Євреїв 3:7-13 – 3:14-19

Євреїв 3:7-13 – Прислухайтеся нині!

«Тому то, як каже Дух Святий: Сьогодні, як голос Його ви почуєте, не робіть затверділими ваших сердець, як під час нарікань, за дня випробовування на пустині, де Мене випробовували отці ваші, Мене випробовували, і бачили працю Мою сорок років. Через це Я розгнівався був на той рід і сказав: Постійно вони блудять серцем, вони не пізнали доріг Моїх, тому Я присягнув був у гніві Своїм, що вони до Мого відпочинку не ввійдуть! Стережіться, брати, щоб у комусь із вас не було злого серця невірства, що воно відступало б від Бога Живого! Але кожного дня заохочуйте один одного, доки зветься “Сьогодні”, щоб запеклим не став котрий з вас через підступ гріха.»

Дехто в тій компанії жодного разу не бачив снігу. Один хлопець взагалі прожив усе життя в Кенії і звідти приїхав вчитися в Англію, так що про сніг він читав у книжках, бачив його на картинках і намагався уявити собі, на що це схоже, проте дійсність відрізнялася від його уяви, і він був щасливий, коли побачив її. Ми дерлися вгору крутим схилом у той січневий день, і кенієць, а також його друзі, із задоволенням залишали відбитки своїх черевик у досить вже солідному шарі снігу, ліпили сніжки і навіть ловили сніжинки язиком, пробуючи на смак м’який, чарівний сніг, що повільно опускався на землю. Ми майже не розрізняли дорогу попереду, але це нас не лякало – ми раділи пригоді.

Проте через пару годин настрій став змінюватися, новизна вражень потьмяніла. Коли ми вирушали в дорогу, було трохи нижче за нуль, але нестримно холодало, і зараз було вже градусів п’ятнадцять морозу. У міру того як ми піднімалися все вище, вітер посилювався, він кусав нас за обличчя, а тих, хто забув вдома рукавички – за голі пальці, так що їм довелося втягувати руки в рукави. Наш друг з Кенії переконався в ще одній істині, про яку раніше знав тільки з книг: у чорношкірих пори ширші, ніж у білих, тому він втрачав тепло і замерзав швидше, ніж усі ми. Хтось навіть віддав йому свій светр. Ми розтратили сили, а з ними пішов ентузіазм. Почулося невдоволене буркотіння. Чи не пора усе кинути і повернутися? Чийсь голос пробурчав (камінчик у мій город), що нам зовсім не слід було вирушати в дорогу при такій погоді. Сиділи б зараз біля каміна, почитуючи книжку.

На щастя, ми нарешті дісталися до вершини і там набрели на стару загороду для овець. Тут ми сховалися від вітру і снігу, що б’є в обличчя, абияк, замерзлими пальцями, розпакували принесену із собою їжу і питво. Незабаром усі ожили. Вражаюче, до якої міри настрій залежить від їжі. На кенійця наділи ще один шар одягу і в добрій згоді завершили нашу вилазку. Усі зізналися, що отримали задоволення.

Цей цикл – радісний початок, невдоволення при перших труднощах, а потім досить їжі, щоб продовжувати шлях – цілком співпадає з тим, що відчували діти Ізраїлю під час своїх мандрів після Виходу. Ця ж послідовність виявляється в Посланні до Євреїв. Щойно ми згадували Мойсея і дарування Закону, тепер же думаємо про мандри і блукання, про сорок років, які народ провів у пустелі, перш ніж йому було дозволено увійти до Землі Обітованої. У ту пору сталося з народом те, що автор Пс. 95 називає затвердінням сердець: настала пора випробувань, коли людям слід було довіритися Богові і покластися на Нього в тому, що Він дасть їм їжу, а люди у свою чергу піддавали випробуванню Бога, вимагаючи явних знаків Його присутності і турботи.

Послання до Євреїв ставить своїх читачів на місце того покоління, яке йшло через невідомі місця до обіцяного Богом майбутнього, він застерігає своїх читачів від помилок, допущених тоді євреями. Але завдання не зводиться до того, щоб пригадати їх стомливі мандри і постаратися поводитися краще. Важливіше інше: та подорож була прологом до довшої історії, і ранні християни усвідомлюють себе на іншому етапі все того ж шляху. От навіщо автор послання цитує Пс 95:7-11. З цієї миті і до середини наступного розділу він постійно повертатиметься до цієї теми, так що нам має сенс відразу вникнути в неї.

Псалом закликає до великої хвали і поклоніння. Співайте і радійте, проголошує він. Господь – Бог найбільший, цар над богами. Скеля спасіння нашого, творець неба і землі, Він пастир, а ми вівці. Нам слід було б впасти ниць і вклонитися Йому. Але у вірші 7 настрій змінюється. Псаломщик, що писав через багато століть після Виходу, попереджає про швидке настання дня, коли знову принципово важливо буде, якою мірою люди, покликані до послуху, відгукнуться на заклик. У пустелі Бог застерігав народ: якщо ізраїльтяни бурчатимуть, бунтуватимуть, випробовуватимуть Його, то не увійдуть до «відпочинку», не набудуть дому в Землі Обітованій. Так само, каже псаломщик, і ви стоїте перед вибором: або ушанувати Бога і служити Йому, або втратити той «відпочинок», який Він обіцяв вам.

