Найважча чеснота

Чуючи слово «покора», сучасна людина відразу ж відчуває глибоку нехіть. Вона реагує так тому, що в нашій свідомості утвердився не надто привабливий образ покірної людини: покірна людина – це хтось, хто вважає себе гіршим за інших, усім поступається дорогою, низько схиляє голову, не має жодних амбіцій і прагнень… от, таке собі покірне теля. І як тут повірити, що покора – королева чеснот! Дивна королева, що наряджається в лахміття Попелюшки!

Здається, що сучасний світ викреслив поняття покори зі своїх словників. Ба більше, деякі «прогресивні» філософи й психологи поширюють думку про те, що релігія начебто виробила в людини комплекс меншовартости, бо постійно переконувала її в тому, що вона – створіння, цілковито залежне від Бога, до того ж грішне. Таким чином, усуваючи зі свідомости поняття гріха, ці псевдонауковці намагалися створити «оптимістичний, непокірний» образ людини, який, однак, як виявилося, мав одну «дрібну» ваду – абсолютно не відповідав тій правді про людину, з якою ми стикаємося на щодень.

Та все ж, чи справді Бог хоче, щоб ми вважали себе повними нулями? Цілком навпаки! Сказати Богові: «Я – нуль» – це немовби заявити Йому: «Я нічого від Тебе не отримав, Ти скривдив мене!». Визнати, що ти отримав від Бога дари, – означає зробити перший крок до вдячности; і навпаки: не визнаючи цього, не лише пробуджуємо в серці невдячність, а й обманюємо себе.

Однак ця проблема є значно ширшою, бо стосується також інших людей. Якщо кажеш комусь: «Я – нуль», – тим самим повідомляєш йому: «Не маю нічого, що міг би тобі запропонувати». Однак тут аж ніяк не йдеться про подарунки, навіть найкоштовніші; найбільшим дарунком, який можемо дати іншій людині, є ми самі, з нашим темпераментом і здібностями… І тепер ми знову торкаємося питання, порушеного вище: те багатство, яке становить наша особа, є даром Божим, який ми отримали для того, щоб ділитися ним із братами. Достатньо згадати собі притчу про таланти… Як по-різному можна розпорядитися отриманими дарами! Можна пустити їх в обіг, а можна закопати, немовби їх і не було. Багатство нашої особистости помножується не тільки тоді, коли поглиблюємо наші знання, розвиваємо здібності, а передусім – як це не парадоксально – тоді, коли ділимося всім цим з іншими. Як хтось гарно сказав: «Я все отримав у дарунок, щоб стати невичерпним даром для інших», – так само, як Христос, що став Даром для нас, став Хлібом, який ламає та роздає людям упродовж століть.

Та перш ніж навчимося «ламати й роздавати самих себе», мусимо зрозуміти, що тримаємо в руках. В одному молодіжному фільмі мама, звертаючись до своєї закомплексованої доньки, промовляє такі чудові слова: «Насамперед треба повірити в себе, щоб потім перекреслити себе», – щоб уміти, коли це потрібно, зректися своєї вигоди, щоб поставити власне «я» на відповідне місце… Це прекрасне визначення покори: тільки пізнавши правду про себе, людина здатна відчути вдячність до Бога та може почати служити іншим. І щойно на цьому другому етапі виразно помітна різниця між покорою та зарозумілістю: усвідомивши власну цінність, людина займає щодо Бога й ближніх позицію вдячности й служіння; гордовитість натомість відчужує її, веде до думки, від якої почалося всяке зло: «Non serviam! – Не буду служити!». Людину, яка відчужилася, відійшла від тих зв’язків, для котрих її було створено, легко звабити оманливими обіцянками: «Будеш, як Бог» (пор.: Бут. 3:5) – або навіть: «Ти – як Бог». І це драма, яку переживаємо внаслідок первородного гріха: не можемо прийняти жодної правди про себе. Критика нас обурює, а компліменти бентежать і спонукають вести предивну «товариську гру», що є чимось на зразок сурогату покори: «Чудово сьогодні виглядаєте!» – «Ну що Ви, виглядаю просто жахливо!». Мусимо так робити, щоб «пристойне товариство» не визнало нас зарозумілими.

Після первородного гріха, образно кажучи, викривилося дзеркало, в якому ми могли бачити правду про себе. І тепер це викривлене дзеркало або збільшує нашу постать до велетенських розмірів, або показує нам неприємних горбатих карликів. А ми весь час хитаємося поміж цими двома уявними зображеннями, то топчучи себе, то підносячи на п’єдестал, і ніяк не знаходимо рівноваги.

Невже перебуваємо в безнадійній ситуації? Ні! Бог дав людині нове «дзеркало», в якому вона може побачити свій правдивий образ. Цим «дзеркалом» є розіп’ятий Христос. Дивлячись на Нього, щоразу відкриваємо для себе нашу велику гідність – гідність істот, яких Бог «так полюбив… що віддав і Сина Свого Єдинородного» (пор.: Ін. 3:16), а водночас і нашу нікчемність, піддаючись якій, ми здатні самого Сина Божого прибити до хреста. У милосердних очах Христа можемо знайти правду про людину – правду, позбавлену ілюзій перфекціонізму, але й вільну від спокус розпачу. «Я слабкий, я грішний… Бог знає про це ліпше від мене, але, попри це, так сильно любить мене». Я слабкий, але потрібний… або, як сказав кардинал Ньюмен[1]: «Я потрібний на своєму місці так само, як архангел Михаїл потрібний на своєму». Ніхто не виконає за мене мого завдання, ніхто не замінить мене в моєму служінні. Я єдиний і неповторний. Тільки я можу дати Богові й людям оту «мою» любов. І мушу це добре усвідомити, щоб навчитися бути покірним. «Покора – це правда», – твердить св. Тереза від Ісуса[2]. Цієї правди – правди про себе, улюблене – обдароване – грішне створіння, вчуся щодня. І не вистачить мені й цілого життя, щоб пізнати її до кінця.


[1] Джон Генрі Ньюмен (1801-1890) – англійський кардинал, центральна фігура релігійного життя Великобританії Вікторіянського періоду. – Прим. пер.

[2]  Св. Тереза від Ісуса (1515-1582) – католицька свята, відома іспанська черниця-кармелітка, письменниця-містичка, реформаторка кармелітського ордену. Відома також як св. Тереза Авільська та св. Тереза Велика. Проголошена Вчителем Церкви. – Прим. пер.

Попередній запис

Свобода метелика

Хвильку – на цій квітці, хвильку – на тій... тут понюхати, там полизати... А як стане нудно, то полечу далі. ... Читати далі

Наступний запис

Одинадцята заповідь: «Не нарікай!»

Один чоловік усе життя нарікав, на все й на кожного. Коли помер і потрапив на небо, його ангел-охоронець зітхнув з ... Читати далі