В одному з міст хтось написав на мурі: «Люди, думайте! Це не боляче!». Прочитавши таке, можна у відповідь лише усміхнутися, хоча, можливо, варто натомість було б запитати: «Чи від цього справді ніколи не боляче?». Бо мені здається, що бувають такі думки, які завдають майже фізичного болю, та ще й такого дошкульного, що людина вдається до різних вигадливих способів (якби це було можливо, то, напевне, скористалася б навіть допомогою хірурга), щоб тільки не відповідати на запитання, які не дають їй спокою. «Для чого я живу? Який сенс усього цього? Звичайно, якби я був славетним актором, спортсменом, політиком… то залишив би щось по собі, якийсь слід в історії, а так… кому потрібен хтось такий, як я?» Грізна думка, яка немовби ставить тебе під стіну й залишає лише дві можливості: або зануришся в депресію, або… зробиш щось, що надасть твоєму життю сенсу. Це необов’язково означає цілковиту зміну його зовнішньої форми. Деколи треба просто відкрити для себе красу й сенс того, що робиш уже віддавна…
Перепрошую, я забула, що існує ще й третя можливість, тимчасова й нетривка, та все ж хоча б щось: сховати ці запитання в мороці підсвідомости, заглушити їх, відштовхнути від власного берега того човника неспокою, якого хвилі життя постійно несуть у наш бік. Ще не тепер… ще трохи пожити, насолоджуючись відсутністю прикрих думок, порожнім існуванням, утечею в нікуди.
Існують різні способи знечулення болісних думок. Найпоширенішим з них, особливо серед молоді, є «звукове заглушування», тобто слухання музики, гучність якої перевищує всі норми, що їх рекомендують ларингологи, а також голосні розмови про ніщо… І все це тільки для того, щоб жодної хвилини не мусити зносити тієї нестерпної тиші, з якою невідомо що робити (або, радше, котра безжалісно вказує на те, що не знаємо, що робити із собою!).
Варто звернути увагу й на розмови груп людей, що їдуть трамваєм або автобусом. Тут не йдеться про якесь підслуховування, бо цих розмов НЕМОЖЛИВО не чути, навіть якщо стоїш у протилежному кінці салону, але водночас відповісти на запитання, ПРО ЩО розмовляють ці люди, доволі важко.
Чим, по суті, є ця любов сучасної людини до шуму й галасу? Це – розпачлива спроба перекричати нестерпний голос тиші (так!), «залатати» внутрішню порожнечу. Д. Турольдо[1], спостерігаючи одного разу за музичним ансамблем, запитав себе, чому великий барабан звучить значно голосніше від малого. І дуже швидко зрозумів: перший інструмент звучить голосніше, бо має всередині більшу порожнечу!
Іншим способом уникнути важких запитань є різноманітні види втечі… наприклад, у нереальний світ. Бачу, що моє життя тікає, як вода крізь пальці, тож сідаю перед скляним екраном (чи монітором) і впродовж усієї другої половини дня стежу за неймовірними пригодами вигаданих героїв. От у них то справді цікаве життя! Звісно, це може бути й формою розслаблення, яке є елементом психологічної гігієни, але треба запитати себе про пропорції між дійсністю та ілюзорним світом у нашому житті… бо саме з цього починаються проблеми.
Не розглядатиму тут загальновідомих форм утечі в різні залежності, натомість згадаю про інший її вид, дуже зрадливий, тому що… невинний. Маю на увазі трудоголізм, тобто просто-таки хворобливу активність, надмірне й нервове прагнення зробити кар’єру, коли праця, яка має бути для людини засобом, стає немовби замінником мети. На перший погляд усе начебто гаразд: людина присвячує своє життя іншим, забезпечує дітям ліпше майбутнє, а насправді постійно втікає, обманюючи себе, що результатами праці заглушить той екзистенціяльний голод, який цілий час не дає їй спокою, ставлячи перед нею запитання: «А навіщо?..». Деякі сучасні психологи кажуть про «замінники безсмертя»: людина хоче, щоб її слава, успіхи, плоди праці забезпечили їй якусь форму існування в майбутньому, але раніше чи пізніше переконується, що все це не може втамувати тієї спраги справжнього безсмертя, яку відчуває у своєму серці.
Можливо, любий Читачу, Ти скажеш, що такі форми «втечі» все ж виправдані, коли людина не може знайти сенсу свого життя, і що ліпше це, ніж лікування в психіятра… З твого дозволу відповім так: справді, втеча є певним виходом для тих, хто не вірить у Господа. Без віри в Бога наше «а навіщо?..» остаточно залишається без відповіді. Натомість людина, яка дійсно вірить у Бога, ніколи не визнає свого життя безглуздим. Кожне життя, навіть найзвичайніше чи найважче, набуває в Богові свого сенсу (ми можемо не відразу зрозуміти його!) та свою правду. Саме так, правду! Вона теж деколи буває дуже болісна! Тому інколи людина вдається до найабсурднішої форми втечі – втікає від Бога. Так учинила вже перша людина. Господь запитав Адама: «Де ти?» (Бут. 3:9). А той відповів: «Почув я Твій голос у раю і злякався, бо нагий я, і сховався» (Бут. 3:10). Відчуття власної слабкости підштовхує Адама в протилежному від правильного напрямі: замість попрямувати ДО Бога, він намагається втекти ВІД Нього.
«Бо кожен, хто робить лихе, ненавидить світло, і не приходить до світла, щоб не зганено вчинків його» (Ів. 3:20). Скільки ж то таких Адамів живе посеред нас… Вони будують своє життя на крихкій основі, але переконують себе, що їхній зведений на піску будинок стоїть на скелі, а тому на всякий випадок воліють уникати Того, хто знає все…
На щастя, Бог усе ще шукає Адама… продовжує шукати тих, які, розчарувавшись у різних псевдовартостях (на котрі покладали надію), або переживши біду, хочуть сховатися від усього й усіх. Бог шукає їх не для того, щоб повчати їх, висміювати чи засуджувати, а для того, щоб – як нагому Адамові – дати їм одяг зі шкур: повернути їм гідність і відчуття краси життя. Бог усе ще шукає… людина продовжує втікати. Споконвічна трагічна гра в хованки триває далі. «Адаме, Єво, Петре, Христофоре, Аґнєшко… де ви?»
* * *
Під одним придорожнім хрестом написано: «Я – Дорога, але ви не хочете нею йти. Я – Правда, та ви віддаєте перевагу обманові. Я – життя, однак ви вибираєте смерть. Тож якщо ви нещасні, не майте до Мене претензій!».
[1] Давид Марія Турольдо (1916-1992) – італійський поет і драматург. Від 1934 р. – чернець ордену «Слуги Марії», від 1940-го – священик. – Прим. пер.