Слово «сьогодні» підкреслює актуальність вибору. З цього слова починається в посланні цитата з одного з псалмів, і до цієї думки послання повертається неодноразово, як у цьому розділі, так і пізніше. Як і всі перші християни, автор послання був щиро переконаний у тому, що Бог зробив через Ісуса Христа певний акт одного разу і для всього світу, і що віднині почав світати новий день, якого здавна чекав Ізраїль. Довгий час євреї жили завтрашнім днем, тепер же вони можуть перемкнутися на «даний момент», коли все вже відбувається. Головне – пам’ятати про це, не збитися із сліду.

Далі буде ще немало цитат з Пс. 95. Відмітимо доки, що тлумачення цього псалму у віршах 12 і 13. Автор прекрасно розуміє, що в будь-якій християнській общині, навіть у першому її поколінні, були люди, що приєдналися за компанію, проте не приліплювалися до цієї віри усім серцем. Уявіть собі людину, що відправилася на зимову прогулянку в гори разом з приятелями, не потурбувавшись про їжу і одяг. Почалися труднощі, і ця людина занепала духом, адже вона із самого початку не вірила в успіх задуму. Якщо в компанії альпіністів, а тим більше в християнській общині, виявляться дві-три таких людини, погано буде усім. Кому сподобається силою тягнути невдоволеного супутника, коли самому треба зосередити всі сили на виконанні нелегкого завдання.

Хтось не занадто вірив із самого початку, але є і такі, хто взявся за справу з щирим ентузіазмом, проте потребує підбадьорення (в. 13). Існує «зваблювання гріха», і силу його не слід зменшувати. Спочатку дозволиш собі розкіш відступитися в якійсь дрібниці – знаєш, що цього робити не слід, але ж це така дрібниця! Потім ця дрібниця перетворюється на звичку, і ти перестаєш відчувати її неправильність. А якщо хтось (чи ти сам) поставить твою правоту під сумнів, знайдуться виправдання: усі так роблять, так влаштований світ, не перетворюйтеся на законників, не отруюйте людям задоволення. Так поволі готується наступний крок: ще більше зло, від якого ще нещодавно відсахнувся б, проте тепер, коли звикнув порушувати заповіді, не так вже страшно… От і цьому вчинку знайшлося виправдання. Варто один раз обдурити самого себе, і розвинеться звичка.

Основна проблема, яку ставить послання: чи зуміємо ми довіритися Ісусу і йти за Ним, або ж дрейфуватимемо за течією, дозволимо первинній вірі згаснути і згладитися з пам’яті, нашому сподіванню – вичерпатися, як вичерпуються сили на зимовій прогулянці. І куди спорядилися! І хіба можливо дістатися до вершини – немає в цього хребта ніякої вершини…

Євреїв 3:14-19 – Тримайтеся!

«Бо ми стали учасниками Христа, коли тільки почате життя ми затримаємо певним аж до кінця, аж поки говориться: Сьогодні, як голос Його ви почуєте, не робіть затверділими ваших сердець, як під час нарікань! Котрі бо, почувши, розгнівали Бога? Чи не всі, хто з Єгипту вийшов з Мойсеєм? На кого ж Він гнівався був сорок років? Хіба не на тих, хто згрішив, що їхні кості в пустині полягли? Проти кого Він був присягався, що не ввійдуть вони до Його відпочинку, як не проти неслухняних? І ми бачимо, що вони не змогли ввійти за невірство.»

Страшна справа – заснути за кермом! І як часто це трапляється. У нашій країні на головних дорогах висять застережні знаки для водіїв. «Втома вбиває», свідчать ці знаки. Здавалося б очевидно: мчати дорогою із швидкістю 115 кілометрів на годину, не управляючи машиною, – вірна загибель. Нещодавно в газетах з’явилося повідомлення, що покарання людям, які заснули за кермом і стали причиною серйозної аварії, буде посилене.

Та все ж немає нічого природнішого, ніж заснути за кермом. Пару разів і мені траплялося сісти за кермо пізно вночі після важкого, стомливого дня. Навіть якщо зупинятися біля кожного придорожнього кафе і вливати в себе каву, настає момент, коли втома посилає сигнал мозку, уяві, волі, і шепоче усе вкрадливіше: закрий очі на секундочку, лише на секундочку, нічого страшного… на одну малюсіньку секундочку… Ми їдемо по прямій, якщо ти секунду-другу не постежиш за дорогою, нічого не станеться…

Якщо піддатися цьому шепоту, біда неминуча, і не лише для самого водія, але і для всіх, хто виявиться поблизу. Але от що суттєве: людина не сідає за кермо з твердим наміром заснути на півдорозі. Вона втомилася, а один з наслідків втоми – цей вкрадливий шепіт, який запевняє, що все буде гаразд, нічого не станеться, якщо ненадовго подрімати. І коли прозвучить цей голос, не втрачайте голови. Треба вірно оцінити свій стан, прийняти правильне рішення і вчинити відповідно до нього.

