лише прояв снобізму? Ні! Вони радше хочуть відчути себе продовжувачами якоїсь довгої лінії, спадкоємцями певного багатства… і зовсім необов’язково матеріяльного. Яким болісним є брак такого спадку, чітко бачимо на прикладі так званих молодих цивілізацій, як-от американців. Ніколи не забуду захоплення в очах знайомої американки, яка відвідувала польські пам’ятки, давні храми… Щобільше, колись мені розказали, що одна краківська перекупка переконала якось американця в тому, що вона походить від польських королів і… продала йому за 100 доларів право претендувати на корону! Чи цей «набувач» був лише наївний? Ні, він був дуже спраглий «коренів», які сягали б у минуле глибше, ніж на 200 років!

Нам пощастило, бо маємо понад тисячолітню історію держави. Хтозна, можливо, історія інших народів була б ще цікавіша, можливо, інші ліпше зуміли б використати життєві шанси… Однак ця історія є просто наша, і це саме тут наш прапрапрапрапра…дідусь був лицарем, прапрапратітка чекала на дядька-повстанця. І саме ця історія сформувала наше мислення, прагнення, мрії… Якщо Ти бачив фільм «Кароль»[1], то, напевне, зауважив, що його творець хотів показати, як болісні переживання сформували світогляд і життєву позицію майбутнього Івана-Павла II. До речі, недавно я «посперечалася» з набагато молодшими від мене особами, які гордо повторювали, що вони – покоління Івана Павла II. Я сказала їм: «Звичайно, ви народилися за його понтифікату, але як мало скористалися цим багатством у своєму житті! То радше я можу вважати себе представницею “його покоління”, бо пам’ятаю, як його обирали, бачила й слухала його під час усіх його прощ до Польщі (і не тільки), пережила всі ті зміни, які почалися в Польщі та світі після того, як він вигукнув: “Нехай зійде Дух Твій!”[2]».

Щоправда, нині я не була б уже такою радикальною… бо насправді це радше наше життя (а не свідоцтво про народження) демонструє, хто фактично є поколінням польського папи. І насамперед до нього належить той, хто живе так, як він нас навчав, а не той, кому випало більше разів помахати прапорцем і поплакати на зустрічах з ним. Хтозна, можливо, справжнє покоління Івана Павла II прийде лише після нас… Може, тільки в майбутньому з’являться люди, які до кінця зрозуміють, що «не можна відрізати того коріння, з котрого виростаємо…»[3], бо – як хтось сказав – народ, який забуває власну історію, приречений на те, щоб пережити її вдруге…

Історія, однак, має ще й інший вимір, про який ми часто забуваємо. Можливо, Ти колись запитував себе, чому у Святому Письмі так багато історичних текстів, які сьогодні начебто не мають для нас жодного значення… Отож, біблійні автори знали, що їхня історія – це свята історія та що Бог постійно, хоча й щоразу в інший спосіб, присутній у ній і діє на різних етапах історії Свого народу. Ба більше, якби ми спитали стародавнього ізраїльтянина, як він міг би довести нам існування Бога, то він не починав би – як ми – від аргументів про створення (хтось мусив усе це створити), а просто і ясно відповів би: «Бог є, бо діє в нашій історії!». Це свідчення, що Господь діяв у давнину, є гарантією того, що не покине нас і нині. Саме тому Святе Письмо так часто нагадує нам: «Пам’ятай!». «Тільки стережися, і дуже пильнуй свою душу, щоб не забув ти тих речей, що бачили очі твої…» (Втор. 4:9). Пам’ять допомагає вірити й довіряти. «А Марія оці всі слова зберігала, розважаючи, у серці своїм» (Лк. 2:19). Марія розмірковувала над тим, що відбувалося в її житті, й запитувала себе: «Що все це означає? Що Бог хоче сказати мені цими подіями?». Учімося цього в неї!

Один чернець розповідав, що в його згромадженні брати перед прийняттям вічних обітів виїжджають на тривалі реколекції. Упродовж першої їх частини, читаючи Святе Письмо, вчаться розуміти, як юдейський народ писав свою історію, як святу. Другу частину реколекцій проводять на самоті, записуючи в товстий зошит власну святу історію: намагаються осягнути, як Бог невпинно впливає на них через різноманітні події їхнього життя. І тоді усвідомлюють, як багато отримали та… як мало можуть дати взамін.

Можливо, нам теж варто взяти такий товстий зошит і записати власну святу історію, адже Бог промовляє до нас не лише за посередництвом великих подій світового чи загальнодержавного масштабу, а й через нашу родину, школу… Добре було б зібрати ці свідчення Божого впливу на наше життя, бо вони можуть нас багато чого навчити. Не уникаймо й спогадів про болісні моменти… щоб не мусити пережити їх удруге.


[1] Ідеться про багатосерійний телевізійний фільм «Кароль. Людина, яка стала Папою Римським» (режисер – Джакомо Баттіято, сценарій – Джанфранко Свідеркоскі), що вийшов на екрани 2005 р. і розповідає про життя Кароля Войтили, майбутнього папи Івана Павла II. – Прим. пер.

[2] Слова з проповіді, яку папа Іван Павло II виголосив 1979 р. у Варшаві. – Прим. пер.

[3] Слова з промови папи Івана Павла II, виголошеної 1979 р. в Римі на зустрічі з Координаційною радою Полонії Вільного світу. – Прим. пер.

Попередній запис

Знечулення мислення

В одному з міст хтось написав на мурі: «Люди, думайте! Це не боляче!». Прочитавши таке, можна у відповідь лише усміхнутися, ... Читати далі

Наступний запис

Мій промінь сонця

«Ніхто не йшов учора, не простує сьогодні та не піде завтра до Бога тією самою дорогою, що я. Для кожного ... Читати далі