Знечулення мислення

В одному з міст хтось написав на мурі: «Люди, думайте! Це не боляче!». Прочитавши таке, можна у відповідь лише усміхнутися, хоча, можливо, варто натомість було б запитати: «Чи від цього справді ніколи не боляче?». Бо мені здається, що бувають такі думки, які завдають майже фізичного болю, та ще й такого дошкульного, що людина вдається до різних вигадливих способів (якби це було можливо, то, напевне, скористалася б навіть допомогою хірурга), щоб тільки не відповідати на запитання, які не дають їй спокою. «Для чого я живу? Який сенс усього цього? Звичайно, якби я був славетним актором, спортсменом, політиком… то залишив би щось по собі, якийсь слід в історії, а так… кому потрібен хтось такий, як я?» Грізна думка, яка немовби ставить тебе під стіну й залишає лише дві можливості: або зануришся в депресію, або… зробиш щось, що надасть твоєму життю сенсу. Це необов’язково означає цілковиту зміну його зовнішньої форми. Деколи треба просто відкрити для себе красу й сенс того, що робиш уже віддавна…

Перепрошую, я забула, що існує ще й третя можливість, тимчасова й нетривка, та все ж хоча б щось: сховати ці запитання в мороці підсвідомости, заглушити їх, відштовхнути від власного берега того човника неспокою, якого хвилі життя постійно несуть у наш бік. Ще не тепер… ще трохи пожити, насолоджуючись відсутністю прикрих думок, порожнім існуванням, утечею в нікуди.

Існують різні способи знечулення болісних думок. Найпоширенішим з них, особливо серед молоді, є «звукове заглушування», тобто слухання музики, гучність якої перевищує всі норми, що їх рекомендують ларингологи, а також голосні розмови про ніщо… І все це тільки для того, щоб жодної хвилини не мусити зносити тієї нестерпної тиші, з якою невідомо що робити (або, радше, котра безжалісно вказує на те, що не знаємо, що робити із собою!).

Варто звернути увагу й на розмови груп людей, що їдуть трамваєм або автобусом. Тут не йдеться про якесь підслуховування, бо цих розмов НЕМОЖЛИВО не чути, навіть якщо стоїш у протилежному кінці салону, але водночас відповісти на запитання, ПРО ЩО розмовляють ці люди, доволі важко.

Чим, по суті, є ця любов сучасної людини до шуму й галасу? Це – розпачлива спроба перекричати нестерпний голос тиші (так!), «залатати» внутрішню порожнечу. Д. Турольдо[1], спостерігаючи одного разу за музичним ансамблем, запитав себе, чому великий барабан звучить значно голосніше від малого. І дуже швидко зрозумів: перший інструмент звучить голосніше, бо має всередині більшу порожнечу!

Іншим способом уникнути важких запитань є різноманітні види втечі… наприклад, у нереальний світ. Бачу, що моє життя тікає, як вода крізь пальці, тож сідаю перед скляним екраном (чи монітором) і впродовж усієї другої половини дня стежу за неймовірними пригодами вигаданих героїв. От у них то справді цікаве життя! Звісно, це може бути й формою розслаблення, яке є елементом психологічної гігієни, але треба запитати себе про пропорції між дійсністю та ілюзорним світом у нашому житті… бо саме з цього починаються проблеми.

Не розглядатиму тут загальновідомих форм утечі в різні залежності, натомість згадаю про інший її вид, дуже зрадливий, тому що… невинний. Маю на увазі трудоголізм, тобто просто-таки хворобливу активність, надмірне й нервове прагнення зробити кар’єру, коли праця, яка має бути для людини засобом, стає немовби замінником мети. На перший погляд усе начебто гаразд: людина присвячує своє життя іншим, забезпечує дітям ліпше майбутнє, а насправді постійно втікає, обманюючи себе, що результатами праці заглушить той екзистенціяльний голод, який цілий час не дає їй спокою, ставлячи перед нею запитання: «А навіщо?..». Деякі сучасні психологи кажуть про «замінники безсмертя»: людина хоче, щоб її слава, успіхи, плоди праці забезпечили їй якусь форму існування в майбутньому, але раніше чи пізніше переконується, що все це не може втамувати тієї спраги справжнього безсмертя, яку відчуває у своєму серці.

Можливо, любий Читачу, Ти скажеш, що такі форми «втечі» все ж виправдані, коли людина не може знайти сенсу свого життя, і що ліпше це, ніж лікування в психіятра… З твого дозволу відповім так: справді, втеча є певним виходом для тих, хто не вірить у Господа. Без віри в Бога наше «а навіщо?..» остаточно залишається без відповіді. Натомість людина, яка дійсно вірить у Бога, ніколи не визнає свого життя безглуздим. Кожне життя, навіть найзвичайніше чи найважче, набуває в Богові свого сенсу (ми можемо не відразу зрозуміти його!) та свою правду. Саме так, правду! Вона теж деколи буває дуже болісна! Тому інколи людина вдається до найабсурднішої форми втечі – втікає від Бога. Так учинила вже перша людина. Господь запитав Адама: «Де ти?» (Бут. 3:9). А той відповів: «Почув я Твій голос у раю і злякався, бо нагий я, і сховався» (Бут. 3:10). Відчуття власної слабкости підштовхує Адама в протилежному від правильного напрямі: замість попрямувати ДО Бога, він намагається втекти ВІД Нього.

«Бо кожен, хто робить лихе, ненавидить світло, і не приходить до світла, щоб не зганено вчинків його» (Ів. 3:20). Скільки ж то таких Адамів живе посеред нас… Вони будують своє життя на крихкій основі, але переконують себе, що їхній зведений на піску будинок стоїть на скелі, а тому на всякий випадок воліють уникати Того, хто знає все…

На щастя, Бог усе ще шукає Адама… продовжує шукати тих, які, розчарувавшись у різних псевдовартостях (на котрі покладали надію), або переживши біду, хочуть сховатися від усього й усіх. Бог шукає їх не для того, щоб повчати їх, висміювати чи засуджувати, а для того, щоб – як нагому Адамові – дати їм одяг зі шкур: повернути їм гідність і відчуття краси життя. Бог усе ще шукає… людина продовжує втікати. Споконвічна трагічна гра в хованки триває далі. «Адаме, Єво, Петре, Христофоре, Аґнєшко… де ви?»

* * *

Під одним придорожнім хрестом написано: «Я – Дорога, але ви не хочете нею йти. Я – Правда, та ви віддаєте перевагу обманові. Я – життя, однак ви вибираєте смерть. Тож якщо ви нещасні, не майте до Мене претензій!».


[1] Давид Марія Турольдо (1916-1992) – італійський поет і драматург. Від 1934 р. – чернець ордену «Слуги Марії», від 1940-го – священик. – Прим. пер.

Попередній запис

А мені що до того?!

На тротуарі лежить чоловік, добре вдягнений, доглянутий... Може, йому стало погано? Може, треба викликати швидку допомогу? Та ні, напевне, пияк, ... Читати далі

Наступний запис

Пам'ятати? Але для чого?

Одна італійська акторка колись зізналася: «Минуле? Воно для мене не існує. Минуле навіває на мене нудьгу: я не читаю вдруге ... Читати далі