На жаль, християнські наставники (в усякому разі, у тих громадах, з якими я працюю) останнім часом майже нічого не говорять про необхідність оцінити свій духовний і моральний стан. Скільки завгодно ми чуємо поради «слідувати своїм духовним шляхом» і «здійснювати власне паломництво віри», а в результаті складається враження, що людині має сенс чинити так, як їй у даний момент здасться краще, і сподіватися, що все минеться. Може, минеться, а може, і ні. У житті християнина бувають періоди, схожі на короткочасний сон за кермом, моменти, коли хтось переконливо нашіптує у вухо – відволічись, не стеж за своєю дорогою, розслабся, піддайся спокусі. Немає сил, не варто старатися в молитві і читанні Біблії, у піклуванні про ближніх і трудах заради правди Божої на землі. Немає сил, немає сил! Давай трішки відпочинемо…

Упіймавши себе на таких міркуваннях, потрібно пригальмувати, вийти з машини, випити чашку кави, розім’ятися або ж гарненько відпочити, поїхати, наприклад, у християнський табір – непоганий еквівалент придорожнього готелю. Цей уривок третього розділу, де детально розбирається Пс. 95, переконує нас у тому, що духовна дисципліна знадобиться на усьому життєвому шляху, до самого кінця. Потрібно твердо триматися за свою упевненість, наполягає вірш 14, а якщо відчуємо, що вже не так бадьорі, як на самому початку, потрібно повернутися до того початкового стану. Інакше серця наші, кажучи духовною мовою, стануть (в. 15) затверділими – а це все одно, що заснути за кермом.

Послання до Євреїв впроваджує в нас цю думку за допомогою трьох риторичних питань (вірші 16, 17 і 18). Хто були, що почули Бога, але стали жорстокими? Зрозуміло, не той народ, який завжди жив у пустелі та давно звик до тягот цього життя і не мав причини бурчати і виявляти невдоволення – ні, бурчали діти Ізраїлю, які услід за Мойсеєм вийшли з Єгипту, бачили усе, що Бог створив під час переходу Червоним морем, не кажучи вже про царствену кару, що обрушилася на Єгипет перед Виходом. Усе це вони бачили, та все ж заремствували. Іншими словами, не думайте, що, усаджуючись за кермо з найкращим намірами, ви застраховані від раптової втоми дорогою. Не думайте, що вже з вами нічого подібного трапитися не може – розслабитеся, і якраз це і трапиться.

На кого гнівався Бог? На якийсь інший народ, на язичників, чужаків, що не мають нічого спільного з народом, обраним і покликаним з Єгипту, з людьми, які не мають права назвати себе нащадками Авраама, Ісака, Якова? На жаль! Він гнівався все на той же народ, на Свій обраний народ, який відкинув Його слово, який чув волю Божу, а робив навпаки. І знову автор наполягає: це застереження адресоване не комусь іншому, а вам. Так, вам!

Найголовніше, підкреслює він, зберегти віру. Багато хто в пустелі в якийсь момент перестав вірити в присутність Божу. Вони почали докоряти Мойсеєві: він усе затіяв, він пустив у хід якісь фокуси і завів їх у дикі місця. Вони вже підійшли до меж Землі Обітованої – то був самий початок поневірянь – але розвідники, послані оглянути землю, доповіли народу, що земля ця небезпечна, її неможливо завоювати. Тоді люди остаточно засумнівалися в Божих обіцянках і учепилися за брехню. Подібна небезпека загрожувала християнам першого століття, загрожує вона і нам. Як тільки перестаєш вірити в Бога, Який призвав тебе, рятує і направляє, або вірити в майбутнє, яке Він тобі обіцяв, то починаєш кружляти в пустелі і не знаходиш виходу. І – згадаємо ще раз водія, що заснув за кермом, – не лише себе, але і багатьох навколо ти наражаєш на небезпеку. Усі люди, чиє життя стикається з твоїм життям, страждають через тебе.

Попередній запис

Євреїв 2:10-18 – 3:1-6

Євреїв 2:10-18 – Брати і сестри Месії «Бо належало, щоб Той, що все ради Нього й усе від Нього, Хто ... Читати далі

Наступний запис

Євреїв 4:1-10 – 4:11-13

Євреїв 4:1-10 – Досягти суботнього відпочинку «Отже, біймося, коли зостається обітниця входу до Його відпочинку, щоб не виявилось, що хтось ... Читати далі