Не знаю, хто приносив Вам під ялинку подарунки, коли Ви були дітьми. Я завжди знала, що їх приносить ангелятко. І справді, легко було повірити в духовну природу дарувальника, бо подарунки з’являлися під ялинкою несподівано й блискавично, хоча у двері ніхто не дзвонив. Зізнаюся, що в моїй дитячій голівці одного разу навіть виникла підступна ідея натягнути навколо ялинки прозору жилку. Я думала, що якщо ангелятко втрапить у цю пастку, то нарешті побачу його (от здивувалась би я!).
Однак минуло кілька років, і різдвяне ангелятко розчинилося в тій самій імлі, в якій на санях, запряжених північними оленями, зник і св. Миколай у червоній шапці.
Так, ми неминуче виростаємо з цієї віри в ангелятко, з потреби рівненько розставляти капці перед ліжком, щоб потішити свого ангела-охоронця (далі глибоко вірю, що маю свого ангела-охоронця, але не думаю, що його особливо цікавить, як стоять капці), із захоплення олеографічними образками дітей, яких ангел веде кладкою над проваллям… Але якщо св. Миколай і ангелятко – це лише спритний прийом батьків, то чи загалом можна вірити в те, що невидиме?
Часом розмірковую над тим, чи принаймні частина юнацьких криз віри не є якоюсь мірою наслідком отого дитячого розчарування, того дня, коли те, у що дитина так свято вірила й у чому її запевняли найбільш гідні довіри люди, виявилося звичайною містифікацією. Може, перебільшую, а можливо, у цьому щось таки є…
Тому зізнаюся, що якби мені випало впроваджувати малу дитину в дійсність віри, я, очевидно, не розповідала б їй про різдвяне ангелятко; ба більше, добре подумала б про те, «що зробити» зі св. Миколаєм. Діяла б так, бо боялась би, що дитина почне з підозрою ставитися до правд, в які їй кажуть вірити дорослі; що, виростаючи з віри в «дитячих дарувальників», виросте також – про запас – зі справжньої віри в існування ангелів і святих, а може, й у самого Бога.
Однак на тих, хто прямує дорогою віри, під час переходу «від ангеляток до ангелів» чекає більше перешкод. Передусім маю на думці інфантильне, комерційне трактування небесних духів у сучасному мистецтві: згадаймо хоча б фільми, які розповідають про посланого на землю ангела, котрий, однак, не захотів повертатися на небо, бо закохався в якусь вродливу блондинку… А й справді, для чого цьому пристойному ангелові йти туди, де так нудно та тільки весь час співають «Алилуя…»? Адже наша земля набагато цікавіша… Отож бо й воно! Можна навіть сказати: яким є твій світогляд, так ти собі й уявляєш ангела. Якщо сам не можеш відірвати очей від землі, ангел з твоєї уяви теж літатиме низько. Однак це буде лише «твій ангел», такий самий інфантильний, як ангелятко, яке приносить подарунки, створений на твій образ і подобу, а не справжній, Божий ангел. Це саме тому розмови про ангелів нині викликають у людей посмішку співчуття: бо й справді, у таких ангелів, яких уявляють собі люди, важко вірити, маючи хоча б трохи здорового глузду.
Можна зробити парадоксальний висновок: що більше навколо нас «ангеляток» – глиняних, щокатих, які радше нагадують римського Амура чи барокових путті, ніж Божих посланців, – то менше в нашому світі віри в існування справжніх ангелів, невидимих духів, які оточують Бога та котрих Він присилає нам на допомогу. І це справді дивно, як нам важко погодитися з тим, що Господь Бог міг створити когось делікатнішого (бо духовного!) й розумнішого від нас! Деякі люди, які вважають себе вірними (аякже!), глибше вірять в існування зелених чужопланетян і літальних тарілок, аніж в існування ангелів, про яких так чітко й упевнено говорить Святе Письмо.
Я не вірю в те, що мене всюди супроводжує товстенький напіводягнений хлопчик з кучерявим волоссям. Не вірю й у нудне небо, де ангельські хори не мають нічого іншого до роботи, як тільки… співати латинських пісень.
Але вірю, що Господь Бог, найліпший Отець, доручив мою скромну особу тактовній і невидимій опіці мешканців неба. Вірю, що всі мешканці неба – теж ангели – живуть, дотримуючись основного закону любови: «Зроблю все, що можу, щоб ти був щасливий». «Своїм Анголам Він накаже про тебе, щоб тебе пильнували на всіх дорогах твоїх» (Пс. 91:11). І за цю турботу ми повинні бути вдячні передусім Тому, хто їх посилає, а також нашим невидимим Охоронцям, особливо тому, якому довірено опікуватися нами.